Європейські фото-алюзії

Ще 35 років тому американський культуролог Сьюзен Зонтаг констатувала, що «останнім часом фотографія стала не менш поширеною розвагою, ніж секс і танці, і це означає, що люди, які фотографують, не визнають її, як і решту видів масової культури, за мистецтво» (Сьюзен Зонтаг. Про фотографію. — К.: Основи, 2002). Перша частина цього твердження (стосовного фотографії як масової розваги) дедалі більше актуальна для України. Наші громадяни вже подолали фазу екзотичного захоплення «мильницями», і розлогий асортимент чисельних фотокрамниць засвідчує широкий інтерес до «просунутого» знімкування. Мінілабораторій на вулицях так само рясно, як і аптек, перукарень та банків. Кількість фотожурналів, що виходять в Україні, перевершує чисельність літературно­мистецької періодики разом узятої. І на відміну від західних, наші фотожурнали зосереджені не на мистецькій аналітиці, а на технічних порадах аматорського рівня — саме тому їх варто вважати за розважально­дозвіллєві. А це лише підкреслює нинішній статус фотографії в Україні: «не менш поширена розвага, ніж секс».

Отже, сучасна масова свідомість відмовляє фотографії у мистецькому статусі. Чим це загрожує світлярству? А нічим; радше — допоможе йому. Потрапляючи на кластер масової культури, фотографія набуває можливості стати модним брендом. І, підкорюючись законам моди, мусить постійно оновлюватися. Конвеєрну зміну модних брендів, які щосезону перетворюються на кітч, здатен забезпечити тільки креатив, який виробляє лише і виключно мистецтво. Відтак мистецька фотографія рокована бути локомотивом масової фотокультури.

Подивимося, як це відбувається на Заході. Візьмемо навмання будьякий тамтешній фотожурнал — ось, до прикладу, один номер російської версії італійського «ZOOM». У рецензії на виставку відомого ньюйоркського фотомайстра Андреаса Серрано «Портрети з «Комеді Франсез» повідомлено, що під час цієї експозиції у фойє славетного театру продавався повний каталог світлин, випущений не абиким, а світовим видавничим грандом Gallimard. Зі статті про нову фотозірку Кіміко Йосіду довідуємося, що з 2006го року, коли про неї заговорили критики, вийшло уже три її фотоальбоми. А вельми популярний нині ньюйоркський кубинець Тоні Мендоса стартував до світової фотослави саме з книжки, «свого роду психологічного роману», про свого кота Ерні. Ця фотокнижка витримала вже 10 перевидань у різних видавництвах.

А як справи у нас? Сприйняття фотографії як масової культури у більшості українців поки що грунтується здебільшого на першому щаблі — туристичній фотографії, котра мусить постачити глядачеві «красиву екзотику». Але «красивість», за законами моди, має весь час наснажуватися мистецьким креативом. І видавці це розуміють; либонь, найкраще — у київському «Ваклері». Упродовж минулого року тут вийшло два фотоальбоми Сергія Удовика: «Київ» у серії «Міста України» у м’якій обкладинці — для масового вжитку, і «Київ — моя любов» — у презентативному супері для поціновувачів. Коли у першому випадку маємо до діла в основному зі світлинами, що мусять провокувати читачаглядача вирушити на самостійні оглядини пам’яток, то у другому — це зібрання мистецьких сувенірів, що надаються на періодичне спогляданнязамилування у самотньому спокої.

У подарунковому альбомі подибуємо фото архітектурних пам’яток, якими вони, зазвичай, не відкриваються туристам. Наприклад, Національний банк, знятий уночі, ніхто раніше так не побачив, — а виглядає він на світлині С. Удовика, як казковий нетутешній палац­фентезі. Відомо, що у путівниках мусять бути зображення пам’яток у ландшафтному контексті — аби їх легко ідентифікувати туристові. А в мистецькому альбомі автор може собі дозволити власне «бачення» об’єкта — для С. Удовіка це спроба уявити окрему будівлю, наче первісний архітектурний макет, — і від того, скажімо, Будинок Петра, Олександрійський собор або Маріїнський палац виглядають, як «інопланетні» споруди навіть для киян. А це і є отой ексклюзивний креатив, що рухає світлярство вперед.

