Голод з'їв...

      На Харківщині — у колишній столичній області, до якої у 1932—1933 роках належала значна частина території сучасних Полтавської і Сумської областей, — людські втрати були найвищими в Україні. Свого часу науковці Харківського державного університету вивели коефіцієнт смертності в регіонах, заселених українцями. В нашій області він склав 25 відсотків. Смертність під час голодомору була у 8—10 разів вищою, ніж напередодні (у 1927—1930 рр.), а це значить, що Харківщина під час «чорної косовиці» втратила приблизно 2 мільйони людей. Це чверть смертних випадків, зареєстрованих по всій Україні. На початку 90-х років, задавшись метою дослідити історію і наслідки голодомору у своєму рідному Валківському районі, впорядкувала документальний збірник «Чорні жнива», який 1997 р. вийшов друком за фінансової допомоги американських меценатів. На родючих чорноземах хлібодайна Валківщина втратила кожного третього свого жителя, тобто вчетверо більше, ніж під час Другої світової війни. Окремі села — Галасіно, Свирівку, Салів, Вітрівку, Шилівку, Тимченки та інші — голодомор повністю стер із лиця землі.

      Сумнозвісною постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р. «Про заходи з посилення хлібозаготівель», яку затвердили відряджені в Україну кремлівські уповноважені В. Молотов і Лазар Каганович і якою було дано старт нещадному терору голодом, Валківський район, виходячи із родючості його грунтів, було віднесено до 22 найважливіших хлібозаготівельних районів республіки. Для місцевих селян така «увага» була рівнозначна смертному вироку, чекати якого, як показали наступні події, довелося недовго.

      Уже 23 листопада з'явилися перші повідомлення про занесення валківських сіл, що «особливо злісно саботують здачу хліба за державним планом», на «чорну дошку» смертників (термін «чорна дошка» було введено в ужиток тією ж самою партійною постановою). Наприкінці року кільцем блокади (занесення на «чорну дошку») було охоплено весь район. Зашморгом на шиї валківчан стала оголошена в районі «штурмова декада», що тривала з 21 по 31 грудня 1932 р. А попереду ж іще був рік 1933-й... Намагаючись викачати із села дармове продовольство, провідники колективізації спровокували там справжню громадянську війну, другу після 1917-го. Син пішов проти батька, сусід — проти сусіда, село — проти села... Цього разу було менше пострілів, зате більше — цинічного знущання, розпачу і сліз. Говорячи словами того ж Молотова, якого вважали «батьком колгоспного руху», — «село перевернулося все догори дном і дійсно перетворилося в розбурхане море».

      Під виглядом забезпечення державних хлібопоставок у Валківському районі почався справжній бандитський розбій. Коли всі хлібні запаси, у тому числі посівні фонди, із сіл були вивезені, а плани хлібозаготівель усе ще залишалися невиконаними, районна влада (звичайно ж, за вказівкою «згори») вдалася до нових репресивних заходів проти селян, ключовим серед яких стало запровадження «натуральних штрафів».

      Спершу такі штрафи стягували м'ясом. Для їх погашення під ніж пустили все, що мукало, рохкало, мекало, навіть дійних корів. Потім штрафували картоплею. Далі стали вилучати все підряд. Скажімо, у телефонограмі, переданій у село Минківка з райвиконкому 5 лютого 1933 р., крім зерна, м'яса, картоплі, вимагали стягувати із селян олійні культури, цибулю, буряк, моркву, капусту, мак, тютюнове насіння, прядиво, сіно, солому... Відбирали доти, доки вже не було чого брати, але й тоді зловісна машина не спинила свій хід. Уже не живих людей, а напівмерців, жорстоко карали за жмуток колосків, зрізаних навіть не на чужому, а на власному засіяному полі, за жменю прілого зерна, крадькома взятого із хлібних насипів, які гнили на залізничних станціях, чекаючи відправлення за кордон.

      Голод на Валківщині продовжував шаленіти, не милуючи нікого. Від нього почали страждати навіть ті, хто нібито був під особливою опікою держави, — сім'ї червоноармійців, іноземців, учителів. Ось цитата з листа (березнь 1933 р.) до газети «Колгоспне село» (органу ЦК КП(б)У) жителя села Олександрівка П. О. Суржаненка, з якої можна зрозуміти, як жилося тоді освітянам. «За останні місяці, — скаржився дописувач, — зовсім не одержують пайка вчителі Валківського району Харківської області. Стан у вчителів безнадійно жахливий. Коли звернулися до завідуючого районною базою споживчих товарів, то той відповів, що вчителі — самий скандальний нарід, а бюрократи районні кажуть, що незабаром виросте навесні трава і тоді — можна вже йти на пасовисько...» Ще на початку голодомору «номерклатуру», чиїми руками насправді і чинилася сваволя, турботливо вивели із резервації смертників iз допомогою запровадження для них спеціального продовольчого постачання. Рішенням бюро Валківського райкому КП(б)У від 3 вересня 1932 р. таким постачанням у районі було охоплено 25 «керівних робітників» та 35 їх «утриманців».

