Як Сіверськодонецьк «профукав» гроші Януковича?

Коротка «біло–блакитна» пам’ять

Підсвідомо це розуміє навіть один з ініціаторів та головний організатор другого СС, голова Луганської облради Валерій Голенко. Принаймні на вищезгаданому сайті останню публікацію на тему сіверськодонецького з’їзду датовано... 17 березня 2008 року. Тобто 14 місяців з лишком Голенко і Ко намагаються забути про свою минулорічну ганьбу. І не втрачають надій, що й інші про неї забули. Народ сьогодні й справді вже не зовсім чітко уявляє, з якого переляку три тисячі «регіоналів» із купкою сателітів поперлися 1 березня 2008–го влаштовувати шабаш у далекому від столиці місті хіміків. Натомість про те, що за той переляк мер міста Володимир Грицишин змусив самого Януковича заплатити аж п’ять мільйонів гривень, — пам’ятає прекрасно. Ще б пак: «наварити» на рівному місці таку суму!..

До речі, відомо, що Віктор Федорович не відразу погодився з самою ідеєю повторно влаштовувати дурний політичний фарс. Тим із більшим ваганням він мав залізати в партійну касу. Бо ж уявімо собі, що гроші місцеві чиновники взяли і, за старою доброю традицією, швиденько розікрали (а чого встидатися, якщо навіть КРУ можна не боятися. Адже кошти не бюджетні й державному контролю не підлягають). Хтось мав переконати Януковича у порядності сіверськодонецького мера і його оточення, і є в мене велика підозра, що особливу красномовність у цій справі продемонстрував сам Валерій Голенко. Йому це потрібно було більш за всіх. Тоді, на початку минулого року, «біло–блакитні», погоджуючись заплатити за оренду Льодового палацу «шалені бабки», грізно обіцяли відстежувати витрачання кожної гривні, та так ніхто нічого й не проконтролював.

Доводиться пресі перебирати на себе обов’язки ревізорів. Власне, це не так складно, як могло б здаватися на перший погляд: ні міський голова Володимир Грицишин, ані його підлеглі, хто безпосередньо освоював «золото партії», проти цього не заперечували. Ба, більше, забезпечили власкорові «України молодої», так би мовити, режим найбільшого сприяння.

Контроль і облік

Отримані п’ять «партійних» мільйонів міська влада розподілила наступним чином: 1,3 мільйона пішли на фінансування потреб відділу культури, решта дісталася міському спорткомітетові. Чесно кажучи, про те, що мають існувати в природі якісь бухгалтерські документи, кореспондентові якось не спало на думку, але бодай щодо деяких об’єктів він готовий засвідчити: роботи тут були проведені капітальні. А що стосується обсягів проведеної роботи, то було з чим порівнювати.

Скажімо, першим мені продемонстрували реконструйований фасад міського Палацу культури. Перед Палацом гордо майорить Державний прапор України, як ствер­джує Володимир Омелянович, — найбільший в області. Влас­не, писанкою виглядає не тільки фасад, а й «фланги» чималої будівлі в центрі Сіверськодонецька. Крім того, за ті ж кошти на майданчику перед Палацом спорудили кольорово–музичний фонтан. Оскільки день був у розпалі, кольорову підсвітку не вмикали, а от попурі із балетних творів Петра Чайковського під акомпанемент водяних струменів (їхня висота коливалася відповідно до музичного ритму твору, що виконувався) вислухати довелось. Так би мовити, концерт для струменів з оркестром. Вражає.

Однак набагато більше вразило те, що на оновлення будівлі (із повною заміною старих віконних блоків на нові «європейські») плюс фонтан мешканцям вистачило мільйона. Для порівняння: на один лише фонтан перед будівлею колишнього обкому КПРС у Луганську в 2005 році знадобилося 2,5 мільйона. Але ж тоді гривня була суттєво вагомішою, ніж тепер.

