Сердар Озкан. (Тетяни ШЕВЧЕНКО.)
На тлі нашої необізнаності із сучасною турецькою літературою (першим і єдиним ім’ям для більшості з нас є Орхан Памук) цей візит — якщо не подія, то напевно вже екзотика. Озкан написав книгу «Серце троянди», котру, за даними харківського видавництва «Клуб сімейного дозвілля», що видало дебют турка в Україні, уже перекладено на 27 мов. Інтерес до книги також підігрівало повідомлення про те, що твір турка розмітають, як гарячі пиріжки, — 30 тисяч примірників за один місяць (думаю, не останню роль відіграє російський переклад: тому кількість читачів формують не лише українці, а й росіяни та білоруси, що активно користуються інтернетом). Ще один чинник популярності «Серця троянди» — жанр твору: жіночий роман. Маючи елементарне уявлення про турецьку літературу, можна відразу собі уявити щось на кшталт «Чаликушу» Рішада Нурі Гюнтекіна. Але твір Озкана далекий від бестселера «Співоча пташка». У зв’язку з цим відразу пригадується твердження перекладача Олеся Кульчинського про еволюцію турецького роману: «Вся література ХХ ст. для турків — це процес навчання. Головне завдання: навчитися писати. Тому й у творах сучасних письменників упадає у вічі прагнення відстояти власну ідентичність і водночас на рівних влитися у західну культуру».
Із пошуками ідентичності та спробами вестернізуватися в Озкана проблем немає. Навчався він, як і, до слова, Орхан Памук, у престижному стамбульському Роберт–коледжі, був слухачем із маркетингу і психології в університеті Лей у Пенсильванії. Власну ж ідентичність, зважаючи на його розмови, він шукає у суфізмі. Такий дивний симбіоз — американська реальність і східна філософія — лягли в основу його роману «Серце троянди». Намагаючись наслідувати стандарт, заданий Пауло Коельо в «Алхіміку», Озкан вирішив створити певну містичну історію, яка потроху переходить у детектив, рясно приправлений стилістикою жіночих романів. Відразу стає зрозуміло, що автор писав свій твір для певної публіки, і недарма він вивчав психологію й маркетинг: армія сентиментальних жінок — найвдячніша аудиторія. Те, що це так, довели повні зали на зустрічах із письменником у Києві. Саме їм, у першу чергу прихильницям романтичних історій, пропонується бліц–інтерв’ю із Сердаром Озканом.
Григорій Халимоненко, професор кафедри тюркології Шевченківського університету, перекладач, автор праці «Історія турецької літератури: Х—ХІХ ст.»:
— Ім’я Сердар Озкан я зустрічав лише в критиці, читати його мені не доводилося. Мушу сказати, що сучасна турецька література досить слабка. Виняток хіба Орхан Памук. Але те, що він одержав Нобелівську премію, для мене було несподіванкою. Думаю, його ім’я стало відомим у Європі не лише через його романи, а й завдяки особистій позиції стосовно геноциду вірменів. Як на мене, найсильніший роман Памука — «Мене називають Червоний». Є в Туреччині ще один письменник, вартий слави Памука, — Пейамі Сафа. А класику турецької літератури представляють відомий у нас Рішад Нурі Гюнтекін, новеліст рівня Стефаника Омер Сейфетдін і дуже сильна письменниця Адіп Галіде Адивар, яка працювала в той період, що й Ольга Кобилянська.
— Ви кажете, що зобразили у цій книзі власний світ, але ж головна героїня — дівчина, тим паче дуже схожа за образом на Періс Хілтон?
— У будь–якій людині є жіноче й чоловіче начало. Тому в кожного чоловіка є щось від жінки. Хочу навести таке суфійське твердження: те, що йде від серця, проходить через серце. І в такому посилі немає вже ні чоловічого, ні жіночого.
— Зазвичай перш ніж почати друкуватися, письменники багато пишуть «у стіл». З чого почалося ваше письменство?
— Це не про мене. У дитинстві я ще намагався писати вірші, але припинив, бо зрозумів, що в тому немає сенсу. Письменником мене зробила історія, викладена у книжці «Серце троянди». В один момент я зрозумів, що або писатиму, або помру. Тепер я живу завдяки моїй книжці, і в прямому значенні теж: вона добре продається.
— Сьогодні Туреччина — це держава, яка бажає увійти в Європу, в Європейський Союз. Як ви характеризували би її — як європейську чи азійську, маємо на увазі мусульманську країну?
— Це непросте запитання. Мустафа Кемаль Ататюрк зробив Туреччину світською країною, в якій живуть мусульмани. Але у нас є мусульмани, які хочуть повернутися до релігійних устоїв держави. Наведу вам такий приклад. Дівчата в Туреччині ходять у шарфах, оскільки 99% населення — це мусульмани. Але світські закони забороняють їм ходити в університет з покритою головою. Так виникає конфлікт між двома баченнями розвитку держави — світським і релігійним.
— Чим ви поясните те, що в Туреччині є люди, які хочуть убити Орхана Памука?
— Не думаю, що це через те, що комусь не подобається, що і як він говорить. Є така версія про певну організацію в уряді, мета якої — знищити відомих людей, таким чином створивши образ Туреччини як небезпечної країни, і прийти до влади.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
