Шлях до щастя

Засновник і настоятель Свято–Вознесенського Банченського чоловічого монастиря, що неподалік Чернівців, отець Михайло Жар за своє сорокарічне життя збудував не один храм. Однак не справами церковними прославився він, а тим, що замінив батька й матір сотням малюків. Він каже, що в дитинстві, побачивши фільм «Вусатий нянь», а згодом «Хазяйку дитячого дому», вирішив: коли виросте — працюватиме у притулку безплатно. І 1992 року його дитяча мрія почала збуватися: тоді, маючи трьох власних дітей, отець Михайло всиновив трирічного хлопчика, хворого на ДЦП. Сьогодні його називають найбагатшим батьком України. У його притулку при монастирі виховується 220 дітей: 29 сиріт отець Михайло всиновив, потім брав малюків під опіку. Хоча й притулком це не назвеш: євроремонт, м’які килими, сучасні меблі, квіти, акваріуми, папуги, фонтан... Не кожна сім’я може похвалитися таким затишком. Та найголовніший затишок для людини — душевний, саме його святий отець зміг створити для обездолених, обділених материнською любов’ю дітлахів. На Буковині так і кажуть — у селі Молниця живе родина Михайла Жара. А сам отець Михайло впевнений: діти продовжують йому земний вік. Переживши три інфаркти і дванадцять складних операцій, зізнається, що не має права піти, доки не впевниться: всі його діти — щасливі...

«Не вірю, що є погані мами. Не спроста вони залишають своїх дітей...»

— Узяти в родину чужу дитину, отче Михайле, зважиться далеко не кожна людина. Не всім під силу стати батьком для малюка, який не є твоїм фізично — не ти дав йому життя, не ти був свідком його першої усмішки і перших слів, кроків. А у вашому домі, отче, справді повна чаша — дитячої радості, доброти. Як вам це вдалося?

— У мене дуже важке життя було. Рано залишився сиротою. Мама, коли помирала, сказала — мені ні на кого тебе залишити, сину. Тож залишаю тебе на руках Божих. Була весна, я пішов до лісу за пролісками, а коли повернувся... Це останні проліски, які я не зміг подарувати своїй мамі. З того часу вони завжди ростуть на її могилі.

Я весь час запитував — Боже, чому так? Чому всі діти щасливі, а я ні. Немає ні батьків, ні їжі, ні в що вдягнутися. Боже, якщо нічого в мене немає — дай хоча б тепло в домі, я замерзаю. У мене в будинку дах протікав, не було чим топити. Минуло багато років — Господь мені відповів. І сьогодні я вдячний йому. Якби я не пережив, не випробував на собі всі ті труднощі — ніколи б не зрозумів дітей–сиріт.

Я не вірю, що є погані мами. Якщо стало жорстоким серце або душа — якийсь гріх на ній, не спроста вона залишила свою дитину. Недавно був суд — позбавили одну маму батьківських прав. Боляче згадувати... Я був готовий віддати дитину — жінка дуже того хотіла, але дівчина — їй 15 — відмовилася. Жінка покинула її немовлям, а через 13 років згадала... Нині живе в Італії, що там — ніхто не знає. Я підштовхував дівчинку — обніми її, це ж твоя мама! Не захотіла... На суді сказала, хоча її ніхто цьому не вчив: «Якщо ти моя мама — я про тебе не чула. Я маю тільки тата Михайла. Де ти була, коли я росла? Тоді я не була тобі потрібна. Я залишаюсь із татом». І суд позбавив жінку материнських прав. Бо дитина в такому віці вже сама вирішує, що їй робити.

Її, до речі, ніхто не хотів свого часу забирати з дитбудинку. Я завжди беру дітей, від яких усі відмовились. У нас багато дітей–інвалідів, лікую їх, вони стають здоровими, гарними — і відразу з’являється низка бажаючих їх усиновити. Приходять: «Отче, дайте мені он ту дитину». Але ж в Україні багато залишених дітей! Ідіть і беріть собі.

Хоча буває так, що нам приводять дітей усиновлених, з якими нові батьки не змогли жити під одним дахом. Не зуміли полюбити одне одного. Жінка скаржиться: «Я взяла, не подумавши. У мене рідна донька є, і коли разом сідаємо за стіл, то я навіть терпіти не можу, як ця дитина їсть». Чому так виходить, не знаю. Я всіх дітей люблю...

