Не вродися, а вдайся

Знайти в Овадному Іллю Олексійовича Дячука за прізвищем — справа непроста. А діда Люсіка або навіть просто Люсіка — без проблем. Дарма, що легендарному сільському музиці пішов уже вісімдесят третій. Своє село, свою рідну Володимирщину, він презентував із троїстими музиками Оваднівського будинку культури на сценах різного масштабу, починаючи від сільської і закінчуючи столичним Палацом «Україна». Бував і за Бугом у сусідів–поляків. Скільки концертів відіграв за свою артистичну кар’єру — навіть не знає. А про весілля взагалі мовчить. Бо якщо порахувати, що на весіллях він грав із татом та братом із восьми років, тобто десь із року 1934–го, то список вийде архічималенький...

«А ну, Люсіку, дай їм вогню!»

Із цих семи з хвостиком десятиріч «бубоніння» можна викинути лише сім років, коли бубон його мовчав: у 1943 Іллю під час облави у Володимирі–Волинському заграбастали німці й відправили на примусові роботи до Австрії. А в сорок п’ятому, після визволення остарбайтерів американцями, він загримів ще на п’ять років до Радянської Армії. Окрім того, що Ілля Олексійович за довге життя не розтратив свого вродженого почуття гумору (каже, це від тата, який і музику обожнював, «і жіночок полюбляв»), він має ще неймовірний дар оповідача. Про таких, як дід Люсік, кажуть у народі : не вродися, а вдайся. Енергія у ньому нуртує в кожній жилці. Він тобі затанцює, притупне, покаже й скаже, як зав’яже. А біля свого бубна припадає і пританцьовує, як добрий кавалер біля дівки. Коли грає Ілля Олексійович, очей відірвати не можна! Так самовіддано грати на шматку натягнутої шкіри може тільки справжній віртуоз.

Цей артистизм в Іллі Олексійовича вроджений. Майже всі чоловіки в його роду по батьковій лінії були музиками. На скрипці грали його тато, дядько, дідів брат. В їхній сімейний музичний гурт малого восьмирічного Люсіка взяли від нужди. Батько був першою скрипкою, брат старший — другою, дід грав на контрабасі, а барабанщика весь час треба було наймати чужого, а значить, гроші з ним ділити. От тоді тато й наказав малому Іллі сідати за бубон, хоч він теж мріяв про скрипку. По весіллях ходили по селах і хуторах, часом ще поляка з кларнетом брали до свого гурту. На Різдво католицьке до поляків ходили грати. То часом за один вечір, як пощастить до багатих і щедрих панів потрапити, 50 злотих заробляли. А на ті гроші корова виходила.

— Важко було малому на весіллях. Бумцаєш, бумцаєш, а очі самі закриваються. Раз — і вже спиш. Батько бемц: « Що, шкуро барабанська, спиш?!». Пам’ятаю, якийсь рік був дуже сніговий. Ідемо ми вночі з якогось весілля по колії, бо більше ніде не можна було пройти. Війна війною, а люди любилися і женилися. Батько несе на плечах мого бубна, я вже майже сплю, коли раптом: «Хенде хох!». Патруль німецький зупиняє, ружжо в морду тикає. Батько пояснює, що йдемо з весілля, музики ми. Німець второпав, бо почав підскакувати: «Ох, ох, ох!». А тато йому в такт: «Я, я, я!». Так і порозумілися. Сказав, не ходіть тут, бо застрелити можуть. А нам що, коли до хутора це найближча дорога. А було якось одне весілля, що ми в другому селі грали. Теж узимку. Як зараз бачу: граємо ми, коли їдуть сани з батьками молодої. У кожухах сидять, набундючилися. Поляк, який грав з нами, кричить: «Ану, Люсік, дай їм огню!». Я як вріжу ще сильніше у свого бубна, так, що коні схарапетилися, як рвонуть! Бачу, дід перший вилітає з саней у сніг, за ним баба теліпається у кучугуру. Така вона, сила мистецтва. Потім венгри, як фронт ішов, забрали з нашої хати наші скрипки...

