Якось одне видавництво запропонувало мені взяти участь у цікавому проекті. У підготовці серії книжок для дітей та про дітей. Ідея полягала в тому, щоб описати дитинство відомих людей. В першу чергу — звичайно ж, юного генія Моцарта. Або королеви Єлизавети, доньки Генріха VIII, що з малих літ немало настраждалась від бздурів своєї звихнутої родини. З усього переліку я вибрала Жанну Д’Арк, але потім відмовилась писати відразу з кількох причин.
По–перше, скільки б запитів та ключових слів я не закидала у Google, мені все одно було невтямки, що таке життя на початку XV століття. Треба покласти не один рік досліджень на те, щоб з’ясувати, яке Жанна носила взуття чи в якому глечику її мати ставила варити борщ. Бо без цих деталей діла не буде. По–друге, література, старша від Жанни на 400—500 років, не проливала світла на справжні події. (Почала було читати роман Марка Твена про Жанну, і з перших же сторінок утомилася від його буколістичної солодкості). По–третє, дитинство в моєї героїні було, власне, ніяким. (Жанна — не Моцарт, урешті–решт). Найцікавіше почалося у період статевого дозрівання: маю на увазі усі її голоси та видіння, які теперішні психіатри трактують як шизофренію. По–четверте, зізнаюсь чесно: чим більше я читала про Жанну, тим менше мені хотілося знати. Мій власний міф почав хитатися і розпадатися на друзки. Адже одні джерела твердили, що Жанна була гермафродитом. Це буцімто встановили інквізитори, оглядаючи її на предмет незайманості. Інші говорили, що вона недовго побула лідеркою військово–патріотичного руху, бо потім звікувала як банальна домашня квочка. Мовляв, Жанну не стратили, а відправили назад в Домремі, видали заміж, і — понеслась душа в рай! — накотили на неї звичні побутові турботи: чоловік, діти, прання, супермаркети, рахунки за електроенергію...
Отож для мене Жанна народилась у 1412 році, а померла в 1431–му. Дев’ятнадцятирічна дівчина загинула смертю настільки лютою, яку годі й уявити у наш час. Звісно, Жанна не відбулась як жінка. Навіть не тому, що була цнотливою, а тому, що нікого не встигла покохати — пройти через ту вкрай болісну ініціацію, що за рівнем страждань близька до підсмажування на вогнищі. Однак, якби я мала час та натхнення, я написала б іншу книжку — про те, як Жанна пізнала любов. Думаю, вона б знищила чоловіка, якого обрала. Стала би «жінкою каструючою», як казав Фрейд. Напевно, в моєму романі її коханий від неї б утік, як Гриць від Марусі Чурай у Ліни Костенко. Втік би, біжучи від екстазу до оргазму — від складного до примітивного. Тож у день своєї страти Жанна йшла б на смерть із думкою про звільнення. Під рефрен «порятуй від болю, смертонько ласкава...» абощо. У фільмі, де Жанну зіграла Міла Йовович, її героїня також повторювала, звертаючись до Дастіна Хоффмана: «Звільни мене».
До речі, про це кіно і про ще одну книжку. Не знаю, якими джерелами послуговувався Люк Бессон, але до їхнього числа явно входила «Історія інквізиції» Генрі Чарльза Лі, уперше видана в 1888 році. Можу засвідчити, що Бессон крок за кроком повторює події, викладені у Лі. Особисто мені шкода, що бессонівська «Посланниця» (Messenger, 1999 рік) не здобула кінематографічної слави. І навіть навпаки — потрапила в розряд провалів, адже кошти, витрачені на зйомки фільму, не окупились достатньою глядацькою увагою. Ця картина все ж значно глибше багатьох оскароносних продуктів західної кіноіндустрії. Хоч кіно й зовсім не про те, про що писав Генрі Лі. Не про зраду короля і не про тодішню політику держави та церкви. Фільм, радше, про суперечку, яку Жанна веде з Богом. Тобто не з самим Богом, а з таким собі духом скептицизму, ерзацем Творця (який у титрах чомусь названий «Совістю»). «Совість» грає Дастін Хоффман, герой якого мав реальний прототип: інквізитори заслали до Жанни Ніколая л’Уазелера — особу, що прикинулась в’язнем сумління і борцем з англійцями та намагалась розпитати Жанну про її видіння. Хоффман–Совість втовкмачує Жанні, що людина дарма сподівається зрозуміти Божий промисел, і коли їй здається, що глас Господень промовляє до неї, — це лише самообман, облудливі знаки, і не більше того. Бог занадто високо, щоб поспівчувати людині, що наосліп ломиться у власний прикалабок раю, і хоче служити заповідям, які нібито йдуть до неї з небес.
Проблема в тому, що стає незрозуміло, навіщо тоді взагалі жити, якщо нагорода за весь тягар страждань не чекає на тебе ні на цьому, ні на тому світі (бо Богові догодити тяжко), а всі твої очікування викликають лише іронічну посмішку. Наприкінці фільму звучить висока нота, хоча комусь вона, напевно, віддає у вухах відвертим кітчем. Як і вся історія Жанни, котра для одних — знак, а для інших — діагноз. Факт той, що Жанна (у чому б не полягала її правда) вже майже шість віків провокує на пошук версій. А її недовге життя є чимось більшим, ніж просто дефіс між роками народження та смерті. І це вже чогось–таки та варте.