Француженка з харківським бузком

«Хто ти, Клавдіє Трубнікова?!»

Стильний бузковий костюм, величезний букет свіжого бузку у руках, бузкова обкладинка книги з такою ж квітковою назвою — і все це про актрису з французьким шармом, яка, виявляється вже давно вивчає своє українське походження. А все через матір, Клавдію Трубнікову, уродженку Харкова, яка прожила у Парижі більше ніж півстоліття, дала одній із найвідоміших французьких актрис життя, але до останніх днів залишалася таємницею навіть для власної доньки. Харків цими днями потонув у бузку завдяки її дитячим спогадам про рідне місто, що запам’яталося восьмирічній дівчинці саме таким — бузково–квітучим і теплим.

Стосунки Мілен із матір’ю були складними настільки, що майбутня кінозірка, відсвяткувавши свій п’ятнадцятий день народження, поїхала з дому «працювати моделлю у Діора» і більше по–справжньому ніколи не поверталася. Донька з матір’ю й далі час від часу навідували одна одну, але, здається, лише для того, аби зайвий раз переконатися в тому, наскільки вони різні.

Зблизив їх трагічний випадок. Клавдія захворіла на рак, тому Мілен, уже будучи всесвітньо відомою і затребуваною актрисою, залишила кар’єру, аби на два роки розділити з нею гіркоту згасання. Тоді нарешті й пролунало зворушливе: «Хто ти, Клавдіє Трубнікова? Ти моя мати, а я про тебе нічого не знаю». Сувора жінка розговорилася, а потім узяла з доньки слово описати її життя на сторінках окремої книги. Мілен пообіцяла лише після того, як почула на свою адресу підбадьорююче: « У тебе все вийде». Тієї миті актриса несподівано для самої себе зрозуміла, наскільки важливою була в її житті загадкова мати. «Вона зробила мені найкращий подарунок, про який тільки може мріяти дочка, — каже мадам Демонжо. — Вона мала абсолютну віру в мене».

Відвертість смертельно хворої Клавдії допомогла зв’язати докупи усі причини і наслідки їхніх багаторічних непорозумінь. Мілен, наприклад, нарешті збагнула, чому мати з несамовитою впертістю прищеплювала їй ненависть до чоловіків («Це вороги. Вони хочуть нас, жінок. Завдають болю, і в нагороду ми стаємо потворними, безформними на довгі місяці, переживаємо муки, народжуємо дитину, а потім найчастіше нас кидають») і приймала в штики усіх її шанувальників. Правда, за те, що Мілен усе життя зберігала вірність своєму єдиному чоловікові Марку (сину відомого французького письменника Жоржа Сіменона), мати ненавиділа її ще більше («Ти мені здаєшся ідіоткою. Я не можу стримати лють...»). У рамках Клавдієвої філософії, мужчини потрібні жінці лише для того, аби на їхніх спинах піднятися якомога вище соціальною драбиною та отримати від життя все найкраще — гроші, дім, становище в суспільстві. Мілен одержимо боролася з цією установкою фактично до останнього подиху Клавдії. А потім зрозуміла — вона не могла бути іншою, бо її мати (бабуся Мілен) присвятила все своє життя полюванню за своїм чоловіком, відверто плюнувши на трьох дітей. Той, будучи залізничним інженером і людиною нібито поважною, мав репутацію ловеласа і не пропускав жодної спідниці. А потім закохався у свою доньку і ледь не зґвалтував Клавдію.

Материнську ніжність, якої так бракувало Мілен, мати не могла їй дати в принципі, бо не знала, що це таке («Ніколи мати нас не голубила, ніколи не обіймала, не тримала на колінах. Уся ніжність діставалася Георгію», — згадувала Клавдія). А потім у Хабаровську, куди родина Трубнікових переїхала з Харкова, тікаючи від революції, і поготів: кинула сина та двох доньок на відкуп долі і подалася шукати чоловіка, який зник із черговою коханкою. Батьків не було два роки. Діти вижили дивом.

Були в їхніх стосунках і моменти, які пробачити було найважче. Напрочуд вродлива Клавдія дивилася на Мілен так, ніби не могла повірити до кінця у те, що це бридке каченя — і справді її рідна донька. «Я була худою, негарною, блідою, волосся пряме, як барабанні палички, надто тонке і рідке, просто лихо! Для повноти картини я була косоока! — пригадує мадам Демонжо. — Друзі батьків шепотіли за моєю спиною: «Бідолашні, от нещастя. І як тільки дві такі красиві істоти могли породити подібний жах?» Клавдія, для якої власна чарівність стала головною житттєвою зброєю, очевидно, не могла дивитися на доньку інакше як із жалістю і смиренним розчаруванням, пророкуючи їй долю невдахи.

Але все скінчилося добре. Для обох. Клавдія таки доїхала на спинах чоловіків спочатку до Шанхая, потім до Ніцци та Парижа і померла на 81–му році життя, як і мріяла, у статусі небідної мадам Демонжо. Мілен казковим чином перетворилася на білого лебедя, стала цілою епохою у світовому кіно (знялася більш як у 60 картинах). Вона написала про матір книгу «Харківський бузок», що дала назву міжнародному фестивалю короткометражних фільмів, який днями завершився у Харкові й обіцяє стати постійним. Бузкові кущі тепер у місті висаджуватимуть як символічний бренд частіше, ніж досі (і за Францію також, бо там вони не приживаються).

«Ми, українці, завжди були іншими»

Мадам Демонжо розповіла, що «докопалася» до найглибшого родового коріння Трубнікових і встановила, що вони були таки українцями, а не росіянами. Із цим погоджувалася й Клавдія. «Коли я говорю «російський народ», я маю на увазі слов’ян, — розповіла вона. — Але ми, українці, завжди були іншими. Україна, батьківщина козаків, має свою мову, свою історію».

Мілен цього разу приїж­джала в Україну вже вдруге. У 1993 році її запросили до франко–російської картини «Слідами телеграфу», яку знімали неподалік Харкова. «Я багато ходила містом, — пригадує актриса. — Якось у неділю проходила повз церкву і почула спів. Зайшла — і була вражена. Усі люди співали від душі. Відчувається, що українці — співучий народ. Тепер розумію, звідки у мене тяга до музики».

Українськими коренями Мілен пояснює і свою здатність до телепатії («Часто щось передбачаю. Коли хтось дзвонить, я знаю, хто саме») і вічне акторське прагнення внести «у свої ролі якийсь зміст, глибину». І це при тому, що режисери прагнули використати її перш за все «як красуню, адже українки дійсно красиві». Здатність плакати від радості у ній теж «наша», бо французи, виявляється, плачуть тільки з горя.

У Харкові мадам Демонжо дякувала всім українською, прийняла з рук мера Михайла Добкіна вишиванку білим по білому, взяла участь у висадці ялинкової алеї почесних гостей, залишила гіпсовий відбиток руки для майбутньої алеї зірок і змусила місцевих залізничників пообіцяти, що розкопають в архівах якісь відомості про її діда — білявого красеня Георгія Трубнікова, який понад усе любив чужих жінок і свою роботу.