В Альпах урятували німецького льотчика

— Як війна почалася, то сільський староста питає мене: «Іллюшо, підеш до пана Кузьмінського конюхом? Якщо підеш — сестру в Германію не заберуть». Ура, свою Вальку врятую! А пан Кузьмінський був польським осадніком, хоч сам — із царських офіцерів, але воював на боці Пілсудського. І йому за це польська влада наділила землі у наших краях. За німців він теж не кашляв. Частенько доводилося возити пані на обіди до гебельс­комісара, одного разу Новий рік вони навіть разом зустрічали. Я там крутився і ніби все знав, але в облаву потрапив. Лежав собі у возі, чекав пані, коли німці почали хапати всіх молодих на вулицях. Пані гукнула мене, я і встав з воза. А німчура за мене — й до гурту. Погнали на станцію, у вагони заганяють, а мої пани кричать: «Іллюша, выходи из вагона! Мы все решим!». А як ти його вже звідти вийдеш? Ту–ту, їдемо в Германію. Поїзд проїжджає біля нашого хутора, бачу, на подвір’ї мама ходить, сестра порається. Я кричу, щосили: «Мамо, мене в Германію забрали!», а вони, звичайно, не чують. Я плачу, бо мати навіть не знає, що зі мною сталося...

Так у 1943–му 16–річний Ілля опинився в Австрії. Але і там, у неволі, хлопець переконався, що навіть в ті жорстокі часи люди залишалися людьми. Спочатку їхня бригада потрапила на залізницю працювати, паровози чистила. Маленького зросту хлопчина, який від постійного недоїдання ледве ноги волочив, впав в око старому німцеві–залізничникові. І він частенько приносив невеличкі кавалочки хліба для Юліуса, грамів, може, із двісті. Все вчив, щоб не ковтав його нежованим, бо буде біда. А той ладен був з’їсти його разом із рукою німця! Потім той же німець допоміг йому перевестися в іншу бригаду, яку відправили в Альпи на лісозаготівлі. Там чисте гірське повітря, менше контролю. І тут доля знову посміхнулася малому волинському бранцеві. Німці, в основному пенсійного віку, приїздили на роботу паровозом у понеділок, а на суботу й неділю їхали додому. Остарбайтери жили тут же, в горах, у бараці. Спали на звичайних дошках, навіть не на нарах. Влітку милися в річці, а взимку гріли воду в тій же каструлі, що варили їсти, щоб якось помитися. І ось машиніст паровоза почав розпитувати хлопця, як його звати, звідки він. Той знехотя відбивався від не в міру цікавого австріяки.

— Та все одно ви не знаєте, кажу. З Володимира–Волинського я. А він як руками сплесне: «О майн гот! Большие казацкие казармы во Владимире, семнадцатый год, плен. Ковель, Луцк». Ось такий світ великий і тісний. Так він мені після того щопонеділка привозив картонну коробку з харчами й наказував їсти самому, бо треба сили набиратися. Та де ж можу сам, без хлопців, те їсти? Хліб, правда, сам з’їдав, а все решту ділив з хлопцями. — згадує Ілля Олексійович свої невільницькі пригоди. — Якось навесні, коли все в горах цвіло і буяло, весняне небо заступили собою американські літаки. Їх було так багато, що неба не видно було. А між ними кілька винищувачів шугає. Видно сліди від кулеметних черг. І раптом один із літаків із хрестом на пузі загорівся й почав падати. Прямо на нас суне, але пройшовся ще над нами і впав неподалік у горах. Ми стали аплодувати, стрибати від радості. Минає трохи часу, аж виходить із лісу льотчик, весь побитий, у крові, і до нас сунеться. Хлопці кажуть, що треба його добити. Але страшно, бо як взнають німці, то нас розстріляють. Чекаємо, що він буде робити. А він кричить: «Гітлер капут!» Підійшов, почав питати, де він знаходиться. Серед нас був один, який мову німецьку знав. Льотчик той розказав, що їх на аеродромі було п’ять машин, а американці ж налетіли з–за хмар як коршуни, може, літаків із п’ятдесят. Показує фотографію дружини, доньки. Стояла на знімку така дівчинка років восьми, у білих шкарпеточках, платтячку. Як зараз бачу. Сам він родом із Берліна.

