Жінка на кораблі — на щастя. Якщо вона капітан

Капітан суховантажного судна «Іван Сергієнко» Тетяна Олійник каже, що народилася з мрією стояти за штурвалом. Свій корабель вона лагідно називає «Ванєчкою» і навчилася запросто справлятися з «суто чоловічою» роботою, керуючи екіпажем із 14 чоловіків. Пройшовши «Крим і Рим», люті шторми і неодноразові загрози піти на дно, вона й сьогодні впевнена: немає в світі нічого кращого за море.

«Румунка» Туня і вербове коріння

Суботній ранок — теплий, як на замовлення: саме таким уявляєш ідеальний вихідний. Охоронці на прохідній Херсонського суднобудівного та судноремонтного заводу відверто нудьгують, проте миттю оживають, почувши слово «журналіст». Марудно звіряють дозволи на вхід — потрапити на територію закритого закладу виявилось непросто. «А, ви до Тетяни Віталіївни? — усміхаються нарешті. — Проходьте. Героїчна вона жінка. Всі люди у вихідні відпочивають, вона ж працює...»

На кораблі «Іван Сергієнко» кипить робота — для ремонту судно стало «на прикол» ще торік у жовтні. Чорнява жінка махає рукою з палуби: «Піднімайтесь до мене, тільки обережно, у нас тут страшенний розгардіяш. Туня, зустрічай гостей!». Туня — рудий пес невідомої породи — лащиться до господині, застережливо погавкуючи в бік «непроханих візитерів». «Вона у нас добра, їй треба лише звикнути до вас. Сміливіше, кусатись не буде».

Маленьким цуценям Туня прибилася на борт корабля в одному з румунських портів. Менш як за рік вимахала у солідного пса і стала повноправним членом команди. Екіпаж суховантажного судна «Іван Сергієнко» потроху панькає «румунку» — Туня завжди може розраховувати і на добре слово, і на смачну кісточку. Особливо з рук капітана. Хоча Тетяна Віталіївна і намагається не піддаватись «на провокації». «Ні, сидітимеш у коридорі, — каже, зачиняючи двері своєї каюти перед Туниним носом. — Подобається вам тут? Де б ви ще побачили фіолетову каюту? Мій улюблений колір. Сама фарбу підбирала — тут же більшу частину життя проводиш. Вам скільки цукру в каву? Зовсім не треба? Ви така ж економна, як і я. (Сміється). Згодна — з цукром ні чай, ні кава не смакують».

У каюті капітана Тетяни Олійник зеленіють вазони з квітами, на стелажах — сувеніри, в куточку — маленький телевізор, столик і зручна канапа. «А ось ці вербові гілочки привіз мій практикант із Берислава, — каже, помішуючи каву. — Коли ми вже після ремонту звідси йтимемо, певне, коріння пустять, тож висадимо на березі — хай ростуть».

А потім стомлено кидає: «Ні кінця, ні краю цьому ремонту не видно... Спершу хотіли на новий пароплав замінити, але ж наш «Ванєчка» за нормами ще свого не відслужив. У листопаді їздила в Київ, гроші у главку вибила на ремонт. Завод відразу ж, я так розумію, пустив їх на зарплату своїм працівникам, а тепер хто безплатно працюватиме? Хіба Тетяна Віталіївна... Ну і мої хлопці. Півроку живу ось тут без води, без тепла. Поруч корабель, там дніпропетровський екіпаж, так їм бодай 25 гривень добових платять — можна молока та хліба купити. А нам — ні копійки, бо судно херсонське. Ну на кого ти там гарчиш, Туня? Ходімо, покажу вам свої володіння...»

Стіни коридору прикрашають фото з країн, куди «Іван Сергієнко» транспортував вантаж. Цей маршрут золотими «крапками» позначено на великій карті в кают–компанії: Греція, Італія, Іспанія, Лівія, Ізраїль... А ось і святая святих — капітанський місток. З 2001–го — це «робочий кабінет» Тетяни Олійник.

