Сестриця–рятівниця

Ця унікальна історія почалась у 2003 році, коли молода вродлива чернівчанка почула від лікарів страшні слова: гепатит С, цироз печінки, масштабне ураження. Тоді Лідія Порфирюк мусила перервати бажану 6–місячну вагітність (уже навіть ім’я для дівчинки підібрали) і з острахом чекати вироку спеціалістів. А прогнози були вражаючі: молодій жінці лишалися буквально лічені півтора місяця життя. В Інституті хірургії та трансплантології бачили лише один вихід — пересадку органа. І молодша сестра Марина без вагань віддала Ліді понад 50% своєї печінки. П’ять років тому такі операції ще не проводилися настільки масово, і Ліда була однією з перших українських пацієнток (точніше, четвертою взагалі і другою — з успішним результатом). На щастя, усе закінчилося добре. Нещодавно дружна родина відсвяткувала невеличкий ювілей — 5 років, відвойованих у смерті. Наша розповідь — про те, що за цей час довелося пережити сестрам, у яких в буквальному розумінні на двох одна печінка.

На такі подвиги готовий не кожен

На жаль, в Україні помирає чимало людей, яким не підходять для пересадки органи родичів. Та й рідні люди нерідко відмовляють хворим у шансі на порятунок — бояться за власне життя. Чернівецькі сестри–героїні згадують про 13–річного пацієнта інституту, який довго чекав на донора. Батьки нічим не могли зарадити дитині — їхні органи не підходили. А два рідні брати батька цілком могли б допомогти племіннику. Могли, але після розмови зі своїми дружинами не захотіли. Сорокарічні чоловіки не вірили, що печінка після операції відросте до початкових розмірів, тому не дали згоди на операцію. Хлопчик помер, знаючи про «доброту» рідні...

«У Києві багато донорів відмовлялися ризикувати, — Ліда пригадує час, проведений у столичному інституті. — Була дівчина з Кривого Рогу, сестра якої побоялася стати донором печінки. На операційний стіл ліг батько, орган якого не підходив за всіма параметрами, і хвора померла...»

Лідії у цьому сенсі пощастило. Печінка її молодшої сестри Марини, яка відчайдушно хотіла врятувати рідну душу від смерті, за всіма показниками ідеально підходила для операції. І, на відміну від маси «відмовників», Марина не вагалася жодної секунди, віддаючи себе в руки хірургів. Хоч знала — буде боляче і страшно, але втішала себе тим, що Ліда житиме.

Утім спершу треба було якось вирішити іншу проблему — матеріальну. На операцію була потрібна фантастична для родини сума — майже 170 тисяч гривень. Це сьогодні трансплантації роблять безкоштовно, тоді ж хворі самі шукали гроші, сподіваючись на спонсорів чи рідню. І знову Лідії поталанило — дізнавшись про таке лихо, Чернівецька міськрада, за ініціативою мера міста Миколи Федорука, виділила необхідні кошти. Про це зі здивуванням і повагою й досі говорять київські лікарі. Адже Чернівці — єдине місто, яке без вагань надало матеріальну допомогу на проведення такої складної операції.

У Сашка тепер дві мами

Марина віддала сестрі більше половини власної печінки. І після 22–годинної операції почувалася просто жахливо. Дівчину нудило, крутило, накривало болем... Але минуло трохи часу — і життя налагодилося. Марина вийшла заміж і вирішила народити дитину. Бажана вагітність стала великою радістю не тільки для майбутніх батьків, а й для Лідії, яка побоювалася, чи не виникне у її рятівниці якихось проблем, пов’язаних із пересадкою печінки.

У лікарів також виникло запитання «а чи все буде гаразд?». Те, що в Україні вперше народжувала жінка–донор, викликало й занепокоєння, й велику зацікавленість із боку фахівців. Адже саме та частина печінки, яку Марина віддала сестрі, містила сегмент, який відповідає за здатність крові згортатися. І хоч на той час печінка донора відросла до нормальних розмірів, медики не знали, як себе поводитиме важливий сегмент. Тому запропонували Марині народжувати в одному з найкращих столичних пологових будинків Києва, аби бути, про всяк випадок, під наглядом високопрофесійних лікарів різного профілю.

На щастя, серйозних втручань не знадобилося. Марина народила здоровенького хлопчика. Не в останню чергу — завдяки підтримці Ліди, яка весь час була поруч. Ім’я дитині, до слова, також придумували вдвох. Дещо посперечавшись, назвали Олександром, тим паче що хлопчик народився на день Олександра за церковним календарем. Лікарі кажуть, що цей випадок, коли народжує жінка–донор, унікальний. І добре, що все так складається в цій дружній родині...

Після народження Сашка Лідія проводить у Марини майже весь вільний час: спочатку допомагала прати пелюшки, потім — бавитися з малюком. Сьогодні Сашкові вже три рочки і кілька місяців. Можна сказати, що він має дві мами. Адже Ліда щодня відвідує сес­тру, спілкується з племінником, а приходячи додому, відразу починає скучати за ним. До речі, Марина думає над тим, аби народити ще одну дитину. Дуже хоче дівчинку, але поки що не наважується. Хоча Лідія вже готова бавити другого племінника чи племінницю.

От би частіше їздити на море...

Звісно, життя жінки, яка пережила пересадку печінки, важко назвати безхмарним. Ліда має інвалідність і мусить дотримуватися дієти, обмежуючи себе в багатьох смачних стравах. Жінка має постійно підтримувати організм ліками, періодично їздить до Києва на перевірки. Але вона намагається не звертати увагу на свою хворобу і на жахливі болі, які дошкуляють час від часу. Бо Ліда — велика оптимістка. Вона дякує долі за те, що поруч із нею люблячі батьки, чоловік Іван, сестра з родиною, добрі люди, гарні друзі. І доля у відповідь видає різні сюрпризи. Так, під час телевізійного проекту «Танцюю для тебе» сестрам подарували путівки до Єгипту. Екзотична країна просто вразила чернівчанок. Говорять, що вони наче побували в раю. Після поїздки на Червоне море в Ліди навіть значно покращились аналізи...

Ця героїчна жінка радіє кожному прожитому дню, кожній годині і хвилині. І навіть через п’ять років після складної операції не може дібрати слів, аби розповісти, який подвиг здійснила її сестра. Щоб віддячити людям, які повернули їй життя, Ліда вишиває ікони. Дві подарувала київським лікарям, дві вишила для мера Чернівців Миколи Федорука.