Тисячоліття на писанці

Понад тисячу писанок різних регіонів Віра Манько написала власноруч, готуючи до друку книжку «Українська писанка», за якою сьогодні навчаються писанкарювати тисячі дорослих і дітей. Свою першу писанку пані Віра написала у 1986–му: товаришка подарувала їй писачок, навчила, як класти в нього віск і як тримати над свічкою. Наступного року вже й сама навчала охочих. Коли прийшла працювати у видавництво «Свічадо», то дивувалася: за кордоном, у Канаді й США, вийшло вже чимало книжок про писанку, а от українського видання досі не було. Запропонувала директору видавництва Богданові Трояновському видати таку книжку. А він каже: «Гаразд, а де рукопис?» Отож пані Віра взялася за працю. Через кілька років, у 2001–му, вийшла друком її перша книжка, згодом двічі перевидана й перекладена кількома мовами. Розмовляю з Вірою Манько у славетному музеї «Бойківщина» у Самборі, де до Великодня відкрито виставку її писанок. В окремій шафі — частина з 650 зовсім нових мініатюрних шедеврів, уперше «оживлених» за стародавніми взірцями.

«Орнаменти дійшли до нас майже незмінними»

— Пані Віро, сьогодні ніби вивітрюється розуміння писанки як найкращого великоднього подарунка. Більше йдеться про купівлю і продаж, колекціонування…

— Думаю, що власноруч написані писанки все ж таки дарують. І я дарую. За роки радянської влади людей настільки відучили від духовних порухів, що це розуміння повертається доволі повільно. Утім я й сама купую писанки, хоча у мене в колекції своїх уже понад півтори тисячі. Просто хочу підтримати людей, які пишуть їх по селах.

— На писанках повторюються різні знаки — хвильки, завитки, зірочки, олені. Що вони означають? І взагалі — навіщо пишуть писанки?

— Це була первісна молитва про добрий урожай, любов, здоров’я, яка записувалася певними знаками на яйці. Було кілька знаків, які зображали сонце: восьмираменна ружа, хрест, сварга, триніг. На Поділлі й Буковині зустрічається чимало закодованих зображень змій як знаку стародавнього божества підземного світу. Цікаво, що Гуцульщина й Буковина поруч, та на гуцульських писанках немає змія, так само на буковинських немає коней, баранців і оленів, що їх пишуть на Гуцульщині. Найдавніші знаки — це безкінечники, восьмираменні зірки, хрести, свастики, спіралі. Відомо, що фарбоване яйце використовували в обрядах багато народів у Європі й Азії, на американському континенті. Восковий спосіб писання по яйцю побутує у поляків, лужицьких сербів, хорватів, румунів. У Німеччині сьогодні пишуть цікаві писанки з песиками, ведмедиками, білочками. У нас же збереглися найстародавніші візерунки, на яких зустрічаються ті самі знаки, що на кількатисячолітніх глечиках з археологічних розкопок. Археологи вже більш–менш дослідили, що ті своєрідні «літери» означали для давніх народів. Ті орнаменти дійшли до нас майже незмінними, бо відтворювалися з року в рік. Сучасна людина інакше дивиться на світ. Як християнка, я ставлюся до цих знаків із повагою, бо це послання від наших предків, їхнє бачення світу. Але не надаю їм магічного значення.

«Писанки з Шулявки — червоні квіти на чорному тлі»

— За якими зразками ви відтворюєте народні писанки?

— Найперше мені надають їх при­ватні колекціонери. 85–річний Юрко Ференчук, унікальна особистість, вояк УПА, ув’яз­нений у комуністичному концтаборі, дивом вижив у Кінгірі, де було повстання, повернувся в Україну і нині живе на Буковині — замалював взірці близько 1800 писанок. Він ходив селами, фотографував писанкарок та записував їхні короткі життєписи і назви їхніх писанок. І дав мені свої замальовки для відтворення. Мені надали фото колекції Михайла Фірчука, зроблені у 1970–ті роки, ще коли він був живий. Загалом він назбирав понад 2000 буковинських писанок. Окрім цього, мені передали частину копій рукописних альбомів, що зберігаються у США. У Бавнд–Бруку є центр Української автокефальної православної церкви і при ньому музей, який заснував патріарх Мстислав. Коли він виїжджав з України у ІІ Світову війну, то з ним поїхав директор Полтавського краєзнавчого музею професор Кость Мощенко і вивіз матеріали про писанки до другого тому з колекції Кульжинського, зібрані ще за часів царської Росії.

