Ігор Рубашкін: Я не боюся ярлика «мачо»

Йому лише 30 років, але у камерному залі Нового драматичного театру на Печерську завжди знайдеться група глядачів, які формують його публіку. Тим паче, що акторський талант Ігоря Рубашкіна підкріплений оцінкою єдиної, найвідомішої в Україні театральної премії — «Київська Пектораль»: «за дебют» («Візит пана В.» і «Людина з Ламанчі») — у 1999 році, «за найкраще пластичне рішення вистави» («Закон танго») — у 2005–му та найсвіжіша номінація — 2009 року — «за найкраще виконання чоловічої ролі» («Розпусник»). Кілька років тому на нього звернув увагу метр вітчизняної сцени Анатолій Хостікоєв і обрав виконавцем ролі Жульєна, яку сам колись грав у популярному мюзиклі «Біла ворона». Відтоді Ігор Рубашкін — ще й актор театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». Недавно актор став батьком: урожайний 2008–й приніс йому та його дружині Олесі Власовій, актрисі Театру на Печерську, донечку, якій днями виповнилося п’ять місяців.

«Батьківство — це щеплення від егоїзму»

— Ігорю, наскільки народження дочки вплинуло на ваші амбіції як актора? Змусило деякі «важливі» речі відійти на другий план чи професія — на першому місці?

— Дуже скоригувало. Чесно кажучи, батьківство — сильне відчуття. Я от усім знайомим кажу: «Давайте народжуйте! Тим паче криза — кращого часу для народження дитини немає». Адже все у країні дещо зупинилося, і попит на актора трохи впав — у театрі, кіно, на телебаченні, в рекламі. Крім того, це сильне щеплення від егоїзму. Мені 30 років і я був уже сформованою людиною, а коли народилася дитина, то відчув, що вона уміщає цілий всесвіт. І всі нормальні людські бажання, звернення уваги на себе — відійшли на другий план. Спочатку це мене трохи бісило: як же, я — самостійна доросла людина! А потім один мій хороший друг, викладач в університеті сказав: «Ти маєш зрозуміти, що це назавжди. І тобі стане легше».

— Як звати дівчинку?

— Поліна. Аполлінарія.

— Оригінальне ім’я. Це наслідування моди на імена святців?

— Спочатку нам із дружиною подобалося ім’я Єва, але десь на восьмому місяці вагітності ми почали сумніватися. А ім’я Аполлінарія прийшло просто саме по собі: якось я сказав, і мене підтримали. Згодом виявилося, що навколо народжуються дівчатка і всі — Поліни. І ще: дівчину ми хрестили 18 лютого, домовилися із хрещеними — Хостікоєвим Анатолієм Георгійовичем і Лесиною подругою, а коли прийшли до церкви, то виявилося, що 19 лютого — це іменини Аполлінарії.

— Можна сказати, що Анатолій Хостікоєв, також і ваш хрещений. У сенсі, на сцені.

— Зустріч із ним стала для мене подією, що відкрила нові перспективи. Якраз у той час, як нам дали «Пектораль» за хореографію у «Законі танго», Хостікоєв шукав хореографа для нової версії «Білої ворони». Він прийшов на нашу виставу і запропонував мені роль Жульєна. Після цього у нас склалися чудові взаємини. І для нас із Лесею важливо, що Анатолій Георгійович погодився стати хрещеним батьком нашої дитини.

«Микола Рушковський мені сказав: ти один із найслабших абітурієнтів»

— Незважаючи на те, що ви відомий київський актор, особистої інформації про вас мало. Звідки ви, де народилися?..

— Я народився в Києві, в сім’ї акторів. Як мені розказували, моя бабця була актрисою. Мамин брат — оперний співак. Батьки — актори Театру на Подолі, мама — Тетяна Печонкіна — там ще досі працює, а тато — Олександр Рубашкін — помер, коли мені було 13 років. У тому театрі також працював Олександр Крижанівський, теперішній художній керівник Нового театру на Печерську. І я там виріс — на Подолі, тому питання ким бути якось не виникало. Але в той час, як закінчував школу, на вулиці стояв 1995 рік: важкі часи, батька не було, а були мама, бабуся, сестра і я — єдиний чоловік, який мусив обирати серйозну професію. Тому я збирався вступати в КПІ, але мене врятувала мама. Вона відвела мене на іспити до Миколи Миколайовича Рушковського, в якого сама вчилася, і який тоді саме набирав свій курс. За п’ять днів я вивчив потрібну програму і вступив, чесно кажучи, зі скрипом.

