Біля спеціальної експозиції, відкритої у Верховній Раді й присвяченої 70–річчю її будівлі, депутати не надто юрмляться. Власне, взагалі ніхто не зупиняється. Кому просто не цікаво, а для когось — більшість вікопомних подій і так не стерлися з пам’яті. Власне, з післявоєнних часів споруда мало змінилася — хіба що її внутрішнє начиння. «Живі черги» до одного з трьох, розташованих у проходах, мікрофонів змінила електронна система «Рада». (І грізний крик спікера «Виключіть другий (варіант: перший, третій) мікрофон»! пішов у небуття). На фасаді Ради радянські символи замінили на українські, гіпсовий Ленін у ніші поступився місцем карті України. Всі ріки течуть, як казали давні греки. Інколи, щоправда, ці ріки викидають потішні колінця: нині в Раді мирно сусідять синьо–жовтий прапор та величезна — на всю стелю — фреска, що прославляє силу й міць Радянської України.
Між іншим, ця фреска (тобто «плафон парадного вестибюлю») називається «Квітнуча Україна», її малював сімейний підряд художників Щербакових. А площу, на якій стоїть Рада, колись називали Радянською. Парк довкола, природно, — Першотравневим. А вулиця Грушевського свого часу була вулицею Кірова... Що ж до самої Верховної Ради, то фіксованої дати її відкриття нині вже ніхто й не пригадає. Будівничі завершили свої труди влітку 1939–го. А через десять років — у 1949–му — архітектор Заболотний реконструював свою будівлю, додавши зі сторони парку напівкруглий корпус із внутрішнім двором.
Наступні сорок із лишком років будівля парламенту жила напівсонним тихим життям. Лихоманити її почало в 1990–му: коли у легендарні стіни зібралась Рада ХІІ скликання (або ж, за новим відліком часу, першого демократичного скликання). Минув ще рік, і над куполом Ради замайоріли синьо–жовті кольори. У день, коли це сталося, не обійшлося без ексцесів: «24 серпня 1991–го В’ячеслав Чорновіл запропонував внести в залу український прапор. Це величезне полотнище несли Чорновіл, Іван Заєць та інші. «Трохи пізніше виникла й пропозиція підняти прапор над Радою, — згадує депутат Ярослав Кендзьор. — Вже після закінчення засідання на купол піднялися технічні працівники ВР. Я мешкав тоді в готелі «Київ», і мені з 13–го поверху було видно, як вони опустили радянський прапор, а замість нього підняли такий собі «бутерброд». Радянський прапор вони так і не зняли, але до нього причепили український. На майдані — шум, гамір, свист. Люди кинулися до під’їздів парламенту». «Я в цей час зайшов до кабінету Леоніда Кравчука, — продовжує спомини Степан Хмара, — та попередив його, що народ обурений, і зараз Раду просто рознесуть. Тоді вдруге опустили прапори і підняли вже тільки український прапор».
У часи Ради ІІ скликання замінили й герб: радянські серп і молот поступились місцем тризубу. Виготовляли український герб у Львові, а відтак доправляли його до столиці. За останні роки сама будівля парламенту зовнішнього вигляду не міняла. Найновіший штрих — прапори за кількістю областей країни, які тепер обрамлюють її фасад. Це те, що стосується форми. Змісту ж нашої Верховної Ради краще не торкатимемось. Надто сумна ця історія. Та й недоречна напередодні ювілею.
ДО РЕЧІ
Ці чортові депутати...
Прийнято вважати, що Верховна Рада України (як, власне, і Маріїнський палац та скандально відомий будинок на Грушевського, 9–А) побудована у «нехорошому місці». Точніше — у геопатогенній зоні. Геопатогенні зони знаходяться у місцях тріщин та розломів геологічних плит і є джерелом викидів енергії. Мешканці таких зон страждають на безсоння, втрату сил, частіше хворіють. У ГПЗ онкозахворювання зустрічаються втричі частіше, ніж деінде. Страждають і будинки, зведені у ГПЗ: капітальні стіни в подібних місцях руйнуються на 30 років раніше. Патогенні зони можуть з’являтися і зникати. Адже, крім природних рухів земної кори, постійно наявний також людський фактор. Це все, про що вдалося дізнатися «УМ» з приводу геопатогенних зон. Окрім, ясна річ, їхнього київського переліку: Лиса гора у Голосієві, територія між Маріїнським палацом та Верховною Радою, яр біля Андріївського узвозу, Байкове кладовище, Бабин Яр...
Вірити чи не вірити у подібне — справа кожного. Але от що цікаво: вже багато часу загадкою (чи своєрідною урбаністичною легендою) залишаються катакомби під Верховною Радою. Кажуть, що ціла система підземних ходів поєднує три ключові будівлі: Кабмін, парламент та дім на Банковій, що нині є секретаріатом Президента. Більше того, спеціальний тунель нібито веде також до станції метро (якої саме, думки розходяться: хтось каже — до «Хрещатика», ще хтось — до «Арсенальної»). Авторка цих рядків, як і решта парламентських журналістів, знає тільки частину тунелів, які поєднують споруди, що належать до депутатського «господарства»: приміром, комітети на Грушевського та комітети на Садовій. Ці підземні бункери є такими капітальними, що мимоволі віриш: вони — лише частина великого задуму. Десь, як у папи Карло, є ще й намальоване вогнище, за яким — ще одні двері, а за тими дверима... Мабуть, маленький депутатсько–чиновницький рай. Або ж пекло (враховуючи розташування).
Якщо серйозно, то «УМ» запитувала про катакомби двох депутатів із чималим парламентським стажем: Степана Хмару та Ярослава Кендзьора. Обидва про підземні ходи чули, але жодного разу не бачили. Тим паче ними не ходили. Кендзьор пригадав, як наполегливо вимагав його колега Левко Лук’яненко відповіді на запитання щодо підземних ходів. Він неодноразово звертався до Володимира Івашка (до червня 1990 року — Голова Верховної Ради УРСР. — Авт.), аби той надав депутатам схему таємних комунікацій. «Було побоювання, що влада може розмістити там спецназ і звідти захопити сесійну залу», — коментує Кендзьор. Проте Івашко вимоги націонал–демократів проігнорував. Згодом тунелі з озброєним спецназом перестали бентежити депутатські уми — якось призабулося, та й Україна здобула незалежність. Одначе загадка підземного Києва лишилася: хтозна, які інфернальні сили насправді правлять бал у геопатогенній зоні на Грушевського, 5?!
