Моя Жанна

18.04.2009

Якось одне видавництво запропонувало мені взяти участь у цікавому проекті. У підготовці серії книжок для дітей та про дітей. Ідея полягала в тому, щоб описати дитинство відомих людей. В першу чергу — звичайно ж, юного генія Моцарта. Або королеви Єлизавети, доньки Генріха VIII, що з малих літ немало настраждалась від бздурів своєї звихнутої родини. З усього переліку я вибрала Жанну Д’Арк, але потім відмовилась писати відразу з кількох причин.

По–перше, скільки б запитів та ключових слів я не закидала у Google, мені все одно було невтямки, що таке життя на початку XV століття. Треба покласти не один рік досліджень на те, щоб з’ясувати, яке Жанна носила взуття чи в якому глечику її мати ставила варити борщ. Бо без цих деталей діла не буде. По–друге, література, старша від Жанни на 400—500 років, не проливала світла на справжні події. (Почала було читати роман Марка Твена про Жанну, і з перших же сторінок утомилася від його буколістичної солодкості). По–третє, дитинство в моєї героїні було, власне, ніяким. (Жанна — не Моцарт, урешті–решт). Найцікавіше почалося у період статевого дозрівання: маю на увазі усі її голоси та видіння, які теперішні психіатри трактують як шизофренію. По–четверте, зізнаюсь чесно: чим більше я читала про Жанну, тим менше мені хотілося знати. Мій власний міф почав хитатися і розпадатися на друзки. Адже одні джерела твердили, що Жанна була гермафродитом. Це буцімто встановили інквізитори, оглядаючи її на предмет незайманості. Інші говорили, що вона недовго побула лідеркою військово–патріотичного руху, бо потім звікувала як банальна домашня квочка. Мовляв, Жанну не стратили, а відправили назад в Домремі, видали заміж, і — понеслась душа в рай! — накотили на неї звичні побутові турботи: чоловік, діти, прання, супермаркети, рахунки за електроенергію...

Отож для мене Жанна народилась у 1412 році, а померла в 1431–му. Дев’ятнадцятирічна дівчина загинула смертю настільки лютою, яку годі й уявити у наш час. Звісно, Жанна не відбулась як жінка. Навіть не тому, що була цнотливою, а тому, що нікого не встигла покохати — пройти через ту вкрай болісну ініціацію, що за рівнем страждань близька до підсмажування на вогнищі. Однак, якби я мала час та натхнення, я написала б іншу книжку — про те, як Жанна пізнала любов. Думаю, вона б знищила чоловіка, якого обрала. Стала би «жінкою каструючою», як казав Фрейд. Напевно, в моєму романі її коханий від неї б утік, як Гриць від Марусі Чурай у Ліни Костенко. Втік би, біжучи від екстазу до оргазму — від складного до примітивного. Тож у день своєї страти Жанна йшла б на смерть із думкою про звільнення. Під рефрен «порятуй від болю, смертонько ласкава...» абощо. У фільмі, де Жанну зіграла Міла Йовович, її героїня також повторювала, звертаючись до Дастіна Хоффмана: «Звільни мене».

До речі, про це кіно і про ще одну книжку. Не знаю, якими джерелами послуговувався Люк Бессон, але до їхнього числа явно входила «Історія інквізиції» Генрі Чарльза Лі, уперше видана в 1888 році. Можу засвідчити, що Бессон крок за кроком повторює події, викладені у Лі. Особисто мені шкода, що бессонівська «Посланниця» (Messenger, 1999 рік) не здобула кінематографічної слави. І навіть навпаки — потрапила в розряд провалів, адже кошти, витрачені на зйомки фільму, не окупились достатньою глядацькою увагою. Ця картина все ж значно глибше багатьох оскароносних продуктів західної кіноіндустрії. Хоч кіно й зов­сім не про те, про що писав Генрі Лі. Не про зраду короля і не про тодішню політику держави та церкви. Фільм, радше, про суперечку, яку Жанна веде з Богом. Тобто не з самим Богом, а з таким собі духом скептицизму, ерзацем Творця (який у титрах чомусь названий «Совістю»). «Совість» грає Дастін Хоффман, герой якого мав реальний прототип: інквізитори заслали до Жанни Ніколая л’Уазелера — особу, що прикинулась в’язнем сумління і борцем з англійцями та намагалась розпитати Жанну про її видіння. Хоффман–Совість втовкмачує Жанні, що людина дарма сподівається зрозуміти Божий промисел, і коли їй здається, що глас Господень промовляє до неї, — це лише самообман, облудливі знаки, і не більше того. Бог занадто високо, щоб поспівчувати людині, що наосліп ломиться у власний прикалабок раю, і хоче служити заповідям, які нібито йдуть до неї з небес.

