Древо фронди
Все це, можливо, було правдою. Тобто її частиною. Дослідник київської старовини Анатолій Макаров зазначає, що насправді каштани прикрашали київські маєтки ще у XVIII сторіччі, якщо тільки не раніше. Макаров же посилається на Максима Берлінського, чия праця «Історія міста Києва» була написана в 1799—1800 роках. Берлінський згадує про пристрасть киян до «диких» (неїстівних) каштанів, які городяни розводять у садах «краси заради». Саме з цих приватних садів і могли потрапити на Бібіковський бульвар молоді саджанці, припускає Макаров.
А далі почалася чистої води політика. Пірамідальна тополя чомусь символізувала для Миколи І триєдиний ключ до благополуччя — православ’я, царську владу та народність. (Тільки не питайте, чому. Як в одній рослині можна було побачити стільки зашифрованих символів — хай пояснюють нащадки династії Романових). Натомість каштан, як на хлопський розум пересічних киян, був просто красивим деревом. Був деревом, а став прихованою фрондою до маразму російських правителів.
Починаючи з 1840–х років, тополю потроху витісняють із київських вулиць. Замість неї городяни вперто висаджують каштани. Перемозі останніх сприяла і позиція так званої Садової комісії міської думи, яка не відводила тополям жодної ролі в озелененні Києва. У 1896 році комісія видала список «алейних дерев», які вона рекомендувала висаджувати мешканцям міста. Список становили дерева будь–яких порід, але тільки не тополі. Власне, свій бій вони програли давно: у центрі Києва сформована з тополь алея є тільки на бульварі Шевченка. Улюблене дерево російського царя нагадує про себе київським алергикам у період цвітіння. А «фанатіють» кияни, як і раніше, винятково від каштанів.
Голий Хрещатик
Якщо сказати ключове слово «каштан» і попросити продовжити асоціативну низку, відповіддю, мабуть, буде «Хрещатик». Бо каштани і Хрещатик нерозлучні, як диснеївські коти Сі і Ам. Але це зараз. Колись усе було інакше. Історик Василь Галайба пише, що з зеленню на Хрещатику все складалося непросто. У 1870–х роках район Лютеранської вулиці прикрашав Хрещатицький парк, який згодом стали називати садом «Тіволі». «Тіволі» не витримав натиску кам’яниць і зник назавжди (як бачимо, проблеми з забудовою у міста були постійно). Гірка доля спіткала і «сад Мерінга», що містився між вулицями Інститутською та Лютеранською. Тяжко повірити, але нащадки університетського професора Мерінга продали земельну ділянку з садом... домобудівному товариству, яке негайно пустило дерева під ніж.
На самому ж Хрещатику в 1874 році існував невеликий сквер, який перебудовували в 1893 та 1908 роках. Проте на дореволюційних світлинах Хрещатика дерев на ньому майже не видно. Вже згадувана Садова комісія при міській думі розробила у 1895 році план озеленення Хрещатика, згідно з яким вулицю мали засадити кулястим в’язом. Однак до 1911 року у місті точилися суперечки на тему: хто має платити за дерева на центральній вулиці — домовласники чи влада? Шальки терезів поступово схилились у бік влади. Але влада, як і годиться, не надто квапилась. У пресі за 1913 рік зустрічаються повідомлення про те, як важливо, врешті–решт, озеленити Хрещатик. Тож із в’язом, очевидно, у думи так і не склалося...
А відтак була революція, і Друга світова війна, і вщент зруйнований Хрещатик. Уже після Перемоги вулиця набула такого вигляду, до якого звикли кияни. Але в 90–ті роки минулого століття прийшов Олександр Омельченко з ідеєю оновити київські каштани відсотків так на 80...
Грип курячий, міль каштанова...
Ідею зі зрізанням старих каштанів городяни зустріли великим обуренням. Проте ці дерева є досить проблемними, примхливими, ніжними та такими, що часто хворіють. В останні десятиліття по них сильно вдарила екологія: квітнуть двічі на рік каштани «не від хорошого життя». Цвітіння дерев, яке часто можна спостерігати у серпні–вересні, означає серйозні порушення у життєвому циклі дерева, говорять фахівці. Позачасове цвітіння зазвичай супроводжує скидання деревом листя, що також є поганою ознакою.
Але це ще півбіди. Із Західної України київські дерева атакувала каштанова міль. Лікувати хворобу можна, каже директор міської станції захисту рослин Валерій Воронін, але препарати, які існують для цього, є шкідливими для людей. Так і почалася у місті велика каштанова свистопляска. Молоді дерева, висаджені на Хрещатику замість старих, перманентно гинуть під прокляття чинним отцям міста. На їхні місця привозять нові саджанці, але тим також не щастить.
У січні цього року, задовго до знаменитих київських «свічок», міськдержадміністрація вирішила попросити гроші на каштани у меценатів. Радник мера з питань екології та озеленення Ігор Добруцький заявив, що місто чекає благодійних внесків, які будуть акумульовані на спеціальному рахунку «Київзеленбуду». Якщо хтось розв’яже калитку, ім’я дарителя увіткнуть на спеціальній табличці поруч із деревом. Поки що на клич Києва відгукнулась одна німецька компанія, яка готова безкоштовно передати місту 15 молодих каштанчиків. Це якийсь вельми дорогий сорт, який квітне білим цвітом, але не дає звичних нам плодів. Один такий саджанець коштує 2,57 тисячі євро(!), говорить Добруцький.
А на березі Темзи — свято...
Є дані, що першу в Європі каштанову алею, що складалась із 17 дерев, висадив архітектор Христофор Врен у 1799 році. Врен розмістив своїх «вихованців» у парку Буші під Лондоном, на березі Темзи. Відтак у лондонців буцімто з’явилася традиція щовесни приїжджати у Буші «на каштани». Свято каштанів офіційно відзначають там з 19 до 26 травня.
А ось київські каштани ніхто не оточив «культом особи». Точніше, ми їх усі, звісно, дуже любимо, але сприймаємо як данину. Як повсякденність. На яку, тим не менше, просимо милостиню у багатих німецьких компаній та багатих київських меценатів. Бо у міста, як і в 1913 році, чомусь не вистачає коштів на озеленення Хрещатика.
Але це все пусте. Хай ми не шануємо свої каштани, як англійці — королеву, але вся краса життєвої коловерті в тому, що вона не залежить від рішень, ухвалених міською думою чи радою. Тож каштани квітнуть згідно з законами природи, її декретами, розпорядженнями та наказами... А значить — життя триває.
