Іван Кулицький із Вен Дзя Джан. (автора.)
Захоплення китайською почалося у пана Івана ще наприкінці 1950–х. Старший брат жив у змішаній сім’ї: українка вийшла заміж за китайця, подружжя мало двох діток, і до них часто навідувалися китайці з Кракова. Спілкуючись із гостями, пан Іван зрозумів, який це працьовитий і висококультурний народ із древньою історією. З одним китайцем навіть заприятелював. Тоді й виникло бажання вивчати мову цього народу.
Однак китайську на той час із України «забрали» — не вивчали її вже ані в Київському, ні в Харківському університетах. Тільки в Москві і Ленінграді. Тож учень відразу наштовхнувся на проблему: де взяти навчальний матеріал? На щастя, у львівському магазині «Військкнига» надибав «Російсько–китайський словник» Ошаніна з транскрипцією. З нього й почав студіювання. Якраз у той час у Китаї відбувалася мовна реформа: старі, доволі складні, ієрогліфи замінили спрощеними, ввели розділові знаки. Бо раніше, каже пан Іван, можна було писати як завгодно: зверху вниз і навпаки. Нині лише зліва направо.
Чоловік чесно зізнається: спершу боявся, що не подолає таких складних літер. Адже один ієрогліф може мати до тридцяти рисок. З транскрипції заучував слова і запам’ятовував, а з ієрогліфами було складніше. Труднощі виникали ще й тому, що звучання китайської мови дуже відмінне від української. Кожен ієрогліф китайці співають. Мають чотири тони: перший рівний (ні вгору, ні вниз), другий тон знизу вверх, третій зверху вниз, а четвертий — швидкий. Спочатку навіть не брався за цю складну «музичну» грамоту. А згодом почав передплачувати дитячий ілюстрований журнал «Кшяо Пен Ю» (Юний друг), де більшість текстів друкувалися з латинською транскрипцією. Їх пан Іван перекладав і заучував, особливо вірші. «Однак наприкінці 1960–х років, коли Китай розірвав дружбу з СРСР, можливість передплачувати журнал зникла, — пригадує Іван Кулицький. — Щоб удосконалювати теоретичні знання, слухав китайськомовні випуски по «Радіо Ватикан». Намагався ловити хвилі з Китаю».
Ситуація покращилася під час Горбачовської перебудови, коли радянсько–китайська ворожнеча припинилась і в Україну, в тому числі й до Львова, змогли приїжджати китайці. Одного разу пан Іван зустрів на вулиці Львова такого гостя. Коли заговорив до нього китайською, той, пригадує зі сміхом пан Іван, ледве не впав від здивування. Ліде Чунь, хоч і мав у Львові свій бізнес, не знав ні української, ні російської. Тож для Івана Кулицького з’явилася гарна нагода живого спілкування з носієм його улюбленої іноземної мови.
Зав’язалася дружба. Ліде Чунь запропонував приходити до нього в готель: спілкувалися китайською, жестами або, в крайньому разі, переходили на англійську. Китайський друг подарував Кулицькому словник на 20 тисяч слів: транскрипцію мав тільки перший ієрогліф, тоді як слово складається від одного до чотирьох таких «значків». Тому Іван Кулицький сам дописував транскрипцію, таким чином переписавши цілий словник. Став у пригоді і великий «Китайсько–український словник», який у той час вийшов у Києві.
Із Китаю, куди часто літав у справах, Ліде Чунь старався привезти щось із літератури. Крім словника, подарував львівському другу кілька нових номерів журналу «Кшяо Пен Ю». Регулярне спілкування китайською допомогло панові Івану вдосконалити набуті знання й опанувати правильну вимову. А ще попросив Ліде Чуня начитати китайський текст на магнітофон. Потім до справи долучилися інші земляки Чуня, і так з’явилася ціла фонотека. А китайські звуки пан Іван заучував, як пісню.
Хотів Іван Кулицький заохотити до вивчення китайської своїх дітей, але доньки відмовились. Пізніше старався зацікавити онуків. Найменшу внучку навчав цієї мови ще з чотирьох років. Коли під час конкурсу багатодітних сімей п’ятирічна Христинка прочитала вірш китайською, присутні були вражені. А журналісти захоплювалися у своїх репортажах маленькою дівчинкою, яка «вільно володіє китайською».
Земляки іноді звертаються до Івана Кулицького з проханням навчити їх китайської. Та пан Іван чесно зізнається, що особливого педагогічного хисту не має. Тим паче що й сам постійно вчить і вдосконалює мову. Хоча учнів усе–таки має. Наприклад, Наталю Чубу, актрису, яка нині працює менеджером у китайській Школі мистецтв. А коли влітку пан Іван приїздить на дачу в село, сусідські дівчатка–школярки прибігають до нього на китайські уроки.
Рідні й знайомі ставляться до його захоплення спокійно. «Не мав із ким спілкуватись китайською, тому говорив до дружини, — сміється пан Іван. — І вона терпіла мене, всі інші — відмахувались».
