Анатолій Фоменко.
Кандидат філософських наук, професор Анатолій Фоменко у 1943 році, будучи солдатом Червоної армії, брав участь у звільненні Лівобережної України. У бою під Запоріжжям його тяжко поранили, а відтак з армії він пішов інвалідом. У 1952 році закінчив філософський факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. До 2000–го працював викладачем на кафедрах філософії Дніпропетровського державного університету та Національної металургійної академії України. Має понад 200 публікацій з теоретичних питань філософії, релігії, культури. Проте одна з його останніх робіт — книга «Усе таємне стає явним. Вигадки й правда про радянсько–німецьку війну 1941—1945 років» — стала подією особливою.
— Пане Анатолію, насамперед привертає увагу, що у книзі ви не вживаєте загальноприйняту назву «Велика Вітчизняна війна», а тільки — радянсько–німецька війна. Чому?
— По–перше, війна для радянських людей розпочалася не в 1941 році, а в 1939–му , коли Червона армія і німецький вермахт здійснили агресивний акт проти Польщі.
По–друге, поняття «вітчизна» переважна частина представників народів СРСР і сталінський тоталітарний режим наповнювали не однаковим змістом. Для перших воно асоціювалося з їхньою землею, культурою, національними традиціями, самостійним життям. Радянська ж пропаганда надавала цьому поняттю насамперед політичного характеру — «радянська вітчизна» або «соціалістична вітчизна». Незважаючи на деякі відмінності, сталінський режим не дуже відрізнявся від німецько–фашистського, або, як його називали гітлерівські ідеологи, націонал–соціалістичного.
Коли на початку війни в 1941 році Сталін опинився у скрутному становищі, то раптом згадав про «братів» і «сестер», яких за його наказом ще недавно пачками розстрілювали, морили голодом, мільйонами відправляли до концтаборів. Свого часу царські ідеологи теж нарекли війну 1812 року з Наполеоном та російсько–німецьку війну 1914—1917 років «вітчизняними». Хоча ті ж англійці чи французи також захищали свою землю, культуру від німецького агресора у Другій світовій війні, але їхнім керівникам не прийшло навіть у голову називати англо–німецьку чи французько–німецьку війну вітчизняною.
— І все ж, коли саме для радянських людей розпочалася Друга світова війна — у 1941–му чи 1939–му?
— Певна річ, що у 1939–му. Агресія проти Польщі розпочалася згідно з радянсько–німецькими домовленостями. Та й історичні факти це переконливо підтверджують. Гітлер ніколи б не відважився здійснити агресію проти Польщі, не знаючи, як відреагує на це СРСР, тим паче не маючи гарантії, що останній не заступиться за сусідів. Усе це пояснюється просто. Гітлер добре усвідомлював: якщо СРСР приєднається до Англії і Франції, польських земель йому не бачити, а «третьому рейху» прийде кінець. Отож із метою зближення зі Сталіним Гітлер пообіцяв йому всіляке сприяння у реалізації територіальних домагань до прибалтійських країн, Бессарабії, Польщі та Фінляндії, а також у сфері торговельно–економічних відносин. Так, 23 серпня 1939 року з’явився радянсько–німецький Пакт про ненапад. У таємному додатку йшлося, що «уповноважені обох сторін обговорили в суворо конфіденційному порядку питання про розмежування сфер обопільних інтересів у Східній Європі».
От тільки радянська сторона цю домовленість порушила фактично відразу. Замість того, щоб розпочати агресію проти Польщі одночасно, вони вступили туди лише 17 вересня. Та й то подаючи це як вимушену акцію на захист життя і майна «однокровних братів» — українців і білорусів у Східній Польщі. Звісно, це викликало величезне незадоволення Гітлера. Бо Сталін вдався до такого хитрого ходу, щоб переконати світову громадськість, ніби агресор один, а не два, себто — Німеччина. Хоча на той час Радянський Союз свою агресію вже продемонстрував приєднанням Литви, Латвії, Естонії, Бессарабії і Буковини.
— Ще одна догма: Гітлер напав на Радянський Союз несподівано. Чим ви її розвінчуєте?
— Та тим, що мало бути навпаки. Напад на Німеччину першим запланував Сталін. Втягнувши Німеччину у війну з Англією та Францією, він одночасно добрався до її кордону. Після укладення 13 березня 1940 року мирного договору з Фінляндією на територію, яка примикала до німецького і румунського кордонів, були перекинуті 84 стрілецькі та 13 кавалерійських дивізій, 17 танкових бригад, а також значні авіаційні сили. З іншого боку їм протистояли лише 12 німецьких піхотних дивізій. Тут важливо звернути увагу на те, що Сталін готував похід на Західну Європу начебто під прапором звільнення, а насправді — «совєтізації».
При цьому слід зауважити, що Радянський Союз ганебно провалився у війні проти непоступливої Фінляндії — запланована на три тижні, вона затягнулася на три місяці з гаком, через що Сталін мусив піти на «мирний договір». Отож Червона армія мала зовсім слабку готовність, коли не змогла справитися з маленькою країною. Проте це не завадило Сталіну запланувати на літо 1940 року розгром німецької армії, коли вона ув’язне у війні з Англією та Францією. Однак сталося непередбачуване. Французька армія, яка не поступалася німецькій, а за кількістю танків, разом з англійськими, навіть мала перевагу, за два тижні боїв у червні 1940 року зазнала поразки, й англійський експедиційний корпус (224 тисячі солдатів) разом зі 114 тисячами французьких воїнів евакуювався на Британські острови. Отож похід на Європу був перенесений на 1941 рік.