Тоді Микола Миколайович мене попередив: «Ігорю, ти один із не надто сильних, можна сказати, один із найслабших абітурієнтів». Ще він сказав, що я вступив без вокальних та хореографічних даних. Але я мав досвід гри у шкільному театрі: у нас був геніальний педагог — Наум Аронович Рєзніченко, він читав зарубіжну та російську літературу і влаштовував поетичні вечори та театральні постановки. Саме він прищепив нам любов до хорошої літератури.

— І яку ви зараз літературу обираєте, якщо, звісно, є час?

— Зараз часу немає зовсім. Усе, що я читаю, поділяю на те, що хочу почитати, щоб відпочити — це легке фентезі, і той матеріал, який рано чи пізно поставимо в театрі. П’єсу Шміта я випадково знайшов, у мене давно було бажання зіграти в ній, оскільки в нас театр спеціалізується на історіях і романах. Хоча «Розпусник» спочатку здався мені дещо вульгарним.

— Тобто вплив на репертуар театру мають самі актори?

— Наш керівник Олександр Крижанівський часто підкреслює, що не він ставить вистави, а актори театру. Він не займається режисурою як режисурою, а актором, можливістю йому розкритися. Єдиною роботою його волі був «Майстер і Маргарита». Цю виставу ми ставили в інституті, у театрі «Сузір’я», у нашому театрі, але діти його убили...

— Що значить «убили»?

— Певний час ми грали вистави на різних майданчиках — ТЮГ, «Спліт». Квитки поширювалися через театральних агентів, які зазвичай приводили дітей, вони ж читають у школі «Майстра і Маргариту». А масовий глядач — це масова свідомість, точніше масова відсутність свідомості. Були ситуації, коли артистові доводилося глядача–школяра приводити до тями, бо сидить людина, насіння з пивасиком хряцає. Тепер художній керівник каже, що у нас ніколи не буде масового юного глядача.

— Напевне, при такій свободі самовираження в акторів апріорі не має виникати бажання залишити Новий театр на Печерську заради більшої та іменитішої сцени.

— Ніколи про це не думав. От працюю у компанії «Бенюк і Хостікоєв» і нікого цим не зраджую. Адже Крижанівський розуміє, що одна лише акторська зарплата не може задовольнити людину. Свого часу режисер Ігор Афанасьєв запросив мою дружину Олесю на роль Гелени у «Варшавській мелодії–2», де вона грала разом з Адою Роговцевою. Згодом Олеся отримала «Пектораль» за цю роль. У Крижанівського ніколи не було й думки притримати актора, оскільки ми не просто заробляємо гроші, а й учимося.

Зрозуміти танго під Борхеса

— До речі, про заробляння грошей: ви не гребуєте зйомками у кліпах...

— Так, я такий. Із Свєтою Лободою нас зв’язує давнє знайомство. Ми познайомилися, коли я викладав у естрадно–цирковому училищі акторську майстерність. Але спочатку допомагав своїй уже колишній дружині Олені Лазовіч, яка викладала на курсі у Лободи. Потім Світлана приходила у наш театр, а згодом зателефонувала і сказала, що хоче знімати кліп. Що б не складалося у мене у житті, я все розглядаю як досвід — наскільки це цікаво мені зараз, наскільки викличе якусь ідею. З Лободою у мене був другий кліп, а до цього я працював з Юлією Войс (Вдовенко), яка грає Жанну Д’Арк у «Білій вороні» компанії «Бенюк і Хостікоєв».

— У кліпах ви такий герой–коханець. І остання роль — Дені Дідро — того ж амплуа. Вас не лякає, що це спонукає вішати на вас ярлик «мачо»?

