Щоб зрозуміти роботи художника, важливо не так проникнути в історію мистецтва і розібратися в символіці митця, як відчути його спосіб життя. Спостерігаючи за Романом Жуком на відкритті персональної виставки «Грабіжники» у Національному художньому музеї, розумієш, що перед тобою вже не той художник львівської школи, яким він був 15 років тому. Це Жук із Амстердама. Звик бачити розкіш, вільних жінок, коштовності, які притягують до себе грабіжників із чорними панчохами на головах, а інколи тих же жінок у тих же панчохах, тільки оголених. За Романом Жуком, краса ХХІ століття — у треші з гламуром, стилі, нав’язаному мас–медіа. Його моделі нагадують дівчат із глянцевих журналів, тільки намальовані талановито. Чисті кольори, чіткі лінії моделі приваблюють витонченістю форм, а не епатажністю. При тому, що всі вони спокусливо позують у костюмі Єви. Відштовхуючись від перших вражень, я просто змушена дізнатись, як же насправді живеться моєму однофамільцю Жуку і чому саме «Грабіжники» зайняли цілих два роки.

«Любі хлопчики й дівчатка, зайчики і каченятка», — звичне для Івана Малковича привітання на презентаціях своєї продукції. Відтепер він змушений буде час від часу залишати його в офісі на Бессарабці у колі «Снігової королеви» й «Улюблених віршів». Адже від 27 квітня 2009 року видавець найкращої дитячої літератури в Україні офіційно «подорослішав».