Анатолій Усенко: Під крилом «Колоса» спортом займаються два з половиною мільйона дітлахів

Діяльність Національного олімпійського комітету чи Федерації футболу України в нашій країні висвітлюється доволі широко. А от про масовий спорт, за яким стоять фізкультурно–спортивні товариства, пишуть мало, хоча саме з нього й починається шлях у професіонали. Лідером спортивного руху на селі вже майже 60 років є товариство «Колос». Саме «колосівці» принесли Україні найбільшу кількість нагород на літніх Олімпійських іграх 2008 року в Пекіні — п’ять.

Минулого тижня свій 75–річний ювілей відзначив голова цього товариства Анатолій Усенко. Днями журналіст «УМ» зустрівся з іменинником і розпитав про його життя, яке тісно переплетене з «Колосом».

«На змаганнях ланцюг із велосипеда спадав 28 разів»

— Анатолію Петровичу, як з’явився спорт у вашому житті?

— Оскільки я сільська дитина, то для мене спорт почався з великої фізичної праці. Дитинство припало на війну, і в ті часи доводилось багато працювати, аби прогодувати себе й допомогти вижити сім’ї. Пізніше, вже в мирні часи, обирав ті види, які були ближчі до мого повсякденного життя: біг, ходьба, різноманітні фізичні вправи, лижі й велосипед, який так мені полюбився.

— Чому саме велосипед?

— А з ним «дружать» усі хлопці. У часи моєї молодості не було великих можливостей займатися технічними видами спорту. Свого першого велосипеда я складав із кількох «залізних коней»: рама з одного, колеса з другого...

А на перші районні змагання вирушив на такому залізяччі, що, поки доїхав до фінішу, в мене 28 разів спадав ланцюг. І все ж на тому турнірі переміг: змагався у кількох видах, але з велосипедом у мене вийшло найкраще. Це вже потім, коли потрапив на обласні змагання в Полтавській області, отримав німецький трофейний «Діамант». Там я приїхав другим, після чого й почалися мої постійні виступи–перегони.

— За спортом залишався час на інші дитячі справи?

— Звичайно. Були в мене й інші захоплення. Дуже подобалось винахідництво: перша електрична лампочка в моєму селі з’явилася саме в нашій хаті. Прилаштував до старого генератора вітрячок, якого крутив вітер, а потім енергія передавалась на автомобільну лампу в кімнаті. У середній школі змонтував приймач і гучномовець; навіть їздив до Полтави на олімпіаду серед винахідників, де посів призове місце.

— Піти науковою нивою не було бажання?

— Мені з друзями пропонували рушити далі цією стежкою, вступити до політехнічного інституту. Але спорт переміг — він завжди брав гору. Коли вже захопився ним, то іншого шляху немає.

«Розвантажував вагони, а на обід мав лише дві булочки по три копійки»

— Як же ви стали спортивним функціонером?

— Організаторська робота почалася з перекваліфікацією в тренери. Ще будучи спортсменом, став виконувати обов’язки, як кажуть, граючого наставника. Спочатку закінчив школу тренерів — прискорені курси підготовки спеціалістів із конкретного напряму. У мене це був велосипед. Потім потрапив до Інституту фізичної культури і спорту.

— Мабуть, зміну «профілю» супрово­джували й цікаві історії?

— Пригадую, якось одного разу готувалися ми до міжнародних змагань у Польщі й Болгарії. Базувалися у Харківській області. А тим часом тривала вступна кампанія до університетів. Нас тоді всі переконували, що члени збірної УРСР обов’язково вступлять до ВНЗ без проблем. Але в мене було якесь погане передчуття, і вирішив я поїхати до Києва його перевірити. Вибрав день, вирушив о шостій ранку, а вже до вечора був у столиці. Виявилося, «пролетів» я повз університет... Тож пішов записуватися на курси водіїв, аби якось виживати.

— І ви, член збірної України, мусили шукати собі якусь роботу?

— Так, тоді спортсменам жилося важче, ніж зараз. Попервах у Києві було складно, а потім став отримувати якісь дрібні гроші — як учень на курсах. У обід купував на Володимирському ринку дві булочки за шість копійок — от і вся їжа, яка зникала дорогою назад.

Студентом розвантажував вагони на станції Київ–товарний з іншими однокурсниками — з того й жив. Тоді спортсменів годували лише на зборах, а вони ж не тривали безперервно. У 1961 році, коли нареш­ті закінчив інститут та пішов на практичну роботу, тоді зміг забезпечити себе принаймні харчами.

— Із ваших слів ситуація виглядає зов­сім не привабливо...

— Та ні, адже був й другий бік медалі: постійно їздили на змагання, тож побачив трохи світу. Ще студентом почав тренувати жіночу команду велосипедисток, а це також приносило якісь кошти. Враження на все життя залишилося. Тим більше що українські велосипедисти на той час були одними з найсильніших у Союзі, тому виступати доводилося часто, в тому числі й на міжнародній арені.

— І якими ж здобутками може похвалитися нинішній голова «Колоса» за роки спортивних виступів?

— Багаторазовий чемпіон СРСР серед сільських спортсменів, багаторазовий призер чемпіонатів СРСР, неодноразовий чемпіон Української РСР із велосипедного спорту та лижних гонок, переможець кількох міжнародних турнірів.