— По–перше, подивіться на мене (сміється). Кіно, театр, телебачення — це, здебільшого, використання певних штампів. І якщо ти виглядаєш певним чином, то зрозуміло, що певним чином тебе використовуватимуть. Я не боюся такого ярлика, тому що вже є вистава «Майстер і Маргарита», де я грав Воланда і Майстра, а тепер — Понтія Пілата. Є вистава «Арлекін», де у мене гострохарактерна роль. Крім того, усвідомлення своєї ролі пов’язане не лише з візуальним образом, а й із внутрішніми відчуттями. Коли я прочитав «Розпусника», то не бачив у Дідро героя–коханця. Якраз навпаки — він людина зовсім не героїчного складу.

— Ви казали, що на іспиті у театральний заледве станцювали вальс, а, працюючи в театрі, отримали нагороду за найкращу хореографію. Десь спеціально навчалися?

— Вердикт Рушковського був — «відсутність пластики і голосу». Але після першого іспиту з вокалу Микола Миколайович зателефонував нашому педагогу з вокалу Зінаїді Григорівні і сказав: «Так він же співає! Будемо ставити «Людину з Ламанчі». Я ніколи не задумувався, наскільки я як актор можу співати, танцювати. Воно все приходило згодом.

Із «Законом танго» була довга історія. У 2002 році ми поїхали в Москву на фестиваль танцю, займатися у школі «Цех» Олександра Пепеляєва. І, обираючи педагогів, натрапили на викладача аргентинського танго Валентину Устинову. Тоді ж до нас потрапили касети з уроками танго, і ми невміло знімали рухи. Десь на третьому занятті в Устинової я для себе вирішив, що обов’язково навчуся, обов’язково зрозумію принцип. Самотужки ми вчилися танцювати протягом півроку. У той час я потрапив до лікарні і мав багато часу, щоб перечитати Борхеса, Кортасара. І в один момент відчув як мелодика тексту накладається на музику танго, яку я в той час слухав у плеєрі.

Тоді ми вирішили зробити глобальну постановку, на 20 артистів. Репетирували в Маріїнському парку, в «ракушці», там часто відпочивали молоді міліціонери, що були на чергуванні. А для пізнання танцю дівчата мали обов’язково одягати спідниці, а хлопці — сорочки з краватками. Так ті міліціонери щодня до нас приходили і дуже засмучувалися, коли старшина їх кудись забирав. «Закон танго» став величезною роботою, яку ми кілька разів показали у «Спліті» і зрозуміли, що постановка злетить, якщо не знайдемо на неї грошей. Але відразу грошей не знайшли...

— Зараз у вашого театру є спонсор?

— У нас є друзі. Друзі, які нас підтримують і допомагають. Наприклад, одна людина дуже допомогла фінансово, коли ми їздили на театральний фестиваль у Единбург, де, до речі, вперше показали «Закон танго». Нам також допомагає посольство Росії в Україні — саме вони дали гроші на ремонт нашого театру.

— Після цьогорічного нагородження «Київською Пектораллю» одна журналістка обурювалася, що на сцені Наталя Сумська представила вас як молодого актора, хоча насправді ви вже й не такий молодий у сенсі театрального досвіду. А як ви це відчуваєте?

— Це як у фільмі «Москва сльозам не вірить...», сцена зі Смоктуновським: «...начинающий артист» — «Поздновато начинаете». Той текст Сумської був пов’язаний із Богданом Бенюком і Юрієм Мажугою, порівняно з якими я молодий. І якщо мене називають молодим, тим краще. Я до цього нормально ставлюся.

ДОСЬЄ «УМ»

Ігор Рубашкін — актор театру і кіно. Працює у Новому драматичному театрі на Печерську та у театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв». Народився 18 липня 1978 року в Києві. Навчався в Театральному інституті ім. Карпенка–Карого (1995—1999), російський акторський курс, професор Микола Рушковський.

Вистави: «Людина з Ламанчі» (Дон Кіхот), «Закон танго» (Росендо Хуарес), «Біла ворона» (Жульєн), «Про мишей і людей» (Рослий), «Задунаєць за порогом» (Селім), «Розпусник» (Дені Дідро).

Фільми: «Поцілувати незнайомку за 20 хвилин» (2005), «Рідні люди» (2008), «Тринадцять місяців» (2008), «Індійське кіно» (2008), «Чорта з два» (2009).

Дружина — Олеся Власова, актриса Нового драматичного театру на Печерську. Донька — Апполінарія.