Про роль особи Войцюка в історії Єзуполя

Якщо дивитися з протилежної сторони центральної вулиці Єзуполя на територію школи, то бронзова фігура на постаменті більше схожа на античного мислителя, ніж на колишнього радянського вчителя математики. Хоча, підійшовши ближче, сумніви зникають: це таки Володимир Войцюк, а не Архімед чи Піфагор. Нині непосидючий єзупільчанин мешкає у Нью–Йорку, підмітає двори та миє під’їзди на Манхеттені. Важкою працею він заробляє там дещицю «баксів» для реалізації якогось важливого проекту на рідній прикарпатській землі. Невисокого зросту, худорлявий дідусь за роки української незалежності встиг зробити стільки добра для своєї Вітчизни, що наші товстосуми–меценати помовчали б про своє хвалене–перехвалене благодійництво. Мабуть, після Памво Беринди ніхто не прославив Єзупіль так, як Володимир Войцюк. Та спершу — трохи історії про його малу батьківщину.

Від Чешибісів — до Христового полісу

Першопоселенці, котрі багато тисячоліть тому обирали перспективне місце для стоянки свого племені у межиріччі Дністра і Бистриці–Солотвинської, вочевидь мамонтятину даремно не їли. Тут дуже гарна місцевість навіть із точки зору сучасного містобудування, що вже казати про ландшафти кам’яної доби. В урочищі «Виноград», на південно–східній околиці Єзуполя, з 1999 року дотепер археологічні експедиції щоліта розкопують стоянку ранньої пори палеоліту, де знаходять чимало кам’яних знарядь праці. «Значення цієї пам’ятки для первісної археології важко переоцінити, — підсумував зроблене начальник палеонтологічної експедиції Інституту українознавства НАН України Олександр Ситник. — Це перша добре задокументована стоянка 100–тисячолітньої давності у Східній Європі».

Яким топонімом позначали свій осідок палеолітівці — невідомо, а ось у другому тисячолітті вже нашої ери з назвою поселення на цій території відбувалися дивовижні колізії. Від часів Галицько–Волинського князів­ства його перейменовували тричі. До 1594 року, поки татари вщент не спалили містечко, воно мало надто немилозвучну як для християнського вуха назву «Чешибіси», пов’язану нібито з процедурою покарання засуджених. У княжому Галичі, за десяток кілометрів угору проти течії Дністра, відбувалося судочинство, а вирок зазвичай виконували тут. Винуватця проводили між двома шеренгами гриднів, котрі різками вибивали (по–іншому — вичісували) з нього бісів.

Відродження містечка розпочалося за кілька років після татарського погрому. Ближче до межиріччя граф Яків Потоцький збудував домініканський собор, довкола якого почали селитися переважно поляки. Новий поліс назвали Єзуполем на честь Ісуса Христа. З приходом у 1939 році радянської влади його перехрестили на Жовтень, аби й тут увічнити чуже для галицької ментальності петроградське повстання більшовиків. Але через півстоліття, зважаючи на результати місцевого референдуму, селищу повернули стару сакральну назву.

«Він відсидів, а я відпрацюю»

Так крутилося колесо історії, що українці в Єзуполі аж до кінця ХХ століття не почувалися повноцінними господарями. Принаймні за поширення національних ідей їм часто доводилося розплачуватися або життям, або свободою. За панування поляків обидві родинні гілки Володимира Войцюка долучилися до боротьби за державну самостійність України. Його батько Семен у тридцяті роки минулого століття очолював місцеве товариство «Січ», а материн рідний брат був помітною фігурою в Організації українських націоналістів. «Прикладом у житті, — зізнався якось пан Володимир, — мені був дядько по лінії матері — Магун Володимир, член ОУН із 1933 року. Ще за часів польського поневолення його переслідувала влада за пропаганду ідей незалежної України і був арештований поляками». У 1940 році, аби не потрапити до рук НКВС, дядько емігрував за океан. За ним у США, остерігаючись репресій, перебрався і батько Володимира. Радянська влада, скрегочучи зубами, відпустила й матір, але Войцюка–молодшого залишила собі — здібний молодий чоловік, закінчивши вчительські курси та педагогічний інститут, став кваліфікованим математиком і мудрим педагогом. Його зі щирою вдячністю згадує не одне покоління єзупільчан, навчених точним наукам.

