Коли ми чуємо, що в якійсь країні зручно жити, то ми розуміємо, що там державна система вибудована так, щоб якнайкраще забезпечити життя народу. При цьому в успішних державах мається на увазі не населення взагалі, а передусім конкретний народ, нація. Відтак створюється законодавство щодо регулювання міграції, набуття громадянства, захисту державної мови й інформаційного простору, розвитку і захисту національної культури... Наприклад, французьке законодавство захищає державну мову від впливу спорідненої англійської мови... Тобто спільною ознакою успішної державної системи є конкретний народ — нація.
Декларативно і держава України розбудовується за тим самим принципом. У преамбулі Конституції говориться: «...від імені українського народу...». Але вже в ст. 5, де йдеться про те, що єдиним джерелом влади є народ, визначальне слово «український» упущено; джерелом влади відтепер виступає якийсь безликий «народ», тобто населення. Незначне, на перший погляд, відхилення призвело до профанації української державності, дискредитації однієї з головних підвалин держави. Розробники Конституції України, декларуючи в ст. 10 державність української мови, не поставили на цьому крапку, а з невідомих причин поряд поставили російську (!) та інші (?). Головна ж правова фішка десятої статті в тому, що мові російської меншини на конституційному рівні гарантується державний захист, а державній українській — ні!.. Цим скористалися випадкові в державній системі політики і чиновники — українофоби. У багатьох сферах на всіх рівнях ще продовжує панувати ваша імперська російська мова.
Ще більше загроз містить запущене з легкої руки першого Президента Л. Кравчука в ужиток словосполучення «народ України». До чого призводить така «безневинна» підміна, свідчать цифри... У 1991 році нація нараховувала 52 млн. осіб, із них 78 відсотків, або близько 40,6 млн. — етнічних українців; громадян нацменшин було 11,4 млн., або 22 відсотки. Нині на теренах України проживає 47 млн. осіб. Якщо припустити, що традиційні меншини зберегли пропорційне представництво, то українців буде близько 67 відсотків. Є очевидним, що від широкого загалу приховують страхітливі темпи депопуляції української нації. При такій тенденції населення цього краю називатиметься «народ України» навіть тоді, коли тут не залишиться жодного українця (!). Чи не для того з паспортів вилучили графу про національність, аби утаємничити вимирання українського етносу? Як би це не здавалося дивним чи шокуючим, але в українському політикумі є люди, яких така ситуація влаштовує. Це ті, хто кілька років поспіль чіпляються за владу всіма правдами й неправдами. Скільки б не говорили про справедливість, українські прориви, кроки, ініціативи..., держава не стане стабільною, міцною, зручною, якщо не буде визнане природне, спадкове право етнічних українців володіти своєю землею й усім, що є на ній, в ній, над нею; і таке ж природне право облаштовувати життя на своїй землі за національними традиціями. На шляху до цього визнання накопичено монблани рукотворних проблем, і, щоб їх розгребти, треба визначити і визнати, кому вигідне збанкрутіння держави, яка на початку 90–х років була найперспективнішою радянською республікою?.. Очевидно, ми не помилимося, якщо подумаємо, що такий фінал вигідний тим скоробагатькам, у бездонних кишенях яких зникли гроші, заводи, банки, наука, культура і зникає земля. Але це виконавці... Вони не змогли б наробити стільки чорних справ без підбурювачів. У ролі таких виступали і виступають із півтора десятка високопосадовців, що не лише не зупинили дерибан, а й своїми указами, постановами, законами сприяли розграбуванню держави. Залишається вирахувати замовників, аби лава звинувачуваних була укомплектована. Не засудивши зло, не можна розбудувати добро! Гасла Всеукраїнського Майдану залишаються чинними: «Досить брехати!», «Бандитам — тюрми!», «Політика і бізнес — окремо!».