— Знайомі мені так і сказали: братимеш інтерв’ю в історичної людини. Ви ж перша в історії України жінка–капітан, так?

— Перша, сонечко... Не тільки капітан, а й жінка–штурман. А зараз, після цього ремонту, можу будь–якого чоловіка замінити. Хоч їх у мене тут, на кораблі, 14. Електрика вимикається — іду, підсвічую телефоном, лагоджу...

— А ще чула, буцімто ви сім разів вступали в Одеську «мореходку»?

— Вступала... Чому? Ну тому, що жінка, ви ж розумієте? Раніше таке дозволялося лише чоловікам. Це ж тільки років п’ять тому міжнародна морська організація прийняла директиву щодо сприяння жінці в цій професії. І зараз «ненормальні» дівчата ідуть у морські навчальні заклади, а на роботу їх брати ніхто не хоче...

Мене вперто «відфутболювали» в «мореходці», кожного разу нові умови вигадуючи. А коли вперше приїхала в Одеську «мореходку», ніхто навіть розмовляти зі мною не захотів. Пішла в технічне училище №2 «Укррічфлоту» на Подолі, в Києві. Дівчат туди брали лише на бортпровідника. Але не жалкую, бо отримала гарну базу англійської мови. А далі, за рекомендацією свого майстра, вступила в річкове училище, на факультет морського судового водіння. Тож коли знову до Одеси приїхала, вже була третім помічником капітана. Але почула те саме традиційне «ні». Що ж, подалася в Херсонську «мореходку», її, як і всі свої заклади, закінчила з відзнакою. І вже в 1985–му вступила у ВНЗ, яким марила.

«Вам, шановна, навпроти»

Всьоме Тетяна Олійник привезла документи, коли була в декретній відпустці. Приїхала до Одеси з сином на руках — Орест тоді ще ходити не вмів. Зайшла в приймальну комісію, а їй із порога — вам, шановна, навпроти. Вийшла в коридор, визирнула у вікно — через дорогу Будівельний інститут. Повернулася: «Ні, таки до вас!». Професори зуби стиснули, але до екзаменів допустили: з дозволу міністра морського флоту. Вступила, хоча й на заочне. Шість років «історична» студентка — одна жінка на все училище — була старшиною курсу. Каже, виручала однокурсників і порадами, і шпаргалками, хоча сама навчалася без «підказок». Потім пішла в аспірантуру, захистила кандидатську.

Батьки не були в захопленні від її вибору. Але зрештою і мама–вчителька, і тато–архівний працівник капітулювали перед доньчиним упертим бажанням підкорити море. А ось чоловік цієї пристрасті не зрозумів. Після весілля поставив Тетяні ультиматум: або родина, або кораблі. «І я подумала: все це амбіції. А я — жінка, мати, в дитини мають бути батьки... Вибрала родину. Але все одно ми через чотири роки розлучилися... І мені довелося починати все заново. Проте душа моя вільна — я втілила свою мрію. Правда, коли б не мама — нічого б із мене не вийшло. Дитину на чужу людину я б не залишила. А так, коли Оресту чотири виповнилося, я знову ступила на палубу. Син ріс у бабусі. Хоча ходив зі мною у шлюпочні походи, змалку пізнав ночівлі в палатках, мандрівки з рюкзаком...»

Гормон щастя — вдала швартовка

Те, що вона займає свою сходинку в історії України і «Укррічфлоту», констатує Те­тяна Віталіївна, все життя дратувало її керівництво. Чотири роки була матросом, третім, другим помічником, 11 років — старшим помічником капітана. Хоч і мала капітанський диплом, але до керівництва кораблем не допускали. «Бо як це можна чоловікам пережити? — посміхається невесело. — Коли в перший свій рейс капітаном пішла — всі чекали, що хибний крок зроблю. Тепер, звичайно, вони з пошаною: Тетяно Віталіївно, будь ласка...»

— Що приваблює в цій професії? Романтика? — запитую.

