Мешканці і великих міст, і маленьких селищ, на якій би географічній широті та довготі вони не були, вже звикли до розмальованих стін будинків, парканів, рухомого і нерухомого майна, навіть історичних пам’яток та культурних закладів національного значення. Більш чи менш вдала настінна мазня вуличних графоманів підпадає під один термін неймовірно широкого значення — «графіті». Але світ влаштований так, що ніщо не відбувається просто так, тому й на смітниках іноді проростають квіти дивної краси. Якщо творіння адептів «графіті» порівняти з творчістю неандертальців, то окремі творіння невеликої групи справжніх майстрів вулично–настінних розписів можна порівняти з шедеврами майстрів малярства Середньовіччя. Але ця вища стадія малярства під відкритим небом уже не підходить під визначення терміна «графіті», який асоціюється з вандалізмом, а окреслюється терміном «вуличне мистецтво», чи в більш вузькому його напрямку — «вуличне тривимірне мистецтво».

Ще 35 років тому американський культуролог Сьюзен Зонтаг констатувала, що «останнім часом фотографія стала не менш поширеною розвагою, ніж секс і танці, і це означає, що люди, які фотографують, не визнають її, як і решту видів масової культури, за мистецтво» (Сьюзен Зонтаг. Про фотографію. — К.: Основи, 2002). Перша частина цього твердження (стосовного фотографії як масової розваги) дедалі більше актуальна для України. Наші громадяни вже подолали фазу екзотичного захоплення «мильницями», і розлогий асортимент чисельних фотокрамниць засвідчує широкий інтерес до «просунутого» знімкування. Мінілабораторій на вулицях так само рясно, як і аптек, перукарень та банків. Кількість фотожурналів, що виходять в Україні, перевершує чисельність літературно­мистецької періодики разом узятої. І на відміну від західних, наші фотожурнали зосереджені не на мистецькій аналітиці, а на технічних порадах аматорського рівня — саме тому їх варто вважати за розважально­дозвіллєві. А це лише підкреслює нинішній статус фотографії в Україні: «не менш поширена розвага, ніж секс».

Метросексуалу, в минулому — буйному хулігану, а зараз — зразковому сім’янину і найбагатшому (бо найдорожчому) провокативному художникові Деміену Хьорсту вже сорок три. Чи то з віком, чи ще з якої причини, але від концептуально заспиртованих коров’ячих голів, навколо яких кружляють мухи, розрізаних акул в акваріумі, овець і бичків із золотими копитами, корів із розпореними тельбухами, вітражів у кольорових метеликах сьогодні він вправно перейшов до чистого живопису, де повільно застигають фарби, зображені щойно зірвані соняхи, зів’ялі троянди і знову ті ж черепи. Коли запитали Хьорста, чому його картини такі похмурі, він відповів, що старіє. «Я вже не той. У моєму віці мало радості. Більше не стрибатиму по столах і не кричатиму: «Життя прекрасне!»
Напередодні відкриття виставки Деміен Хьорст відмовився від прес–конференції, але погодився на коротку розмову персонально з кожним журналістом. За кілька хвилин до інтерв’ю спостерігаю, як художник у чорних окулярах невгамовно стрибає по шостому поверсі PinchukArtCentre і на все кафе репетує англійською якусь веселу пісеньку.
Подумалося відразу, от брехун, а каже, що йому не до веселощів. Такі, як Хьорст, не змінюються ніколи. Під час розмови в нього жваво бігають очі, моментами він голосно регоче, активно жестикулює, з особливим інтересом спостерігає нашу вкрай дорослу серйозність, від чого йому стає ще веселіше. У 2002 році Деміен зав’язав із наркотиками та алкоголем і змінив імідж гультія на правильного чоловіка. Після кардинальних змін життєвих пріоритетів з «УМ» розмовляв той самий 16–річний хлопець із фотографії на виставці, який на всі 32 зуби може реготати біля мертвої голови в морзі.