Проте ніхто, крім найближчих друзів, за часів СРСР і не здогадувався, що юний Войцюк у 1944—48 роках був членом молодіжної організації ОУН, друкував і поширював антирадянські листівки. Енкаведистам удалося вистежити молодих єзупільських патріотів, але не всіх. Ті ж, кого заарештували, зокрема Семен Кавка, не видали товаришів по боротьбі. І хоча від активного спротиву «совітам» довелося відмовитися, ідеї суверенної України жили з ними завжди. Зрештою, одним із поштовхів до Войцюкового патріотичного меценатства вже в пенсійному віці став моральний борг перед побратимом Семеном Кавкою, якого радянська Феміда засудила до довгих років позбавлення волі. «Він, — розповів пан Володимир під час одного з останніх приїздів на Прикарпаття, — написав мені такого листа. Слухай, каже, може б, ми ще щось зробили. У нас стоїть такий пам’ятник Шевченку, як телеграфний стовп. Ніякої худож­ньої цінності не має. Давай, каже, зберемо у діаспорі гроші. Я почав звертатися там до наших людей — нуль. Ніхто мені не допоміг. Я так подумав собі: він відсидів 10 років на каторгах, я не сидів, то хоч тепер відпрацюю. Він відсидів, а я відпрацюю».

З мітлою по Манхеттену

Улітку 1990–го з посвідченням радянського пенсіонера пан Володимир поїхав у Нью–Йорк, де ще жила його мама. За вдачею жвавий і беручкий до роботи, він почав шукати якесь заняття, аби не розлінуватися в найбагатшій країні світу. До того майже півстоліття у вільний від педагогіки час плекав у Єзуполі власну пасіку — був знаним на теренах Союзу бджолярем. У кам’яних джунглях американської столиці про своє хобі довелося забути. Тож узявся за мітлу.

«Я спершу не могла повірити, що він у Нью–Йорку працює двірником, поки не побувала у нього в гостях, — розповідає селищний голова Ганна Кушнір. — Він мешкає у дев’ятиповерховому будинку для літніх людей на Манхеттені, в оселі своєї мами, але то — пристойна двокімнатна квартира з усіма зручностями. Живе дуже економно — скромно одягається, харчується просто і, маючи соціальні пільги, за комунальні послуги щомісяця сплачує символічну суму. Усі зекономлені гроші спрямовує в Україну, громадянином якої залишається донині».

На свій перший пам’ятник — бронзового Тараса Шевченка — Володимир Семенович, заощаджуючи цент до цента, працював два роки. 11 червня 2000–го, майже в день 70–літнього ювілею Войцюка, в Єзуполі урочисто відкрили величний монумент Кобзареві. «Я дякую долі, — схвильовано промовляв тоді скромний меценат, — що дала нам разом із Семеном Кавкою — організатором молодіжного підпілля, здійснити давню і потаємну мрію, яку виношували ми в серцях роками, що давала силу покутувати і терпіти, падати і вставати, вірити і безмежно любити свою землю».

За його кошт, окрім бронзового Тараса, в Єзуполі постали пам’ятники Іванові Франку та землякові Памво Беринді — визначному українському лексикографу, письменнику, граверу і друкареві кінця ХVІ — першої половини ХVІІ століть. В Івано–Франківську він фінансував спорудження бронзового монумента з нагоди 85–річчя проголошення Західно–Української Народної Республіки та погруддя патріарха вітчизняного бджолярства, ученого–пасічника Петра Прокоповича. Але це ще не все. Володимир Войцюк уніс частку грошей на створення фільмів «Голод 33» та «Нескорений» — про Романа Шухевича, віддав двоповерховий особняк у Єзуполі під краєзнавчий музей, спонсорував видання книг про рідний край. На знак поваги до щирого патріота біля школи в Єзуполі з ініціативи івано–франківської організації УНП земляки встановили бронзовий пам’ятник Володимирові Войцюку. Добром — за добро.

Мир і спокій по–єзупільськи

Нині в селищі мешкає три тисячі осіб, що майже вдвічі менше, ніж перед Другою світовою війною. Поряд з українцями добре почуваються етнічні меншини поляків, вірменів і татар. Прижився навіть уродженець Буркіна–Фасо. Жан–Батіст, або по–тутешньому Іван, знайшов собі пару у Дніпропетровську. Зо п’ять років тому міжнародна сім’я купила в Єзуполі обійстя. Африканець торгує на базарі і вже непогано володіє українською мовою. Коли він якось вийшов грати за місцеву футбольну команду, дехто із суперників почав кепкувати. Мовляв, єзупільчани так розбагатіли, що купили собі чорношкірого легіонера. Жарти жартами, а толерантності місцевих жителів можна по–доброму позаздрити. Навіть у часи жорстокого міжконфесійного протистояння на Прикарпатті, що спостерігалося упродовж дев’яностих років минулого століття, в Єзуполі панував мир і спокій. «У нас і тепер, — ствер­джує Ганна Кушнір, — люди зранку йдуть молитися до греко–католицького храму, а потім можуть повернути до костелу і послухати службу Божу разом із невеличкою католицькою громадою. І це чудово — назва нашого селища зобов’язує ж бо дотримуватися християнських чеснот».