— Дуже хотіла світ побачити. Я ж за кордоном по крамницях не ходжу — тільки музеї, собори. Годинами можу дивитися на море... Немає двох однакових заходів сонця, і на березі ви ніколи не побачите стільки зірок, як у морі... Моя подружка запитала якось: «Який у тебе, Таню, гормон щастя? Ось я пиріжок, тістечко з’їм — і кайфую. А ти?». А в мене, кажу, гарна швартовка. Прийшла з рейсу, телефоную подружкам. Одна в перукарні зачіску робить, інша на педикюрі сидить. А я думаю — де б мені ще 10 тонн сталі взяти, щоб те й інше на кораблі полагодити... Хрещена мати мені казала, що я буду білою вороною, що мені буде тяжко в житті.

— Але ж це справді важка про­фесія...

— Та для нормальних людей, Юлю, кожен мій день — героїзм, якщо мати на увазі, що я жінка. Іноді доводиться по три доби не спати... А жінка, аби нормально виглядати, повинна лягати в ліжко о 10–й і о 10–й ранку прокидатися. Матрос з іншого корабля поцікавився у нашого: як тобі з цією тітонькою працюється? У мене два критерії, відповів той, я спокійний за свою безпеку і за свої гроші. Тож для того, аби люди вночі спали спокійно, самій доводиться все тримати на контролі.

А ви б спробували, як я, пожити без кондиціонера, коли ідеш на Ізраїль, а спека на кораблі 50 градусів. Нам один кондиціонер дали, я його в кают–компанію поставила, а сама помираю тут під вентилятором. А зараз? Живу тут одна зі своїм собакою. Скажіть, яка нормальна жінка пішла б на це?

— А вам ніколи не хотілось туристом гайнути в круїз?

— Немає часу. (Сміється). Іноді мене ледве не випихають із містка — іди серіал подивись. А мені не набридає на містку... Дуже багато читаю, вдома маю величезну бібліотеку. Але зараз навіть на книги сили не залишається. Ви не палите, ні? Яка ж ви молодець... Тоді я вийду на палубу, трохи подимлю...

«Найстрашніше — паніка в чоловічих очах»

— Першокласний вона фахівець, — каже Юрій Васильович, начальник радіостанції. — Ми ж у морі, а це весь час ризик... Навіть за гарних погодних умов може що завгодно трапитись — і зіткнення, і посадка невдала, і механізми відмовляють. І коли людина грамотна — з нею спокійніше. У Середземному морі, біля Греції, потрапили в жорстокий шторм, ледве не затонули. У будь–якій критичній ситуації наш капітан незворушна...

— І зуміла створити домашню атмосферу на кораблі, — додає Сергій Коршиков, боцман. — Живемо як одна сім’я. На свята вона кожному вірші присвячує. Заходиш уранці в кают–компанію і бачиш, у кого день народження. Пече пироги, на Великдень — паски. Коли за кордоном маємо вільний час, майже силоміць нас випихає на берег: ідіть, дивіться. У неї вольовий характер, але з нами інакше й не можна. (Сміється). Може і покричати, але коли якась проблема, приходиш до неї, як до матері. У неї дуже багато друзів скрізь, навіть коли приходимо в іноземні порти, її зустрічають знайомі.

... Тетяна Олійник народилася в Києві, тут закінчила з медаллю середню школу. Нині живе в Боярці, там же будує дім. У неї гарна українська мова. Зауважую, що для людини з технічною освітою це не зовсім типово. «Нічого дивного, — пояснює. — Як сказав мій син, ми тут народилися і житимемо тільки тут, і якщо наша мова українська, говоріть із нами українською! Скільки країн побачила, але... як це не банально, люблю свою Україну. Коли чую дебати в нашому серпентарії (парламенті. — Авт.) про дві мови, просто лютую. Державною має бути одна мова — українська».

Наостанок цікавлюся — чи має пані капітан власні прикмети перед виходом у рейс. «Жодних, — запевняє вона. — Треба помолитись — і все буде гаразд. А найстрашніше в морі — паніка. Коли ми на Різдво потрапили в суцільний лід і я побачила очі чотирьох чоловіків... Ось у такі хвилини мені, жінці, справді стає не по собі».