Питає, як звідси можна вибратися? Кажемо, що в понеділок приїде паровоз і можна буде добратися до міста. « Я до понеділка не доживу» — каже. І що робити? Шкода чоловіка, хоч ворог ніби. Беремо вагонетку, накидаємо зверху хвої, німець лягає туди, а ми двоє палицями впираємося в землю й відштовхуємося і так їдемо. А їхати ні багато ні мало кілометрів із тридцять. Скільки сили в нас тієї? З ніг падаємо, а премо ту вагонетку. Льотчик уже просить покинути його, бо самі пропадете. Та ми все одно його дотягли до міста. Наш німець, який мене підгодовував, як дізнався про це, то заплакав. Каже, то ми цих хлопців моримо голодом і працею, а вони наших солдатів рятують... Хай там що, а не побоявся і забрав нас до себе додому ночувати. Вперше за стільки років ми помилися як люди і виспалися на постелі.

Я вже думав, от якби того німця було зараз розшукати? Думав на «Жді мєня» написати, але хіба він ще живий, навіть якщо вцілів? Мені вже вісімдесят два, а він років на 15 був за мене старший. Але діти, може, є, онуки. Цікаво було б...

Ще не знайшовся той, хто Люсіка переплюне!

Після того, як їх звільнили американці, Ілля потрапив у рідну радянську армію ще на цілих п’ять років. Розміновував дороги для армії, хоч статусу учасника бойових дій не отримав. А вже повернувшись додому, довелося освоїти ще одну спеціальність — монтера радіо та зв’язку. У новоствореному тоді Оваднівському районі бравий козарлюга ніс «слово партії в кожну хату» — під таким гаслом проводилася тоді радіофікація сіл. Працював на радіовузлі і міг замість нудної симфонії поставити якусь веселеньку мелодію. Потім отримував за це «наганяй» із райкому партії, що не розуміє ролі симфонічної музики в естетичному вихованні радянського громадянина. Та що з нього візьмеш, селюка?

Помічаю, як захоплено слухає чоловікові розповіді й небилиці Антоніна Тодосівна, дружина Іллі Олексійовича, хоч чула їх не раз і знає майже напам’ять. Люсік і досі не перестає її дивувати, хоч разом вони вже п’ятдесят шість літ.

— А ти розкажи, як ти в Польщу їхав, — каже вона чоловікові.

Ця придибенція трапилася з Дячуком, коли їхав він на закордонні гастролі з володимир–волинськими артистами на святкування 600–річчя польського міста Грубешова.

— У мене не було паспорта і довелося терміново його робити перед самою поїздкою. Перед пунктом пропуску в Устилузі забіг ще в крамничку, купив дві пляшки горілки, але не півлітровки, а більші. А провозити « вудки» можна лише літру. Думаю, яка холєра до мене за півлітру докопається? Прибігаю на границю — паспорта немає! Згадав, де був, вертаюся в магазин, точно там згубив. Ну їдемо ніби. Митник польський сумки наші шмонає. Дивлюся, а в мого сусіда, вже покійного Біскуля із Білина (ото був скрипаль і музика на всі руки!), у сумці стоїть дві півлітровки. Я швиденько одну свою пляшку йому, а його собі поставив. Все ж менше. Митник витягує і каже: «Задуже». Двісті п’ятдесят грамів зайвих тільки, а він своєї править. То ти так! Я беру, відкорковую більшу пляшку, з горла надпиваю двісті п’ятдесят грамів, ставлю в сумку і питаю: «Тепер добре, пане?» Він розсердився, матюкнувся і залишив мене в спокої.

...Слухаю Іллю Олексійовича і дуже шкодую, що не маю з собою кінокамери. Бо стільки деталей, як знає він про історичне минуле свого краю, стільки емоцій не відтворить жодна усна розповідь. Тільки встигай записувати. Небагато вже залишилося таких живих народних енциклопедій. Отож прощаємося з народним артистом із домовленістю про наступну зустріч. Нехай трішки «підлатає» здоров’я дід Люсік до літа, бо його бубон і сцена трохи зачекалися на нього. І хоч дружина свариться, не пускає, вдарить він ще у шкуру барабанську!