Проблема в тому, що стає незрозуміло, навіщо тоді взагалі жити, якщо нагорода за весь тягар страждань не чекає на тебе ні на цьому, ні на тому світі (бо Богові догодити тяжко), а всі твої очікування викликають лише іронічну посмішку. Наприкінці фільму звучить висока нота, хоча комусь вона, напевно, віддає у вухах відвертим кітчем. Як і вся історія Жанни, котра для одних — знак, а для інших — діагноз. Факт той, що Жанна (у чому б не полягала її правда) вже майже шість віків провокує на пошук версій. А її недовге життя є чимось більшим, ніж просто дефіс між роками народження та смерті. І це вже чогось–таки та варте.

  • Красуня та суперчудовисько

    Ті, хто квапиться закидати Лені Ріфеншталь камінням, нехай спочатку замислиться над іншим творчо–політичним тандемом. Російський історик Едвард Радзінський дає цікаву трактовку роману Михаїла Булгакова «Майстер та Маргарита». Зацькованого обивателями Майстра розуміє й підтримує тільки одна істота — грізний та всемогутній, але добрий і справедливий Сатана, який безжально зносить голови кривдникам свого підопічного. Булгаков мав на увазі себе та Сталіна, стверджує Радзінський, посилаючись на те, що Сталін, знаючи про дивний роман, вочевидь, схвалив задум і недарма саме Булгакову замовив п’єсу про себе. Проте Булгакова ніхто не засудив за загравання з диктатором та очікування від нього преференцій. Чи то у його випадку компліментарність тону була краще закамуфльованою, чи то межа між добром і злом є насправді досить умовним поняттям. А от Берта Хелена (Лені) Амалія Ріфеншталь — улюблена режисерка Адольфа Гітлера — все життя носила тавро «підстилки Рейху». І лише в наш час її стали називати інакше: «сексуальна бабця Лені». Це може бути навіть похвалою, адже бабці на момент смерті йшов 102–й рік. Дай, Боже, кожній із нас лишатися сексуальною на другій сотні літ, кажу я співрозмовниці «УМ» Діані Клочко, з якою ми розбираємо «прекрасне і жахливе життя Лені Ріфеншталь». >>

  • Заплач над нею

    «Із життя свого вона зробила безкінечний трепет, із творчості — нічого. Художник, що творить поему не в мистецтві, а в житті, був законним явищем у той час». Ці слова Владислава Ходасевича стосуються маловідомої російської письменниці Ніни Петровської, яка покінчила з життям у 1928 році. «Поемою» Петровської була її мегапристрасть до Валерія Брюсова. І хоча твердження про нульову творчість не є справедливим по відношенню до сьогоднішньої героїні «УМ» Ольги Кобилянської, мені хотілося почати матеріал саме цією цитатою. По–перше, у коханні Кобилянська «зробила» більше, ніж за письмовим столом. Це її власна оцінка, зафіксована в щоденнику: «Я знаю — любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори». По–друге, доля Кобилянської є прекрасною ілюстрацією до того, що означає «творити поему в житті». Поему сумну, безнадійну, як осіння сльота. «Я стара, зацькована, стомлена, душа моя роздерта. Нині я ще пишу, але більше не писатиму, мені вже нецікаво увічнювати своє горе. Ти, що читаєш це, заплач над моєю долею», — звірялась вона щоденнику. Нині їй порадили б викорінювати залежність від чоловіка під наглядом психотерапевта. «Відпустити ситуацію» та роззирнутися довкола — у пошуках того, хто посприяє втіленню мар’яжних планів. Сльози над коханням, на які покладено всі сили душі, людство залишило в минулому.
    Народилася Кобилянська 9 грудня 1863 року на Буковині. Була четвертою дитиною в сім’ї, де, крім неї, росли ще п’ятеро братів і одна сестра. Жила у злиднях, серед тяжкої щоденної праці, проте володіла румунською та німецькою мовами, знала європейську літературу того часу. Була змушена ділити одяг зі старшою сестрою Євгенією та терпіти насмішки над своєю зовнішністю. «У тебе такий ніс, як звідси до Америки», — казав їй брат Влодко. Циганка наворожила Ользі, що та бідуватиме сім років. «А потім?» — питала Кобилянська. «А потім звикнеш». Звикала вона все життя: відчайдушно мріяла про власну родину, бурхливо й пристрасно закохувалась, одначе, здається, так і не пізнала тілесного кохання (попри новелу «Природа», яку не слід розуміти буквально — як зліпок з автобіографії). Доля ліниво пережувала всі її найзаповітніші мрії та, ніби знущаючись, послала напрочуд довге життя. У 1919 році Кобилянська написала заповіт, передчуваючи скору смерть. Але померла вона лише в 1942–му, не маючи біля смертного ложа ні коханого чоловіка, ні власних нащадків. Її останньою пристрастю був Осип Маковей, редактор газети «Буковина», якого Кобилянська називала «Медвідь». Вона познайомилася з ним у 1895 році, коли Ользі було 32. А страждати від самотності їй судилося до її майже 80. «Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі — як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати», — писала Кобилянська Маковею. З колегою Кобилянської по перу, з письменницею Людмилою Таран ми говоримо про те, чому жіночий рай — здебільшого омана. >>