— За кордоном є величезний пласт архівних матеріалів про українські писанки, які чекають на дослідження і відтворення…

— Так. У Росії, зокрема, є велика колекція писанок, зіб­ран­а відомими етнографами Костем Шероцьким і Федором Вовком, зберігається у фондах Санкт–Петербурзького музею етнографії. Щоб їх скопіювати, потрібно чималі кошти. Також немає доступу до замальовок, що зберігаються в музеях Польщі. Але поки що і в Україні мені вистачає матеріалів для роботи.

—  Нині ви працюєте над ґрунтовним виданням про писанку…

— Нову книжку уявляю у двох частинах. Перша — це всі типи писанок, які зустрічаються в Україні. На карті будуть показані особливості орнаментів у різних краях. Хрести, свастя, церковці. А друга частина — «Писанка одного села». Є в Україні села, які створили цілі школи писанкарства з неповторним стилем у колористиці, розташуванні орнаменту. Відразу можна впізнати писанки Нижнього Березова, Чорного Потоку, Рожнева, Снятина, Немирова і Яворівки на Вінниччині, Дермані на Волині, Тростянця, київського передмістя Шулявка, яке нині «поглинула» столиця. Писанки з Шулявки, де, зокрема, неповторні червоні квіти на чорному тлі, зафіксував Кульжинський ще в своєму першому альбомі. Я вже написала писанки з 10 — 12 таких осередків і працюю далі.

Не можу не згадати неймовірну історію з писанками села Яворівки, що на півдні Вінниччини. Графиня Янова Беліна–Бжозовська замалювала 187 писанок в альбом і вивезла його після жовтневого перевороту до Варшави. У 1924 році її внучка скопіювала той альбом. Під час Другої світової війни оригінал згорів, а копія залишилася і зберігається нині біля Катовіце. У 1990–х роках ксерокопію того альбому передали до Вінницького краєзнавчого музею, а Марина Верхова більшу частину замальовок відтворила на справжніх писанках.«Кожна писанка має право на життя»

— Ви хотіли б, щоб у Львові був музей писанки?

— Так, хоча реально оцінюю можливість його створення. Є багато приватних колекціонерів, та чи погодяться вони виставляти свої збірки, якщо не кожен пускає навіть подивитися на них? Музеї також не виставлять старовинні писанки зі своїх фондів. Має бути проект, щоб кілька писанкарів відтворили для майбутнього музею велику колекцію. Потрібне приміщення з відповідним технічним оснащенням, щоб, скажімо, сонце не падало на писанки. Старовинні зразки слід передусім зафотографувати з кількох боків. Адже писанка — річ тендітна, будь–якої миті може розбитися. А за фотографіями можна буде її відтворити, щоб знову жила. Одна писанка може мати кілька десятків різних варіантів, і кожен із них має право бути збереженим. В Україні ж поки жоден музей не має електронного банку писанок, що зберігаються у його фондах.

— Є писанки традиційні й авторські. Найцікавішими виглядають художні писанки на основі народних, із використанням тих же збережених тисячоліттями таємничих знаків…

— Народна писанка пройшла шліфування віками. Як учать письма, літер, нотної грамоти — так і з писанками. Не можна, не вивчивши символів і композиції народної писанки, відразу створити авторський шедевр. Але не слід стримувати дитину, коли вона починає трішки фантазувати, десь сонечко допише, десь крапочку, завиток.

— Ви впорядкували книжку «Світ у писанках Тараса Городецького» — світлої пам’яті майстра, чиї шедеври є в різних музеях та приватних колекціях світу. Хто у нас зараз найцікавіший в авторській писанці?

— Тарас мав філігранну техніку; у книжці описано також його експерименти з природними барвниками. Сьогодні авторські писанки створюють львів’янки Зоряна Грегорійчук (її писанки дуже гарні в кольорі), Галина Со­ломійчук, Галина Кова­ленко, Ірина Вах. До цих художників часто звертаються канадці й американці, закуповують і вивозять їхні писанки. Українська держава писанок поки не закуповує.

— Як краще збе­рігати писанки?

— Якщо пишете самі, то найкраще їх запікати ще перед розписуванням. Це тест, чи добре це яйце. Погані тріскаються або через пори починає проступати білок. А писанки на яєчках, які пройшли такий тест, зберігаються десятиліттями.

ДОСЬЄ «УМ»

Віра Манько

Народилася у Львові в 1956 р. Закінчила Поліграфічний інститут ім. Федорова, інженер–технолог. З 1994 року працює у видавництві «Свічадо».

Понад 30 років вивчає українські народні звичаї та промисли. Має колекцію народних тканин та кераміки. Автор книжки «Українська народна писанка» (2001), кілька перевидань українською, а також англійською, французькою, польською і німецькою мовами. Співавтор книги «Обряди і страви Святого вечора», упорядник книжок «Світ у писанках Тараса Городецького» та «Кулінарні секрети сестри Ольги».