Ще триста тисяч пішло на капітальний ремонт Школи мистецтв. Раніше тут був дитячий садок; потім сюди переселилася музична школа. Тепер юних музикантів потіснили, тому що інший садок, який займала Школа мистецтв, вирішили повернути дітям: починаючи з 2005–го, народжуваність в Україні загалом і в Сіверськодонецьку зокрема п­очала збільшуватися; діти 2006–го року народження вже доросли до першого в їхньому житті виховного закладу...

Мене водили по щойно відремонтованих класах, показували численні дипломи й медалі, отримані вихованцями. А ще демонстрували... санвузли, що були піддані євроремонту. Переконався: кількість і якість цього атрибуту цивілізації в школі відповідає сучасним санітарним вимогам. І вся ця розкіш — за 300 тисяч гривень?! Знову не можу обійтися без порівнянь. У Луганську теж вирішили повертати дітям їхню «власність». І на реконструкцію першого з дитсадків виділили аж 5 мільйонів. Ну, добре, в Сіверськодонецьку реставрували не цілий садок, а всього половину; ну, може в луганського «аналога» є певні конструктивні відмінності. Та все одно виходить, що гривня в Сіверськодонецьку сильно «не дорівнює» такій самій в обласному центрі. Така–от східно–донбаська аномалія.

Герої спорту

Під час мого «візиту» місто готувалося приймати відбірковий турнір першості світу з волейболу серед дівчат 1990 року народження й молодших. Турнір, зрозу­міло, мав проходити в історичному Льодовому палаці. На думку голови міського спорткомітету Якова Протопопова, членів європейської Федерації волейболу вразила не так наявність Палацу в його розпорядженні, і навіть не та обставина, що жіноча команда «Сєверодонеччанка» стала чемпіоном української Суперліги — як кількість і безпосередня емоційність місцевих уболівальників. Там, по Європах, за волейбол сьогодні так боліти розучилися...

Утім, гостинні господарі продемонстрували для початку не Льодовий палац, а Дитячо–юнацьку спортивну школу №3 «Олімпія», відремонтовану все на ті ж «партійні гроші». Так, до слова: за всі кризові 90–ті в Сіверськодонецьку не було закрито (або перепрофільовано) жодної ДЮСШ. І діти в них займаються абсолютно безоплатно. Може, тому практично половина всіх спортивних досягнень Луганщини здобута вихованцями цього міста.

Років п’ять тому мені довелося побувати в Льодовому палаці на одному міжобласному фестивалі. Було яскраво, весело, от тільки картину псувала величезна кількість відер, корит та інших ємностей, розставлених по всьому вестибюлю, що охоплює головну арену у вигляді такого собі каре. Йшов дощ, а дах над вестибюлем протікав у багатьох місцях. Під час теперішнього наїзду небо теж час від часу доволі рясно поливало місто, але всередині Палацу жодних ємностей не спостерігалося. Ні в залі, ні у вестибюлі. За гроші Віктора Федоровича господарі перестелили всю покрівлю, замінили всі склопакети по периметру величезної зали і встановили євровікна по всьому вестибюлю. Я прискіпливо оглядав стелю, відшукуючи сліди протікання, але жодної плями не помітив.

До речі, стелю теж замінили. А на спортмайданчику замінили покриття. Назву його точно не запам’ятав, щось типу «тарафлекс» абощо... І знову не обійшлося без демонстрації європейського штибу санвузлів, а також необхідних для такого типу установ душових. Показуючи всю цю розкіш, Яків Протопопов не скупився на компліменти міському голові, й тільки коли ми вийшли на спортмайданчик Палацу, зітхнув:

— От якби всі п’ять мільйонів нам передали, ми і всі сидіння поміняли б на сучасні. Я вже й сперечався із мером, казав: «Ці ж усі гроші нам призначалися!». А він мені: «Та вгамуйся, культура ж нам не тільки фізична потрібна».

Ну що ж... Коли хлопцям з оточення Віктора Януковича знову заманеться влаштувати в Льодовому палаці чергове українофобське дійство, дощу — в прямому розумінні цього слова — вони можуть не боятися. А от посидіти з комфортом їм не вдасться. Хіба що за оренду вони заплатять авансом десь так за рік наперед. Хоча сумніваюся, що мер цього разу обмежиться п’ятьма мільйонами.