Мені 69 років. За прожиті літа, крім кохання та проголошення Акту про незалежність України, найщасливішою подією був Майдан 2004 року. Такі події бувають лише раз на 100 років. І на моє життя випала така радість. Я все життя мріяв про незалежність України, але проголошення тієї незалежності не принесло радості, бо плодами її скористалися покидьки, вороги України — злодії і москалі. Вони «прихватизували» 90 відсотків наших багатств. Але їм було замало, вони замахнулися на вищу владу — президентську, в 2004 році здійснили фальсифікацію голосування. Народ повстав і вийшов на Майдан. Я не міг повірити, що наш знищений голодоморами, репресіями, заляканий, замучений народ може встати з колін і піднятися на захист справедливості, на захист своїх прав. Це була така красива демонстрація, якої не бачив світ. Це, на жаль, не була революція, щоб зме­сти режим олігархів та комуно–фашистів, судити зло­чинців, націоналізувати награбоване...

Коли чуєш про доцільність створення двопалатного парламенту в Україні, мимоволі згадується вислів, що там, де два українці, там три гетьмани. Лише одна згадка про це ставить під сумнів ідею згаданого вище парламенту.

Відгукнутися чи промовчати — така дилема постала переді мною, коли ознайомився зі змістом статті Д. Табачника під заголовком «Украина перед рассветом», надрукованої в інтернет–виданні «Версії».