Приблизно так само уявляють собі просування фотографії в маси і в іншому київському видавництві «БалтіяДрук». З ним уже десять років співпрацює відомий іще з доперебудовних часів фотохудожник Євген Дерлеменко. Неодноразово це видавництво випускало суто путівникові його альбоми. У рейтингу «Книжка року’2008» фігурує мистецький (на відміну від «путівникових») проект «Парки України». Є. Дерлеменка можна вважати за «батька» київського фотокітчу (якщо вживати цей термін не в негативному сенсі, а як означення спрощеного доступу до «високого»): чимало його світлин стали візитівкою столиці — згадати, бодай, Видубичі крізь унікальний бузок Ботанічного саду або зимову панораму Лаври з перспективою мосту Патона. Є. Дерлеменко творить зразки сприйняття, фактично «поліпшуючи» Природу. На його світлинах ми бачимо весь можливий природний спектр кольорів водночас — від темно­зеленого до світло­жовтого листя дерев, глибоку блакить неба, посилено відбиту в річкахозерахпотічках. І все це — в до останнього проміння точному відтворенні сонячного світла. Так насправді не буває. Але так ми хотіли б це бачити. І профіДерлеменко дає нам цю ілюзію.

Світлини Є. Дерлеменка самодостатні — тобто, вони не потребують рамки. Вони уполонюють наш зір так само, як споглядання справжніх краєвидів, де ніщо не відволікає око. Саме тому у презентативному виданні сторінки альбому є лише носіями зображення без жодних дизайнерських втручань. І в такому «примітивному» поданні Дерлеменкові панорами, навіть часом у незвичному квадратовому представленні, постають справжнім локальним «всесвітом»; мала рацію С. Зонтаг: «Фотографії бавляться з розмірами світу».

Іншим шляхом опанування західною фотовидавничою практикою пішло ще одне столичне видавництво «Артбук»: видавати альбоми під персональні виставки. «Україна молода» вже рецензувала три перші випуски серії «Українська фотографія» — найяскравіший проект минулого книжкового сезону. Новинка — Олександр Ранчуков, «Такі часи» — репрезентує теоретичні розмірковування відомої фотознавиці: «Это не что иное, как времястановящеесяпространством и пространствостановящеесявременем» (Елена Петровская. Непроявленное. Очерки по философии фотографии. — Москва: Ad Marginem, 2002).

Світлини О. Ранчукова, зібрані до 130сторінкового портфоліо, репрезентують потаємне життя Києва упродовж 1970—90х років. Це життя поза імпотентною вже на тоді ідеологією комуністів і життя поза квазіпатріотичними гаслами нинішньої політичної «еліти». Якщо довго вдивлятися у ці знімки, то можна спіймати себе на думці, що навіть понадчасова київська архітектура «пристосовується» до модерних соціологічних реалій.

Стиль Олександра Ранчукова ціл­ком підлягає теоретичному визначенню «фотовуаєриста» (С. Зонтаг) — він підглядає (упродовж 30ти років!) за життям київських вулицьдворів у позаофіційний час. І виходить у нього — як у світових метрів. Гельмут Ньютон, коментуючи свої «міські натюрморти», писав: «Довольно часто бывает так, что места, которые я знаю лучше всего, более таинственны для меня, чем неизвестные или экзотические территории… Многие из моих модных фотографий были сделаны в местах, напоминавших о моем детстве» (Хельмут Ньютон. Автобиография. — Москва: Эксмо, 2004). А коли повернутися до авторитетної С. Зонтаг, то до альбому О. Ранчукова цілком можна докласти означення: «Фотографії — це миттю виготовлені антикварні речі».