Іван Салик.
Десь у 1972 році Іван Світличний, з яким я поділився своїм бажанням працювати в галузі літературного перекладу, познайомив мене з Анатолем Перепадею, що на той час уже належав до когорти відомих українських перекладачів. Анатоль подивився мої перші спроби і сказав, що з мене буде добрий перекладач. Але з чого починати? «Ти знаєш, мене оце щойно випхали з видавництва «Дніпро», де я працював літературним редактором (Анатолеві закинули, зокрема, що він надто «українізував» твори Мопасана та дружбу з уже покійним на той час Василем Симоненком. — Авт.), і вийшов таємний наказ не друкувати моїх перекладів, — каже Перепадя. — Тому я пропоную тобі таку оборудку. Ми перекладемо вдвох по роману італійської письменниці Ґрації Деледди («Матір», «Тростини на вітрі»), ти підеш із цією пропозицією до «Дніпра» і, якщо нам пощастить, опублікуєш обидва романи під своїм прізвищем, а мені повернеш гонорар за «Матір». Це буде вигідно і тобі — заявиш про себе як перекладач, і мені — бо треба ж мені на щось жити. Оригінали обох романів у мене є».
Коли Анатоль це сказав, я звернув увагу, що в його невеличкій кімнаті була досить велика бібліотека літератури романськими мовами — французькою, італійською, іспанською, португальською, каталанською, галісійською і навіть ретороманською. Я знав, наскільки важко було тоді в Радянському Союзі придбати книжку, надруковану на «капіталістичному Заході». То звідки всі ці книжки? «Від Івана Салика», — відповідає Перепадя. А що то за один і де він усе це багатство бере? «Іван листується з письменниками всього світу, й вони надсилають йому свої книжки, а Салик роздає їх перекладачам», — пояснює Анатоль.
Із подальшої розмови з’ясувалося, що Іван Салик — не якийсь там титулований письменник, не вчений, не академік, не державний чи партійний діяч, а звичайний собі чоловік, котрий працює на звичайній посаді й одержує пересічну радянську зарплатню. Коли я прикинув, скільки треба грошей і часу на листування з письменниками всієї Європи (і не тільки ж Європи!), у мене голова пішла обертом. Бувають же люди!
Сьогодні Іванові виповнюється 70 — добрий привід розповісти про «доброго могутнього духа» українського перекладацтва.
Послухаймо спершу самого Івана Салика, який розповідає про себе: «Я народився 14 травня 1939 року в містечку Городок Львівської області. У родині було четверо синів — я найстарший. Закінчив середню школу, потому — гірничий і меліоративний технікуми, авіаспортклуб (відділ парашутистів, стрибав), факультет журналістики Львівського університету. З останнього курсу перед самим захистом дипломної роботи буквально втік, бо «обіцяно» було мені десять років мордовських таборів.
Працював під землею, шахтарем. На самому початку 1960–х років почав листуватися з іноземними письменниками (англійською мовою), випрошуючи твори для наших драгоманів. СРСР не підписав міжнародної конвенції про авторські права, отже, я нічим не ризикував, а майже кожен західний автор мріяв, щоб його перекладали на всі мови світу. А тут іще якась українська. Що це? Де це? Навіть зі Швейцарії мені адресували листи на Russland. Тож, крім іншого, у кожному своєму листі я давав невеличкі лекції про наше письменство. За власний кошт пересилав західним авторам нашу класику, яку «Дніпро» почало видавати англійською, німецькою, іспанською та французькою мовами».
Для Ольги Сенюк Салик роздобув чимало літератури з данської, шведської, норвезької, ісландської та фарерської мов. Для Євгена Поповича — усе найкраще німецькомовне, твори голландською та фламандською. Для Івана Дзюба — цілу невеличку книгозбірню японського письменства. Також Іван Салик постачав книжками Михайла Литвинця, Ростислава Доценка, вже згаданого Перепадю, автора цих рядків та багатьох інших.
«Я намагався охопити всі континенти, вважав за потрібне привернути увагу до мов, із яких майже нічого не перекладалося, — розповідає Іван Салик, згадуючи й провансальську, баскську, фарерську, фризьку, пушту, фарсі, суахілі тощо. — І коли бачив, скільки західних авторів українською мовою пішло у світ, і щороку ця кількість зростала, то почувався щасливим. Я зрозумів — життя не змарнував».
Ясна річ, що Іванові потуги не могли залишитися непоміченими «компетентними органами». «КДБ не марнував часу — там зрозуміли, що звичайне захоплення переросло у справу великої національно–культурної ваги, — розповідає Салик. — Гвардійці Залізного Фелікса почали знищувати мою кореспонденцію. Я став на прю. Спершу провів таку операцію, що Городоцьку пошту було оштрафовано, а потім написав дуже гострого листа до ЦК КПРС. Десь через місяць із КДБ до Городка приїхала комісія. Мене викликали, допитували... Допомогла вистояти чітка мотивація моїх відповідей».
І після цього Іван Салик не припинив своєї діяльності. Майже десять років листувався з такими геніями, як бразилець Жоржі Амаду, іспанка Ана Марія Матуте. Вона навіть двічі прилітала до Союзу, аби зустрітися з Іваном, але його до знаної «капіталістичної» письменниці не допустили.
«Дуже зацікавив мене найвидатніший письменник Парагваю Аугусто Роа Бастос, — пригадує в розмові Салик. — Написав міністрові інформації. Днів через 15 отримую гарний пакунок, але з Аргентини. Бастосу довелося втекти з Парагваю, бо там його розшукувала поліція».