Тим часом німці почали розробляти план упереджувального нападу на СРСР — «Барбароcса». Генеральний штаб сухопутних сил вермахту підготував для Гітлера «Короткий огляд радянських збройних сил». У ньому констатувалися істотні недоліки в технічному оснащенні та людському складі Червоної армії: стара техніка на озброєнні, великий некомплект командного складу та низький рівень військової підготовки після репресій. З усього цього фюрер зробив висновок, що СРСР — це «колос на глиняних ногах», який розвалиться від одного могутнього удару.
— Однак цей колос так і не розвалився. Чи можна тут завдячувати генію Сталіна чи Жукова?
— Тут, швидше, все було навпаки. За вимогою Сталіна, який дуже боявся змови проти нього та його режиму, в Червоній армії у 1937—38 роках було заарештовано і розстріляно 36 760 командирів та близько чотирьох тисяч офіцерів флоту. Були обезголовлені не лише військові округи та їхні штаби, корпуси й дивізії, а й 70 відсотків полків та 80 відсотків батальйонів. Отож на 1 січня 1941 року стан Червоної армії був катастрофічним. Унаслідок репресій та інших причин 66 600 командирів, що складало лише 7 відсотків командного складу, мали вищу освіту, а 37 відсотків освіти не мали взагалі. Вже на початку війни кадрова Червона армія фактично перестала існувати — від неї залишалося не більше восьми відсотків військ.
До того ж Сталін не підготував війська до оборонних дій, бо не вірив, що Гітлер нападатиме. Хоч розвідка повідомляла навіть дату цього нападу. Виходячи з цього, і розмови про геній Сталіна, якого називали генералісимусом, та його заступника Жукова («маршала Перемоги») є нічим не виправдано роздутим міфом. Той же Йосип Віссаріонович навіть не був полководцем у загальноприйнятому розумінні. Бо, по–перше, не розробляв стратегічних планів війни, а по–друге, не брав конкретної участі у їхній реалізації. Він був відірваний від армії, від фронтових умов її діяльності. Та й узагалі не мав військової освіти. Одного тут не заперечити — його страшно всі боялися. А міф про полководця створювали його підлабузники.
Якщо ж говорити про Георгія Жукова, він мав три класи освіти. Нахилом до теорії воєнних дій не відзначався, як і стратегічним мисленням. Проте функції полководця виконував. Але як це робив? Зокрема, в «Энциклопедии военного искусства» з приводу полководницького мистецтва Жукова написано: «Нічого геніального в Жукові не було. Не було жодної ситуації, в якій він переміг би ворога меншими силами. У нього завжди було більше танків, артилерії, більше боєприпасів, більше людей, яких він гнав на смерть зовсім спокійно, не задумуючись про наслідки й цінність людського життя». Саме так Жуков здобув перемогу, зрізаючи єльненський наступ німців на Західному фронті на початку вересня 1941 року. Протягом цілого місяця безперервно атакували цей об’єкт, поклавши там безліч бійців і командирів. Але з цього нічого не вийшло, бо там розташовувалося німецьке танкове угруповання генерал–полковника Гудеріана.
Коли ж танки за наказом Гітлера були кинуті на південь для оточення київського військового угруповання і на єльненському виступі залишалося декілька ослаблених німецьких піхотних дивізій, вони, внаслідок великої переваги військ Жукова, організовано відійшли з виступу. Саме цей епізод стали підносити як визначну перемогу полководця. Однак замовчувалося, що після оточення й розгрому київського угруповання радянських військ танки Гудеріана знову були перекинуті на московський напрямок, де оточили й розгромили знесилені війська Резервного фронту Жукова. Чи як натхненно розповсюджували міф про вирішальну роль Жукова у припиненні просування німців на Ленінград. Зокрема, письменник Фелікс Чуєв, визнаючи безграмотність полководця в політичному відношенні, заявляє про дуже сильну його хватку в оперативно–тактичних питаннях. Причому ілюструє це вельми показово: «Він, як Ворошилов, не бігав із пістолетом у руці, не водив сам бійців в атаку, а поставив кулеметний заслін — і по відступаючих, і по своїх». Ось така вона, хватка, у «геніального полководця»!
Отож і твердження про те, що світ від «коричневої чуми» врятував Радянський Союз на чолі зі Сталіним, є черговим міфом. Це стало результатом спільних зусиль армій та народів антигітлерівської коаліції — СРСР, США та Англії. Одна статистика щодо допомоги союзників по ленд–лізу (системі передачі в позику або оренду зброї, боєприпасів, стратегічної сировини, промислового устаткування, продовольства) це ілюструє переконливо. Особливо це стало в нагоді в період з осені 1941–го по серпень 1942 років, коли більшість радянських військових заводів були евакуйовані, а виробництво у нових місцях їхньої дислокації ще не було налагоджене. Це визнавав і сам Сталін у своєму листі до Уїнстона Черчілля. Ось лише деякі цифри: за ленд–лізом іноземних літаків було надано 22 206 (30 відсотків від радянського виробництва у цей період), танків — 12 755 (24%), автомобілів — 427 000 (200%), вибухових речовин — 350 000 тонн (53%), м’ясних консервів — 664 000 (108%) ... І цей перелік виявиться дуже довгим.
— І все ж чи можна називати, з вашої точки зору, 9 травня Днем Перемоги?
— Рясні замовчування та фальсифікації подій радянсько–німецької війни 1941—1945 років адептами сталінського тоталітарного режиму ні в якому разі не перекреслюють великий подвиг народів колишнього СРСР, їхньої історичної Перемоги над фашистськими агресорами. Без цієї Перемоги не було б і сучасної незалежної України. І про це не слід забувати.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
