Німці під куполом

Володимир Заболотний, автор будівлі на Грушевського, мав нагоду розкрити свої таланти під час активної забудови Києва на початку 30–х років. У 1934 році столицю радянської України перенесли з Харкова до Києва — міста, яке тодішнім можновладцям здавалось провінційним та старомодним, позбавленим соціалістичного «шику». Кілька урядових споруд — похмурих та монументальних — мали позбавити Київ останніх ознак сентиментальності. Так з’явилась нинішня будівля Кабміну на вулиці Грушевського (спочатку вона призначалась для НКВС), будівля МЗС на Михайлівській площі. Надійшло держзамовлення і на будівлю парламенту — щоправда, як розповів «Україні молодій» Михайло Кальницький, спочатку була думка не робити його окремою архітектурною одиницею, а надбудувати зал засідань просто над Маріїнським палацом. Слава Богу, палацу пощастило: подібна «геніальна» ідея втілена так і не була. Натомість Заболотний створив будівлю Верховної Ради, за що й отримав у 1941–му Сталінську премію.

Український парламент будували упродовж трьох років — з 1936 по 1939. Доти новостворена Верховна Рада УРСР засідала де доведеться — переважно, у міських театрах. Утім, як зазначив у коментарях «УМ» парламентський старожил Ярослав Кендзьор (депутат кількох скликань від фракції «Наша Україна»), тодішні засідання були анітрохи не схожі на нинішні «шоу під куполом» — гамірні, непродуктивні, але хоч доволі регулярні. За радянських часів сесія тривала два–три дні. «Всі проекти законів готував Кабмін, а санкціонували їх у ЦК КПРС. Депутати збирались, швиденько проганяли законопроекти через голосування і освячували їх своїм рішенням — усе це видавалося за творчість Ради. Тільки приблизно з 1990 року Рада почала працювати на професійній основі», — каже Кендзьор.

Цікаво, що і Заболотний, і його наставник архітектор Альошин були причетні до створення українських парламентів. Адже Альошин ще до революції 1917 року спроектував Педагогічний музей, в якому засідала Центральна Рада. За легендою, при відступі радянських військ із Києва у 1941 році новісінький парламент підпалили за наказом чи то Компартії, чи то НКВС. Київські пожежники споруду урятували — упродовж окупації вона стояла обгоріла та занедбана. Але навіть такою будівля причарувала головного архітектора Третього рейху та міністра військової промисловості Альберта Шпеєра.

Шпеєр був у такому захваті від будівлі Верховної Ради, що наказав шукати архітектора, аби негайно відправити його до Берліна, щоб починав працювати на Німеччину, розповідає Кальницький. (Заболотний же в цей час був в евакуації в Уфі). Самий же парламент Шпеєр назвав гідним паризької виставки. Між іншим, походив Альберт Шпеєр із родини архітектора і сам за освітою також був архітектором. На Нюрнберзькому процесі він був одним із небагатьох, хто визнав свою провину, відтак відсидів 20 років у тюрмі Шпандау. До своєї смерті (у 1981–му) Шпеєр устиг видати мемуари, які почав писати ще в ув’язненні. Напевно, якісь сторінки в них присвячені й перебуванню Шпеєра у Києві.