Вони прийшли до Національного музею ім. Тараса Шевченка... Всі такі геніальні, почасти богемні. У свої приблизно двадцять років уже невиліковно хворі на літературу. І впевнені, що скоро в нашій державі принаймні один музей назвуть їхнім прізвищем. Небагато літературних конкурсів можуть зібрати таку величезну кількість молодих письменників. Найсильніший серед них «Гранослов». За свої тринадцять років існування ця майстерня дала нашій літературі Василя Кожелянка, Романа Скибу, Яну Дубинянську та багатьох інших. Перемогти в «Гранослові» — це начебто бути посвяченим у письменники, а вже спиватися чи видавати книжки, ти вирішуєш сам.

Життя в танці швидкоплинне особливо: ще півтора десятки років тому символом іспанської танцювальної культури був Антоніо Гадес, а нині ЮНЕСКО танцівником світу називає Хоакіна Кортеса. Сьогодні прізвище Кортес ототожнюється з фламенко так само безпомилково, як і напрям фламенко з Хоакіном Кортесом. Сценічна філософія Кортеса — це фламенко-ф'южн: традиції плюс витончений модерн, поєднання андалузького та угорського напрямів, не лише іспанські, а й кубинські та арабські мелодії, сакральні інтонації, багатовекторна пристрасть, вогонь і лід... «Я танцюю так, як я це відчуваю. І так, як мені підказує моє відчуття чистоти стилю. Танець іде з мого серця. Я закоханий у те, що роблю», — так зазвичай Кортес відповідає тим, хто звинувачує його у відході від канонів фламенко. Але ще промовистішою є його інша відповідь — у танці, який сам Кортес порівнює з танцем тореадора. Свій перший самостійний проект він випустив дванадцять років тому. Після прем'єри в Єлисейському палаці в Парижі спектаклю Cibayi аплодували Японія, Італія, США... Успіх надихнув Кортеса на нові ідеї — Pasion Gitana (1995), Soul (1999), Live (2001).

Знову — весна, і знову у Києві «Музичні прем'єри сезону». Вже чотирнадцятий фестиваль сучасної української академічної музики. Первісток вітчизняного фестивального руху в цій сфері (адже і солідний «Київ музик фест», і епатажні «Два дні і дві ночі нової музики в Одесі», і концептуальні «Контрасти» у Львові відбулися хоч трохи, але пізніше). «Прем'єри» позиціонувалися спочатку як фестиваль суто київський — і головним завданням для себе вважали винятково перші виконання того, що написано композиторами-киянами.

Минулого року «Кальварія» приємно подивувала своїх читачів двома книгами шведського письменника Торгні Ліндгрена у перекладі Ольги Сенюк «Джмелиний мед» та «Слід змія на скелі». Мене особисто ці повісті примусили здригнутися, а їх гравітація не відпускає ось уже багато місяців. Ці твори об'єктивно належать до текстів, які цілком здатні наснажити на втричі грубші за їх власний обсяг наукові монографії та дослідження. Однак простий і навіть аскетичний стиль Ліндгрена, фізіологічний побутовізм його моторошно цілісних (сказати «гармонійно цілісних» було б принаймні недоречно) історій спонукає не до лінькувато-курортного або й здивовано-заціпенілого «писательства». Швидше — до стрімкого, каторжного й пустельницького самозанурення. Ліндгрен учить мовчати.