А відомий норвезький поет Андерс Гельсет, ставши послом в Україні, у 2000 році запросив Івана Салика з сином на вечерю до своєї резиденції — щоб у такий спосіб відзначити заслуги з популяризації норвезького письменства.
Ґрацію Деледду ми тоді з Перепадею переклали, і в 1975–му книжка вийшла у видавництві «Дніпро». У тому ж році я видав ще дві книжки перекладів — чудову казку «Джованніно та Пульчероза» італійського письменника Джованні Піреллі (у видавництві «Веселка») та роман португальця Фернанду Намори «Життя потайки» (видавництво «Молодь»). І всі вони були перекладені з оригіналів, які роздобув Іван Салик.
Потім Іван приїхав до Києва, і я познайомився з ним особисто. Він став надсилати книжки вже на мою адресу. Надіслав збірник новел Бастоса, про якого згадує у спогадах, і цей парагваєць буквально зачарував мене своїм могутнім талантом. Я переклав повість Бастоса «Грім у листі» та кілька оповідань, серед яких була геніальна новела про голод (я вже забув її назву, але дуже добре пам’ятаю зміст), що навіяла асоціації про наш голод 1933 року. А про Голодомор тоді було заборонено навіть згадувати.
Саме завдяки Салику та його зарубіжним контактам я захопився південноамериканською літературою магічного реалізму. Мені пощастило надрукувати ще й романи Карпентьєра «Розправа з методом» і «Весна священна», повість Маркеса «Убивство, про яке всі знали заздалегідь» і його знаменитий роман «Кохання в час холери». Крім мене літературу магічного реалізму з Південної Америки перекладали Анатоль Перепадя і Петро Соколовський, Юрій Покальчук і Сергій Борщевський, Маргарита Жердинівська та ін., і переважна більшість «магічних» оригіналів надійшли від Івана Салика.
Але згадане — лише невелика частина книжок, роздобутих цим великим подвижником. Гадаю, багато відомих перекладачів — до перелічених додам ще імена Миколи Лукаша, Юрія Лісняка, Володимира Митрофанова, Мара Пінчевського, Григорія Філіпчука — не досягли б значних успіхів у перенесенні творів світової літератури на терен українського слова, якби не було в нашому літературному житті такого феномена, як Салик.
Хочу зазначити, що багато драгоманів — серед них і я — теж пробували писати листи зарубіжним письменникам, проте в 60—70–ті роки це було здебільшого марною справою. Адже всі відомі перекладачі перебували під пильним наглядом КДБ, і органи блокували їхні намагання налагодити контакти із зовнішнім світом. Після кількох невдалих спроб перекладачі, як правило, вирішували не дратувати монстра. І поява Івана Салика, який почав безкорисливо постачати їх такою необхідною літературою, розв’язувала найголовнішу проблему. Пригадую, з яким хвилюванням одержував я на пошті бандеролі з ім’ям Івана Салика на зворотній адресі, знаючи, що знайду всередині книжку чужоземного письменника, яка подарує радість творчої праці й можливість збагатити українську словесність.
Думаю, близько половини, як не більше, художніх перекладів, що друкувалися в журналі «Всесвіт» у період його найвищого злету (у другій половині 70–х — першій половині 80–х років) були зроблені з оригіналів, роздобутих Саликом.
Іван належить до тієї когорти українських героїв, які ніколи не кричали про свій палкий патріотизм, не пхалися ані до слави, ані до корита, як переважна більшість «визначних» представників нашої творчої і політичної «еліти». Ця когорта думала тільки про долю України, про порятунок нашого народу та культури, тому знаходила ту нішу, в якій найбільше могла прислужитися суспільству, і трудилися там самовіддано, нерідко забуваючи про власний добробут.
...Сьогодні Іван уже на пенсії (до речі, пенсія в нього близька до мінімальної), живе в тому самому містечку Городок, де прожив усе своє життя, листується з багатьма літераторами, видавництвами, цікавиться найновішими публікаціями з філософії. І дуже гостро сприймає весь той абсурд, що панує нині в незалежній Україні...
Іван Салик, який упродовж 20 років працював заступником начальника райсількомунгоспу з проблем постачання, домігся успіхів у листуванні з письменниками за «залізною завісою» принаймні з двох причин. По–перше, для КДБ він був не такою примітною постаттю, як, скажімо, Григорій Кочур, Юрій Лісняк і Ростислав Доценко, яким довелося побувати в радянських таборах. Або Анатоль Перепадя, що дружив із Василем Симоненком і, за версією КДБ, передав на захід щоденник свого померлого друга. Або й автор цих рядків, у якого провели обшук і знайшли чимало «антирадянської літератури». А по–друге, Салик присвятив свою діяльність саме листуванню, а не перекладу. І при цьому, як видно з його спогадів, запекло воював за своє право листуватися, до того ж листувався не з політичними ворогами радянського режиму, а з людьми творчими, які часто ніякої ворожості до «країни перемігшого соціалізму» не виявляли (а декотрі були навіть її прихильниками — як, скажімо, Жоржі Амаду).
Якби це відбувалося в 30–ті роки, Івана просто загребли б і відправили на Колиму абощо. Але в 70–ті навіть КДБ намагався якось обґрунтовувати свої дії, і тому Салику щастило домагатися багатьох маленьких перемог на тому фронті, де Лісняк або Перепадя зазнали б неминучої поразки.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