На початку 1990–х у Львові з’явилася перша студентка Цєнь Юень, яка студіювала українську філологію. Дівчина згодилася безплатно давати курси китайської студентам університету. Кулицький ходив на заняття разом з онучкою Христиною. «Не можу освоїти китайських ієрогліфів, — якось поскаржився він Цєнь Юень. — Хотів би опанувати лише розмовну мову». «Ні, пане, мусите вчити ієрогліфи, бо ми, китайці, думаємо ними, вони у нас перед очима». Зрештою, знання цих складних літер допомогло при укладанні «Китайсько–українського словника», над яким нині працює Іван Кулицький.
Про цю працю кілька років тому він розповів професору факультету міжнародних відносин ЛНУ ім. І. Франка. Каже, той дуже здивувався: цим, мовляв, займаються цілі інститути, а ви хочете самостійно вивершити таку нелегку працю? Та за деякий час побачив, що пану Івану така робота до снаги. І переконав проректора пролобіювати питання словника перед китайським посольством, аби допомогло з грошима. Проректор натомість сам пообіцяв профінансувати проект, однак з умовою, що пан Іван принесе листа з китайського видавництва, яке згодиться такий словник надрукувати. На жаль, відповіді від видавництва немає досі, як і з посольства, куди, зрештою, звернувся Іван Кулицький. І поки це питання вирішується, чоловік готує... словник–довідник українських власних імен.
Сьогодні Іван Кулицький тісно приятелює з багатьма китайськими студентами. Віктор Чао знайшов для пана Івана твори китайського класика Лу Сіня (вони мають для китайського народу таке ж значення, як для нас — книги Шевченка). Сумлінний учень переклав вірші китайського поета і вчив напам’ять. Часто навідується в гості до Івана Кулицького Вен Дзя — студентка філологічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка. Інтерес обопільний: пан Іван допомагає юній китаянці опановувати українську, а сам, відповідно, вдосконалює китайську.
Якось з Іваном Кулицьким трапився кумедний випадок. «У 1980–х роках, коли з’явився прототип комп’ютера, дали мені завдання написати програму до нього, — пригадує чоловік. — У моєму віці і братися за таке? Певне, кажу дружині, хочуть посміятися з мене, старого. А вона мені: «Іване, якщо тобі вдалося самостійно вивчити китайську грамоту, то справишся і з цією програмою!».
Пан Кулицький зізнається: китайська мова для нього — немов бальзам на душу. Як заспокійливі ліки. Може годинами сидіти за китайськими текстами, забувши про все на світі. Жодного дня без китайської не минає. Це додає йому здоров’я. А ще, впевнений чоловік, саме завдяки китайській у свої 85 років він має чудову пам’ять і наснагу до життя.
Іван Кулицький народився 1923 року на Тернопільщині. Навчався у Золочівській гімназії, згодом у «Львівській політехніці», на електротехнічному факультеті. Здобув спеціальність «радіоелектроніка». Спочатку працював електромонтером, потім вдалося влаштуватися у науково–дослідний інститут при «Львівській політехніці», де трудився до виходу на пенсію.
У дипломі про вищу освіту 40-річного Валерія Бондаренка написано: лікар ветеринарної медицини. Та з ветеринарією в нього якось не склалося. Аби заробити на життя, почав, як і багато хто, займатися торгівлею. Жив у Харкові, а 14 років тому перебрався до Полтави. Разом із дружиною Владою почав багато мандрувати світом. >>
Бій оголошено. Воїни у важких обладунках роблять перші кроки назустріч і здаються неповороткими. Та раптом усе прискорюється — і загін із протилежного боку ристалища за кілька секунд опиняється поруч. З жорстким бряцанням мечі опускаються на щити. Вже падають на землю бійці, зовсім не жартома повалені супротивниками. >>
Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах. >>
Саме зі столиці Галичини вісім років тому почалася мода на карети і «європейські» упряжі (екіпажі, запряжені двома або чотирма кіньми). Коні львівського каретного двору і в кіно знімаються, і туристів катають, і навіть беруть участь у рицарських боях. >>
Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного — один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Хоча чоловік він, як не крути, здебільшого солідний (приміром, очолює видавничо–редакційний комітет «Енциклопедії Коломийщини» — багатотомного академічного видання). Та його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто — оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх — приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористично–сатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер. >>
Старі машини харківського клубу «Самохід» «знімалися» у серіалі «Ліквідація» та ще в сімох картинах. Вони незмінно беруть участь у парадах 9 Травня і з’являються скрізь, де є потреба продемонструвати техніку минулого століття. У кожного з цих раритетів — своя історія, нерідко пов’язана зі знаковими подіями або іменами відомих людей. На цих автівках, мотоциклах, броньовиках ніби закарбувалася мить, яка більше ніколи не повториться, але має у часі свого живого свідка. Їх у світі лишилися одиниці, тому всі поспішають побачити те, чого завтра може й не бути. >>
