Однією з таких вражаючих правд від Федора Моргуна стало дослідження і першовідкриття окремих, старанно відретушованих сталінсько–сусловським агітпропом «українських» сторінок історії Другої світової війни. Цій темі він присвятив кілька книг, починаючи з виданої в 1994 році «Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса» і закінчуючи «Сталінсько–гітлерівським геноцидом українського народу», яка витримала вже чотири видання (два останні — після смерті автора). Що ж спонукало його до таких пошуків і досліджень? Надто за умов, коли самому фронтовику, котрий із боями пройшов Україну від рідного Донбасу до Карпат, де восени 1944 року одержав тяжке поранення, ні в чому й ні перед ким не треба було виправдовуватися. Пекло його зовсім інше...
Зокрема те, що, згідно з офіційною радянською доктриною Великої Перемоги, «виправдовуватися» належало ледь не всім живим і ненародженим українцям. Не тільки і не стільки за Українську Повстанську армію чи «етнічних» поліцаїв. У своїх книгах Федір Трохимович описав випадкову зустріч із побратимом–фронтовиком у підмосковній лікарні, яка відбулася ще в 1966 році. Вже тоді співрозмовник переконував його в тому, що, на відміну від Москви, Ленінграда чи Сталінграда, Київ «не заслужив» звання міста–героя. Оскільки, мовляв, ніякої героїчної оборони столиці України не було, а була «масова зрада» українців і недолугість командуючого Південно–Західним фронтом генерала Кирпоноса.
«І це також не було для мене новиною. Подібні звинувачення на адресу Кирпоноса й українців я багато разів чув ще на фронті в 1943–1944 роках, а потім під час навчання в інституті й згодом — всюди, де доводилося працювати. Цей наклеп спеціально вигадали головні винуватці, які створили ситуацію «раптового» нападу Гітлера. Сталін і його найближчі пропагандисти шукали «цапів і відбувайлів» за розгром наших військ і втрату величезних територій у 1941 році. Мене ця неправда і мучила так само, як і всіх українців–фронтовиків і тих, кому через молодість і старість не довелося воювати».
То хто ж насправді спровокував Другу світову війну, втрати в якій українців у кількісному вимірі виявилися фактично найтяжчими? І чи справді Перемога над гітлеризмом починалася винятково під Москвою, Сталінградом і на Курській дузі? Чому Сталін та його імперські послідовники принижували передусім українців донедавна обов’язковим «анкетним» записом про «перебування на окупованій території»? На ці та інші подібні запитання Федір Моргун дав майже вичерпні відповіді у своїх книгах. До вже згаданої останньої з них хочемо привернути увагу читачів «УМ». Тож друкуємо невеликі уривки з четвертого видання «Сталінсько–гітлерівського геноциду українського народу», в якому, крім спогадів і роздумів автора — фронтовика Федора Моргуна, вміщено післямову доктора історичних наук, професора двох львівських університетів Ярослава Грицака.
Погляд фронтовика
Федір Моргун: Сталін — поплічник Гітлера
Шановний читачу!
Якщо ти уважно ознайомишся з внутрішньою і зовнішньою політикою Сталіна у 30–ті, 40–ві роки, то побачиш:
1. Сталін активно допомагав Гітлеру пробратися до влади. Це той самий Сталін, який найпершим у Радянському Союзі прочитав книгу Гітлера «Майн Кампф» зразу ж після її виходу. Це того самого Гітлера, який у своїй книзі поставив головну мету — знищення слов’ян, і в першу чергу українців, поневолення України Німеччиною. Детальніше пояснення цього дається в главі «Сталін як поплічник Гітлера».
2. Сталін активно допомагав Гітлеру озброїтися і розпочати Другу світову війну.
3. Сталін свідомо брехав радянському урядові, командуванню Червоної Армії і народу, що Гітлер у 1941 році на СРСР не нападе. Цим самим створював Гітлеру ідеальні умови для успіху в перші місяці війни.
4. Червона Армія була в багато разів могутніша за гітлерівську армію і, незважаючи на величезні втрати у результаті зради Сталіна, у перші дні війни (в червні і липні 1941 року) могла розгромити агресора. Та Сталін завадив цьому, забравши у Кирпоноса могутню армію Конєва, яка вже фактично вступила в бій, і танковий корпус Рокосовського...
5. У лютому і березні 1943 року Червона Армія мала повну можливість не лише розгромити армію Паулюса у Сталінграді, а й знищити все півторамільйонне угруповання Манштейна і переможно закінчити війну. Та Сталін знову виручає Гітлера — війна триває ще два роки.
6. Виконуючи волю Сталіна, Ставка видала наказ №0428 від 17 листопада 1941 року, відповідно до якого вимагалося «в тилу німецьких військ знищувати і спалювати дотла всі населені пункти ... використовувати для цього авіацію, артилерію, мінометний вогонь, команди розвідників, лижників, партизанські диверсійні групи». Цим наказом знищувалося населення на окупованій фашистами території. А оскільки Україна була окупована вся і часто міста і села переходили із рук у руки по кілька разів, то українці від цього страшного сталінського наказу страждали більше за всіх — саме цього Сталін і хотів. Такі ж накази Гітлера, за якими вимагалося від німецьких військ і поліції при відступі залишати після себе «випалену землю» і ... не залишати «жодної живої людини». Фашистські верховоди вимагали поголовного знищення українців. А тих, хто вцілів, Сталін хотів зіслати в Сибір. Немовби ці злодійські накази Сталіна і Гітлера готувалися в одному і тому ж штабі. І мета в них була одна — знищити населення України.
