Для кого — герой, а для кого — путчист

Позавчора в Москві у віці 85 років помер генерал армії Валентин Варенніков — Герой Радянського Союзу та один зі звинувачених в організації путчу в серпні 1991 року. У січні Варенніков переніс складну нейрохірургічну операцію у Військово–медичній академії в Санкт–Петербурзі. Похорони, ймовірно, відбудуться сьогодні.

Більшість російських ЗМІ прощається з генералом як із героєм, нагадуючи, що він був учасником Параду Перемоги в Москві в червні 1945 року. Президент Росії Дмитро Медведєв та прем’єр Володимир Путін, кожен від свого імені, висловили співчуття родині померлого.

Попри незаперечні заслуги Вареннікова для СРСР та радянського режиму, для частини демократично налаштованих росіян та більшості тих, хто знав про нього за межами Росії, генерал залишиться твердолобим радянським «яструбом», котрий не зміг змиритися із розпадом країни, якій служив, і готовий був поновлювати СРСР усіма можливими методами, включно із застосуванням кривавого насилля. В Україні до Вареннікова ставлення особливе, оскільки він мав особисте завдання «поставити Україну на місце». Він єдиний із членів керівництва московських путчистів прибув до Києва, поставив «по стійці струнко» тодішнього українського керівника Леоніда Кравчука та вимагав від нього виконання всіх вказівок ГКЧП. Не вийшло.

Генерал так і не відповів за свої злочинні діяння, бо 1994 року Держдума Росії, в якій тоді домінували комуністи та націоналісти, амністувала всіх учасників ГКЧП. Вареннікова двічі обирали до Думи від націоналістичної партії «Родіна», яка тепер влилася в кремлівську «Єдину Росію».

З Варенніковим відмерла ще одна частина радянського минулого.