      Як стало відомо тепер, всі дані про смертність, збором яких займалися органи ДПУ (їх працівників за кольором шкіряних курток називали «чорношкірими») суворо засекречувалися й шифрувалися у кожній області по-своєму. Наша, Харківська, область перед столицею — Харковом — звітувала мовою оригіналу так: «За... пятидневку... м-ца по р-ну было заготовлено (закуплено)... голов разного скота. Болеет по району ящуром... голов». Ось так. Людей, що гинули з голоду, називали у звітах «головами худоби», «худобою з ящуром» позначали випадки людоїства. Всі звіти про «скот» передавали «нагору» й негайно знищували. За спогадами очевидців, людям не те що не допомагали вижити, їм суворо забороняли себе рятувати.

      Коли валківські села помітно спорожніли, влада відмінила хлібопоставки. Щоб приховати сліди злочину і поповнити поріділий гурт трудівників-хліборобів, на родючі чорноземи почали переселяти людей з інших місцевостей — Росії, Полісся, відправляли на постійне проживання демобілізованих червоноармійців. Дехто з «доприселенців» тікав. Осіли в наших краях переважно поліщуки, яких зірвали з рідних місць погрозами і обманом. Для багатьох вимушених новоселів, котрі прибули до Валок, Сніжкова, Благодатного, Перекопа, Сидоренкового та інших винищених голодом населених пунктів, валківська земля відтоді стала рідною.

      До речі, у той самий час, як переважна більшість харківських землеробів, позбавлених будь-яких засобів до існування, корчилася у передсмертних муках, область продовжувала відправляти продукти на експорт. У фондах державного архіву Харківської області вдалося відшукати протокол одного із засідань так званої Експортної наради, датований 9 квітня 1933 р., у якому зазначалося, що план з експорту продуктів харчування за перший квартал 1933 р. було виконано на 107,5 відсотка. Тільки в березні того року наша область відправила за кордон 2 вагони яєць, 8 вагонів курей, 115 т вершкового масла, 420 т олії, 47 т кондвиробів. Лише з одного показника — поставок бекону — харків'яни завдання не виконали і це стало, судячи з документів, приводом до найсуворішого розслідування та покарання винних.

      «Сценаристи» голодомору, провівши «генеральну репетицію» у 1921—1922 рр., на цей раз передбачили все до дрібниць. Знекровлення республіки, яка прагла незалежності, почалося задовго до голодомору. Як згадує у своїй книзі «Харків, Харків...» юрист, а потім сталінський в'язень Олександр Семененко, арешти почалися в 1929 році. «Забирали людей з усіх повітів, з усіх районів. Харківський суд, ім'я СВУ (йдеться про суд у вигаданій «справі Спілки визволення України» навесні 1930 р. в Харкові. — Авт.) були стислим гаслом для боротьби з національною Україною, великим національним опором. До нас, судових робітників, як приглушений відгомін широкого моря, доходили з глибинних місцевостей справи, що свідчили лише про невелику частину спротиву... Коли б окремі вибухи ненависті й боротьби скласти разом, були б Гімалаї українського опору».

      Про те, як прищеплювалася українцям «нова радянська свідомість» на прикладі свого рідного села Перекоп показує один із свідків голодомору, Володимир Сергієнко, який нині мешкає у Валках. У перші роки радянської влади, розповідає він, «інтернаціональні загони», укомплектовані китайцями, латишами, росіянами та представниками інших некорінних національностей, розправилися з великою групою перекопців, що брали участь у селянських заворушеннях. У 1929 р. почалося нищення селян шляхом так званого розкуркулення. Тоді було вигнано зi своїх домівок і депортовано в необжиті райони Росії 21 сім'ю. У 1932—1933 рр., коли комуністи забрали в селян усе до зернини й картоплини, голодною смертю померло 437 перекопців. Чергові нещастя приніс рік 1937-й. З тавром «ворогів народу» тоді було розстріляно 41 людину. Народні страждання не припинилися й після війни, з якої не повернулося 258 жителів села. Ще один голодомор, тягар відбудови, безправність і суцільні дефіцити продовжували виснажувати селян. Внаслідок цілеспрямованої політики, яку розробляли в Москві, усе національне стало сприйматися як вороже. Дійшло до того, що з мовчазної згоди сільської громади 1959 року в селі знищили старовинне козацьке кладовище і на кістках предків збудували стадіон. Ще раніше, за велінням тієї ж влади, перекопці втратили два старовинні собори.

      Отак, чергуючи терор фізичний із терором моральним, творці «світлого майбутнього» утверджували свою волю, формували з України «зразкову радянську республіку», у якій усі села, яким вдалося уціліти, теж стали «зразковими».

Тамара ПОЛІЩУК,

директор Валківського

районного Краєзнавчого музею,

член ради Асоціації дослідників

 голодоморів в Україні.