  • Леді зверху

    Тетчер — єдина в світі жінка, яка має свій «ізм», каже Наталія Новак. Хоча ніякого нового політичного вчення вона не сотворила, «тетчеризм» існує як явище. Насправді «тетчеризм» — це коли ти усю суботу та неділю поспіль читаєш виключно про Тетчер (тільки Гугль дає на це ім’я 149 тисяч посилань), і, врешті–решт, сама перестаєш існувати. >>

  • Смерть і діва

    ...На світанку 30 травня 1431 року до тюрми міста Руан увійшли духівники, аби сповідати та причастити одну з ув’язнених там злочинниць. Після всіх обрядів, дев’ятнадцятилітню дівицю на ймення Жанна Д’Арк допровадили до площі Старий Ринок, де на неї вже чекало вогнище, чималий натовп середньовічних роззяв та почесне місце в історії. Коли від її тіла лишився тільки попіл, рештки страченої вкинули у води Сени. На цьому життєвий шлях знаменитої діви і завершився. Однак вічність для Жанни 578 років тому тільки починалась... >>

  • «Приходить не мій світ»

    Марі Склодовська народилась у 1867 році, померла — у 1934–му. Всю юність Марі довго й тяжко працювала, аби вищу освіту здобула одна з її сестер. П’ять років у гувернантках дали можливість вивчити сестру на медика. Відтак про Марі дбала вже вона. Марі закінчила Сорбонну, зустріла П’єра Кюрі та народила від нього двох доньок. Фінансово подружжя ледь животіло — Марі викладала і при цьому писала докторську дисертацію. У 1903 році спільну Нобелівську премію із фізики (за дослідження радіації) отримала Марі, її чоловік П’єр та їхній колега Анрі Бекерель. У 1906 році П’єр загинув: як пишуть біографи, «у вуличній катастрофі». У 1911 Марі отримала другу Нобелівську премію — цього разу з хімії, за відкриття радію. Тоді ж перед нею закрили двері французької Академії наук: посада академіка була виборною, і Марі не вистачило одного голосу. Прийнято також вважати, що все життя Марі Кюрі боролась за незалежність Польщі. Що ж до справ сердечних, то біографію Кюрі вивчають за мемуарами доньки Єви, яка майже не знала батька, але знала, що таке міфотворчість. >>

  • Майже передмова

    Тема вічна і «заюзана». Власне, вічних і «заюзаних» тем — хоч греблю гати. Починаючи з того, чи був правий Дарвін, і завершуючи глобальним потеплінням. Наша відрізняється від інших загнаністю у глухий кут: вона стоїть у цьому куті і відбрикується хвостом і лапами від дзижчання набридливих штампів. Жінки і чоловіки — з різних планет. Нам ніколи не зрозуміти їх. Їм ніколи не осягнути нас. Вони — козли, ми — кози. Пардон, вирвалось! Ми, звісно, «варті кращого». Під мушиним калом банальностей сховано простір для дискусії. Власне, простору нема. Це вам не просторікування на тему, ким створено Всесвіт — добрим Боженькою чи мавпами, чи, може, інопланетянами, чи взагалі життя — це тільки сон, який нам мариться... >>