— Як вони до вас потрапляють?

— Різними шляхами. З усієї України телефонують і пропонують покинуту дитину. Трапляється, що й по кілька дітей з однієї сім’ї, яких ніхто не хоче брати — а ми за те, щоб дітей не роз’єднували.

В Україні немає інтернатів для дітей із не дуже серйозною інвалідністю. Ми недавно забрали дівчину з Києва, яку вже хотіли у психіатричну лікарню здати, але знайшлися в службі по роботі з дітьми добрі люди, кажуть: отче, треба допомогти, їй 14 років, батьки вмерли. Настуня — така гарна дівчина, як ангел, але вона не ходить. Двох хлопчиків узяв — зараз будуємо для таких діток будинок, щоб вони могли нормально жити, навчатись, а то ж їх у тих інтернатах ні читати, ні писати не навчають.

Ще ж, ви знаєте, у нас 38 ВІЛ–інфікованих дітей. Переважно — з Кривого Рогу, Миколаєва, Одеси, з будинків малюка. Для них збудували спеціальний дім. Довго ми йшли до того, аби відважитись на таких дітей... Наші люди бояться цього діагнозу, а виявляється, все не так страшно насправді, як іноді кажуть.

«Діти почали молити Бога: не забирай у нас тата! І я став на ноги»

— А вам особисто не було страшно, отче?

— Страшно? Було... Ішов до цього два роки. Я не знав особливостей таких дітей. Якось мене запитали — хочеш побачити дитину, хвору на СНІД? Її всі боялися, треба було відчинити четверо дверей, аби зайти до неї в палату. Про те, щоб узяти цю дитину на руки, навіть не йшлося. Скажу чесно — мені також стало не по собі... Я дуже люблю дітлахів, але не міг пересилити себе, щоб погладити її по голівці. У дівчинки були заплакані, сумні очі. Вона ні на кого не дивилась — тільки на мене. І такий жалісний погляд, що мені здалося — він проникнув і в душу мою, і серце. Але навіть у гадках не було забрати цю дитину. Я думав — хіба можна її поселити серед наших здорових малюків?

Та коли повертався додому, почали коїтися дивні речі. Мені раптом здалося, що ця дівчинка у мене на капоті машини. Ніби чую її голос: «Ти також боїшся мене?» Я зупинив машину, вийшов — нікого немає. Повернувся до монастиря, а вона весь час то з’являється, то зникає. І я бачу ці очі й чую її запитання: «Ти також мене боїшся?» У мене почалися жахливі головні болі. Пішов до лісу, аби нікого не бачити, але й там не знайшов спокою. Тільки її очі і те запитання... І тоді я зупинився: «Не боюся! Я тебе заберу, малятко...» І відразу марево зникло. А в душі такий мир настав... Почувався, як найщасливіша людина у світі.

У монастирі сказав: браття, готуйте кімнату з теплою водою і туалетом — за одну ніч усе зробили. Наступного дня я забрав її. Ми за неї молилися, і Господь зцілив цю дитину. Через суд ми зняли з неї діагноз. Зараз вона живе разом зі здоровими дітьми. Потім узяли ще двох віл–інфікованих дітей, і вони зцілилися. Люди насторожено дивляться на таких дітей. Але ж вони ні в чому не винні.

Раніше було — втомлююся, немає сили зайти до дітей. А зараз не можу й дня прожити, аби їх не побачити. Коли я з ними — мені легко на серці, своєю любов’ю вони тримають нас на цьому світі.

— Кажуть, саме діти відмолили вас у Бога, коли ви вже були на межі життя і смерті...

— Я, коли хворію, нікого до себе не підпускаю — не хочу, аби мене бачили в такому стані. А особливо — діти. Я навіть якось сказав, що коли помиратиму, дітей біля мене не повинно бути. Мені важко буде з ними розставатися — залишати їх удруге сиротами.

Тоді серйозно захворів — приїхали за один день три «швидкі», всю ніч тримався на уколах. Це був другий інфаркт. Дітям не сказали, що зі мною, але вони все одно хотіли побачити мене. Коли зайшли — я став сміятися, аби не зрозуміли, як мені важко. Почали мене обнімати і плакати. Чому ви плачете, кажу, все буде добре. Вони повернулися додому і почали благати Бога: не забирай тата від нас! І я в той час став на ноги. Лікарі перезирнулися між собою: нам тут більше нічого робити. Іноді мені не хочеться лікуватися, лягати в лікарні, але коли згадую, що в мене діти, — заради них готовий на все.