Шановний сучаснику! Шановний українцю! Вдумайся в поведінку і дії цих душогубів нашого народу. Гітлер і його банда вимагали від своєї армії знищення нашого народу за те, що не підкорився, що не співпрацював з окупаційними фашистськими властями, боровся проти них, чекав повернення своїх і визволення з окупації. Сталін і його банда звинувачували українців у гріхах, яких вони не робили, збиралися вислати з України в Сибір всіх, хто знаходилися на окупованій фашистами території. За що? За те, що вціліли і вистояли в фашистському полоні? За те, що українці?
Із післямови історика
Ярослав Грицак: Зневажені герої, реабілітовані Моргуном
Одним із найвідоміших символів останньої великої війни є фотографія «Єгоров і Кантарія піднімають червоний прапор над рейхстагом у Берліні». Автором цієї фотографії був Євген Халдей. Єврей, який народився в Україні, він рано втратив батьків в одному з антиєврейських погромів під час революції. Маючи неабиякий талант і потяг до техніки, ще підлітком він сам зробив собі першу фотокамеру. У роки війни став воєнним кореспондентом. Ідея майбутньої фотографії з’явилася у нього ще восени 1941 року, коли німці були на підході до Москви: переконаний у радянській перемозі, він вірив, що настане день, коли Червона армія дійде до Берліна. В одній із партійних московських їдалень він украв червону скатертину і зшив із неї два прапори: перший тримав у своїй польовій сумці, а другим — на випадок, якби сумка пропала, — обперезався під гімнастеркою. Від того часу в кожному місті, яке брали радянські війська, він витягав один із прапорів і робив відповідні знімки. Це було ніби репетицією перед тією, головною, «берлінською фотосесією».
Як тільки німці підписали капітуляцію, фотокор умовив невелику групу солдатів і офіцерів попозувати йому й увічнити історичну мить. Він зробив кілька знімків, а найкращий вислав Йосипу Сталіну. Йому фотографія сподобалася: на ній радянський офіцер підтримував солдата, який, власне, й закріплював прапор. «Хто були ці відважні хлопці, які вивісили прапор?» — спитав він. «Українець і росіянин», — відповіли йому. Сталін, хвильку подумавши, сказав: «Українця не могло там бути. Пишіть: фотографія має називатися «Росіянин і грузин підносять прапор над рейхстагом».
Цю історію розповів сам Халдей, тому в її правдивості годі сумніватися. Федір Моргун у своїй книжці «Сталінсько–гітлерівський геноцид ...» оповідає долю українця Олексія Береста, забутого героя цієї фотографії. Той довгі роки працював у Ростові, на заводі «Ростсільмаш», а загинув героїчно у 1970 році, рятуючи з–під коліс поїзда маленьку дівчинку. Моргун наводить також інші схожі історії — Сталін викреслив зі списку нагороджуваних лейтенанта Єльченка, який під Сталінградом узяв у полон німецького фельдмаршала Паулюса. Він, за свідченням очевидців, тоді сказав: «Фельдмаршала може полонити тільки, щонайменше, маршал, а не якийсь невідомий хохол». І, головне, на думку Моргуна, Сталін звів у небуття найграндіознішу Київсько–Полтавську битву Другої світової війни, в якій вояки Південно–Західного фронту разом з українськими цивільними людьми ціною власного життя влітку й восени 1941 року відволікли на себе авіацію й танкову армаду Гудеріана з армій групи «Центр», зірвали гітлерівський бліцкриг й урятували від падіння Москву. А командувача фронту генерала Михайла Кирпоноса, якому Сталін тричі заборонив вчасно відійти до Києва і підставив під оточення фашистів, у котрому він тримав оборону до останнього патрона і загинув на полі бою, називав зрадником і перебіжчиком до Гітлера.
Ці факти велемовно показують, як творилася радянська версія великої війни — і, відповідно, якою вона мала заіснувати у колективній пам’яті наступних поколінь. У цій версії роль України й українців у перемозі над Гітлером мала бути зведена до мінімуму. Цей міф був створений не лише для «домашнього вжитку», а й для експорту на Захід — там проживало багато українців, що рятувалися від Сталіна. Як іронізував Норман Дейвіс у своїй «Історії Європи», «українців представляли Західному світові як «росіян» чи «радянських людей», коли їх годилося похвалити, а «українцями» їх називали лише тоді, коли вони скоювали зло».
«Антиукраїнський комплекс» Сталіна та його оточення підтверджують й інші очевидці, яким доводилося близько стикатися з тодішнім радянським керівництвом — для прикладу можна навести спогади югославського комуніста Мілована Джіласа «Розмови зі Сталіним». Досить легко зрозуміти причини такої постави: в уяві Сталіна і в його пам’яті українські землі від революції й аж до повернення Червоної армії у 1944 році були непевною територією з непевним населенням. Українство погано піддавалося комуністичному експериментові, а в час найбільших криз — як от колективізації чи у перші місяці фашистсько–радянської війни — поверталися спиною до Москви або ж ставало відверто ворожим. Парадоксальним чином подібні погляди на українців як на особливо зрадливих і підступних мав і Гітлер. Про це він говорив у найближчому оточенні під час так званих «розмов за столом», посилаючись на факт вбивства головнокомандуючого німецьких окупаційних військ фон Айхгорна у Києві 1918 року.