«Футбол для села є профільним спортом»

— Але зараз ви тісно пов’язані з «Колосом». Коли ж утворилося це спортивне товариство?

— Його історія почалася з Могилів–Подільського району Вінницької області в 1948 році. Тоді двоє героїв Радянського Союзу написали відозву до керівництва області й створили спортивне товариство «Спортивна нива». У 1950 році воно перетворилося на Всеукраїнське сільське спортивне товариство «Колгоспник» — згодом його перейменували на «Колос». Із того моменту всі змагання, яких, до слова, в той час проводилося чимало, перейшли в ранг офіційних.

— Виходить, ваше товариство відігравало у спортивному суспільстві важливу роль.

— Відтоді й дотепер нам немає рівних у країні в масовій фізичній культурі. Саме ми «вирощуємо» найсильніших спортсменів, котрі потім переходять під крило багатших товариств — змагатися з ними в грошах нам важкувато. Але ми продовжуємо проводити масові змагання серед селян, в яких виказують бажання спробувати свої сили близько 2,5 мільйона дітей, знаходимо нові таланти. У нас діє 46 тисяч (!) дитячих футбольних команд — для них ми щорічно організовуємо турніри.

Якби сучасні футбольні функціонери не перекривали повітря українській дитині та не захоплювались селекцією легіонерів, то не було б такою проблемою зібрати гідну збірну. Адже колись частина знаних футболістів вийшла саме з села, зі змагань «Колоса» — ті ж Стефан Решко та Йожеф Сабо.

— А який вид спорту є для вас профільним?

— За масовістю серед усіх вікових категорій переважає футбол. Тут є найбільш дорогий для нас турнір серед дітей різних вікових категорій під назвою «Даруймо радість дітям». Ще є змагання «Хто ти, майбутній олімпієць?» тощо.

Але це популярний спорт. А ще ж ми концентруємося й на тих видах, з яких можуть вийти майбутні переможці світового масштабу — це легка та важка атлетики. Не забуваємо й про зиму — близько 30 відсотків наших олімпійців представляють «Колос».

«Одесити не продаються»

— Анатолію Петровичу, на кого з «колосівців» найбільше сподіваєтеся у Ванкувері–2010?

— Я забобонний, тому не хочу забігати наперед. Але, гадаю, біатлоністки мають здобувати нагороди. І серед них наша Олена Підгрушна. Бронзова призерка чемпіонату світу із санного спорту Наталка Якушенко — також із «Колоса». Виступала за нас і видатна лижниця Валентина Шевченко, але її переманили — у нас немає погонів, а військові звання приносять спортсменам додаткові гроші.

— А хто ж із літніх олімпійців є вашою найбільшою гордістю?

— Найбільше втіхи приносить олімпійська чемпіонка з легкоатлетичного багатоборства Наталія Добринська. Семиборство — це серйозний комплексний вид, і її тріумфальна перемога в Пекіні була надзвичайно приємною. А ще є талановитий боксер Василь Ломаченко, якого постійно намагаються у нас «вкрасти». Але одеські спортсмени стійкі — вони не продаються.

— Де знаходите ресурси, аби підтримувати атлетів?

— Левова частка коштів надходить від спонсорів. У співпраці з міністерством агропромислового комплексу ми зробили так, аби кожний олімпійський медаліст «Колоса» та його тренер отримали по автомобілю, який самі собі забажають. Загалом десять авто. Скидалися на це понад 400 великих і малих підприємств системи АПК. Вони з розумінням до цього поставилися — ми нікого не змушували це робити.

А ще хочемо запровадити стипендії олімпійському резервові. Якщо молодий спортсмен отримуватиме кошти від нас, то його не так легко можна буде переманити.

— Які основні завдання ставите перед вашим товариством на найближче майбутнє?

— Розвиток масової фізичної культури і спорту серед усіх верств сільського населення та працюючих в агропромисловому комплексі. Це складна робота, але вона потрібна, і ніхто інший за нас її не виконає. Саме для цього ми щорічно й організовуємо Всеукраїнські сільські літні спортивні ігри.

— Незабаром «Колос» святкуватиме ювілей...

— Саме так: 19 серпня 2010–го нашому товариствові виповниться 60 років. До цієї дати плануємо багато урочистостей та спортивних змагань: хочемо принести в село справжнє свято. Віримо, що доживемо до того часу...

ДОСЬЄ «УМ»

Анатолій Усенко

Народився 19 травня 1934 р. у с. Сотниківка Яготинського району Київської обл.

Майстер спорту з велоспорту (1957 р.), заслужений працівник культури УРСР (1976 р.), заслужений тренер УРСР (1984 р.).

У 1961 р. закінчив Київський інститут фізичної культури і спорту (спеціальність — тренер із велосипедного спорту).

Із 1974 р. є головою Всеукраїнського фізкультурно–спортивного товариства «Колос».

Почесний президент Федерації велоспорту України, віце–президент Федерації лижного спорту України, член Національного Олімпійського комітету України.

Нагороджений орденами Трудового червоного прапора (1986 р.), «Знак пошани» (1976 р.), «За заслуги ІІ ступеня», іншими відзнаками України та СРСР.