«Одна жінка не мала чим допомогти — то привела корову»

— Часто родини, де підростають двійко–трійко діток, ледве зводять кінці з кінцями: виховання малюків — непроста ноша, в тому числі й з матеріального погляду. А як ви справляєтесь? Хто вам допомагає?

— Усі люди нашої України. Хоч і багато труднощів сьогодні, але я пишаюся своєю країною. Я був за кордоном і точно знаю, що не зміг би ніде жити, тільки тут. У нас добрий народ. Знаєте, люди часто приходять, дивляться і йдуть собі. А буває так, що людина заходить — і починає жити в серцях цих дітей. Я ніколи не плачу, не вимолюю грошей — допомагайте мені, бо я взяв цих дітей, і в мене істерика, як їх прогодувати. Взявся — повинен сам нести свій хрест, це мій вибір.

Я завжди думаю: чим годувати, в що одягати, як влаштувати їх у школи, у вищі навчальні заклади. Кожен повинен вчитися, мати професію. Бачите, які часи настали. Торік наш хлопчик вступив в університет на медичний факультет, але ми не знали, що треба було відразу проплатити за навчання, і його вигнали. Не всі люди нас розуміють... Але є й такі, які дуже близько сприймають нашу ситуацію. Одна жінка не мала грошей, щоб нам допомогти, то привела корову. Селяни з навколишніх сіл віддали у користування свої земельні паї — усього 200 гектарів. Ще один чоловік — відома в Україні людина — завжди допомагає нам матеріально. Він не любить себе рекламувати, але завдяки йому у нас щомісяця є і хліб, і одяг, він заплатив 150 тисяч євро за операцію однієї дитини в Німеччині, у нас не було виходу — тут дитина помирала... Завжди телефонує: «Отче, як здоров’я, як діти? Що треба — скажіть». Він провів нам газ, бо в нашому районі його не було — це не так просто, бо ж ми за річкою Прут.

Фірма «Моноліт» з Одеси завжди присилає подарунки дітям на свята. На Святого Миколая, Різдво вантажать цілу фуру з гостинцями. У нас є брати в монастирі — трудяться на полі, на фермі, маємо своє господарство. Ми працюємо, і навіть якщо не буде грошей — у нас є чим годувати дітей і в що одягати. Маємо окремі корпуси: для хлопчиків, для дівчаток і для віл–інфікованих. Приміщення з басейном, сауною, масажним кабінетом та для занять спортом.

Для мене не існує національності — мені жаль усіх дітлахів у світі. Коли почую, що десь війна, вбивають дітей або вони вмирають від голоду — мені боляче. Хочеться туди поїхати і допомогти їм.

— Діти діляться з вами своїми секретами? Хлопчики й дівчатка, напевне ж, закохуються, з’являються нові переживання...

— Є таке... (посміхається). Прийшов хлопчик зі школи — десятикласник: тату, я закохався. І плаче. Розумієте, це найбільш небезпечна любов — перша. Вона часто у серці рану залишає. Дівчатка зізнаються: тату, я дуже люблю одного хлопчика. Але ми не відпускаємо дітей, аби вночі ходили по дискотеках, по дорогах. Наприклад, 12 дівчаток навчаються в Новоселиці (я купив їм там квартиру) — самі живуть, готують їсти. Щовечора телефоную: ви вдома, а що ви їли? Переживаю...

Вони не до 18 років мої діти, вони до кінця життя мої. Навіть якщо зі мною щось станеться, у мене є брати — вони підтримають, продовжать мою роботу. Вічно тут, на землі, ніхто не живе. Віра без справ мертва. Троє вихованців уже створили свої родини. Цього року буде ще три весілля. Новій сім’ї я будую дім. Після весілля вручаю ключі. Я не можу дитину так кинути. Навіщо я тоді її беру? Щоб у 18 років залишити саму проти світу?

Часто до нас приходять діти з інтернатів, просять їсти, переночувати. Один хлопець приїжджав і просив їсти. Потім зникав. Я його довго не бачив. Якось ми з дітьми організували концерт у в’язниці. Дивлюся — цей хлопчина вже там... 18 років — а людина за ґратами. Що сталося? Чотири дні не їв — розбив вікно у магазині. Грошей не брав — ні, тільки поїв. Йому дали чотири роки. Ми ніби боремося за Україну, а треба боротися за людей. Забуваємо подати їм вчасно руку допомоги.

«Рідний син сказав: тату, я теж візьму в свою родину сироту...»

— А в якій школі навчаються ваші діти?

— У звичайній школі села Молниця. У школі до наших дітей різне ставлення. Перший рік ми тільки й робили, що вікна склили. Бо якщо розбили вікно — то це ж тільки наш міг таке зробити, кому ж іще... І ремонти робили, допомагаємо школі, як можемо.

Крім того, діти навчаються гри на музичних інструментах — на скрипці, акордеоні, піаніно. Я сам дуже люблю музику, тому і їм порадив — це нікому не заважає. Виступають на концертах, перемагають на конкурсах, гарно співають — уже маємо диски з їхніми записами.

Нас якось осудили. Сказали — беремо дітей, щоб із них монахів робити. Ну що за слова? Навіщо мені брати немовля, ростити його до 20 років, і чи він стане потім монахом? У монастир люди ідуть за покликом серця.

Я не вибираю їм професію. Питаю — через рік закінчуєш школу, подумай добре, куди хочеш. Куди б вони не бажали — допомагаю, плачу гроші. У Чернівецькому університеті ректор іде нам назустріч — мої діти там на юристів навчаються. Директор медучилища з радістю приймає на навчання, і всіх на державну форму, стипендію отримують, як сироти. А є місця, де на них навіть не глянуть.

— Отче, торік на Всеукраїнському форумі усиновлювачів ви отримали звання Героя України. Що означає для вас ця нагорода?

— Я щиро вдячний Президенту, але, повірте, ніколи не жду нагород. Для мене тільки одна відзнака — від Бога. Найбільша нагорода — щоб я мав за що годувати, одягати дітей. У мене багато нагород, про які люди не знають, але я їх ніколи не показую. Якщо ж по істині казати, я би всіх людей в Україні нагородив званням Героя. У нас дуже хороші люди. Коли була повінь торік — вся Україна прийшла на допомогу. Я дуже пишаюся своєю Батьківщиною. Якщо нагороджувати, то треба відзначити всіх моїх братів–монахів, які сплять на підлозі, а діти — на ліжку. Діти відпочивають уночі, а матушки перуть одяг. Це щоденний подвиг, який, може, і не помітний стороннім поглядом.

Я прошу Божого благословення і миру для всіх людей, тому що дуже важкі часи ідуть. І хочу, щоб люди були терплячі, допомагали один одному. А ще мрію, аби всі сім’ї в Україні були щасливі. Діти — вони від любові. Це найвище почуття... І дев’ять місяців носити дитинку під серцем — треба мати любов. Навіть якщо хтось «згрішив». Одна дівчина народила в 15 років. Прийшла таємно — отче, допоможіть мені, заберіть мою дитину. І ми пішли їй назустріч... Ну, скоїла людина негарний вчинок, згрішила, але так сталося — то що, вбити людину тепер?

Я так хотів би, щоб усі діти жили в сім’ях. Бо ж у дитини — дві ручки. Однією обніме маму, іншою — тата. І спатиме спокійно. Дивлюсь на своїх діток — сплять у м’якій постелі, такі ліжечка гарні, іграшки... Але мама де? Немає... Подумаю про це — і починаю плакати. У мене всього цього не було, але мама поруч була.

— А ваші власні діти — як вони сприймають «нову родину»?

— Мій син одружився, дружина чекає маля, а він підійшов до мене: «Тату, ми хочемо взяти сироту в нашу сім’ю». Почекай, кажу, у вас же ще своя дитина не народилася. «Ні, тату, ми так вирішили». І я живу з радістю в душі, що це сказав мій син. Я від своїх дітей хотів би одного: якщо побачать сироту — щоб обігріли її душу, не відштовхнули. Якщо ти хочеш щастя — роби іншим добро, щоб вони були щасливі.

Мене запитують — отче, чому ви обрали таку важку місію, то ж непосильна робота. Це не робота, відповідаю, а борг мій перед Богом. Думаю, Господь мене вибрав ще в ранні роки. Я співав, танцював на сцені і хотів йти цим шляхом. Але Господь вказав мені мій справжній шлях. Шлях до щастя.