Сучасники Гоголя свідчать: коли письменник розповідав, то складалося враження, ніби це оповідь очевидця, — навіть якщо йшлося про давноминулі часи. Гоголь ніби й не розповідав, а малював. Ясна річ, ця манера відбилася і в його писаних творах, а вже літературознавці дійшли висновку: «Гоголь перекладав свої сюжети на мову живописних образів» (Нові гоголезнавчі студії. Випуск 5/16. — Ніжин: Аспект–Поліграф, 2007). Зрештою, це відомо кожному школяреві, який вчив напам’ять знамениті «пейзажні» уривки класика — про українську ніч, степ чи Дніпро. І коли потім раптом потрапляєш до якоїсь незнайомо–незайманої місцини, мимоволі «пригадуєш», що ти уже бачив цю красу. Очима Гоголя.
«Живописна» техніка Гоголевого письма провокує художників на спроби «зворотного перекладу». Уже в ХІХ столітті вийшли друком перші альбоми ілюстрацій до його творів, і вміщені там роботи швидко і надовго перемістилися на сторінки шкільних підручників та хрестоматій, стимулюючи (а часом і консервуючи) візуальну пам’ять юних читачів. Більш за те: ілюстрування Гоголя стало такою собі «обов’язковою програмою» для художників книги, бо на цих роботах ставало ясно видно, чого ти вартуєш як митець. Тобто, чи ти талановитий «репродуктор», здатний «на прикладі Гоголя» продемонструвати свій технологічний потенціал, а чи «зухвалець», що наважився з Гоголем полемізувати.
Сергій Якутович, який щойно проілюстрував ювілейний том «Вечори на хуторі біля Диканьки. Миргород» (К.: Либідь, 2008), — належить до тих других. Схоже, художник навіть не намагався розгадати загадку Гоголя. Та й те: спробуйте уявити завдання проілюструвати «яскраво виражений український філософський психотип морального мазохіста» (Ніла Зборовська. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. — К.: Академвидав, 2006). Для Якутовича загадка Гоголя — екзистенційна річ у собі, щось непідвладне людському розумові. Чи можна пояснити світ інакше, аніж водночас побачити його в усіх найдрібніших деталях та їхній зчепності? І чиє ж око здатне на таку всеохопність? А Гоголь, створюючи свої світи, свідомо стремів саме до такої всевидющості.
Відтак ілюстрації С. Якутовича — це не так «картинки» до творів Гоголя (хоч на всіх тих ілюстраціях і фігурують упізнавані персонажі), як спроба саме по–гоголівському побачити в окремому епізоді цілий світ — увесь і одразу. Через те у своїх графічних аркушах художник відкидає всі академічні закони малюнку: ніби глузуючи з правила «золотого перетину», він зіштовхує пряму і обернену перспективи; підкреслено і раціонально, «по–ешерівському», поєднує взаємовиключні ракурси; занурює багатофігурні композиції в густо насичений деталями розчин, у якому весь час відбувається безперервний, майже броунівський рух. У кожному малюнку котрийсь із персонажів ніби сходить (ілюзорно–переконливо!) із площини аркуша на стіл до читача, й водночас інші персонажі — зникають за лаштунками віртуальної площини книжкової сторінки.
Аж ось раптом його олівець імітує ефектні в чорно–білій фотографії техніки ізогелії та псевдосоляризації, і тоді напружена гра вигадливих ліній перетворюється на містичне озерце живого срібла. Й несподівано це ртутне видіння колапсує, у щільному графічному плетиві утворюється біла діра — і виглядає це справді моторошно, як брама до царства екзистенційного жаху. У цих ілюстраціях зовсім немає Гоголевого сміху; немає саме того інструменту, за допомоги котрого письменник намагався подолати страх маленької людини перед неосяжністю всесвіту. І в цьому сенсі С. Якутович проілюстрував не так Гоголя–письменника, як Гоголя–схимника, якого спокушає лукавий. Це — Гоголь поза людським оком, сам на сам із химерами розуму. Це те саме, що колись видобув із власної уяви Гойя. Капрічос Якутовича — реконструкція потаємних Гоголевих видінь.
До такого висновку підштовхує і ціла галерея портретів письменника, уміщена наприкінці книжки, як декор вельми інтригуючої статті доктора філології Володимира Звиняцковського (назву якій ніби спеціально дано «під Якутовича»: «Справжній Гоголь: який він і хто він?»). Деякі сторінки з цими портретами мають енергетику табу: їх хочеться чимскоріше перегорнути, аби не лишатися наодинці з цими заборонними видіннями, і водночас від цього страхітливого одкровення годі відірватися. Та найбільшу загадку Сергій Якутович лишив нам на обкладинці книжки. Микола Васильович тут уперше (і востаннє) осміхається. В руках у нього — єдина кольорова цятка на всю книжку. Що воно таке — не зрозуміти. І чим далі перебираєш в уяві, що ж він простягає нам, сьогоднішнім, тим більший холод відчуваєш за спиною. І посмішка Гоголя стає гримасою пекельного знання.
Ризикну припустити, що випущена тогоріч «Либіддю» книжка «Вечори на хуторі біля Диканьки. Миргород» — найкраще з усіх видань М. В. Гоголя, коли–небудь надрукованих в Україні.
Українська та зарубіжна художня класика
1. По одному віршу ста поетів (1235 р.). Збірка японської класичної поезії VІІ–ХІІІ ст. – К.: Грані–Т, 232 с.(п)
2. Іван МИКОЛАЙЧУК. Сценарії. – К.: Редакція журналу «Міжнародний туризм», 544 с.(с)
3. Тарас ШЕВЧЕНКО. Вибрана поезія. Живопис. Графіка. – К.: Мистецтво, 608 с.(с)
4. Українська мала проза ХХ століття. – К.: Факт, 1512 с.(п)
5. Україна: поезія тисячоліть. Антологія у 2 тт. Сер. «Україна: історія великого народу». – К.: Кріон, 608+684 с.(ф)
6. М.В.ГОГОЛЬ. Вечори на хуторі біля Диканьки. Миргород. – К.: Либідь, 488 с.(п)
7. Вільям ШЕКСПІР. Гамлет, Принц Данський. – К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 238 с.(с)
8. Акутаґава РЮНОСКЕ. Усмішка богів; Леопольд фон ЗАХЕР–МАЗОХ. Венера в хутрі; Оскар ВАЙЛД. Щасливий Принц. Сер. «Приватна колекція». – Л.: Піраміда, 216+236+220 с.(п)
9. О.ОЛЬЖИЧ. Поезія, проза. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 544 с.(п)
10. РЬОКАН. Вибрані поезії. – К.: Грані–Т, 264 с.(п)
11. Сергій ПИЛИПЕНКО. Вибрані твори. Сер. «Розстріляне Відродження». – К.: Смолоскип, 887 с.(п)
12. Николай ГОГОЛЬ. Петербургские повести. – К.: Грані–Т, 200 с.(п)
13. Наталена КОРОЛЕВА. Без коріння. Во дні они. Quid est veritas? Сер. «Український модерн». – Дрогобич: Відродження, 672 с.(п)
14. Злочин і кара в українській прозі (Іван Франко, Ольга Кобилянська, Олекса Стороженко, Володимир Винниченко). – К.: Юрінком Інтер, 648 с.(п)
Літературознавство
1. Омелян ПРІЦАК. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім». «Київська бібліотека давнього українського письменства». – К.: Обереги, 360 с.(с)
2. Архієпископ Ігор ІСІЧЕНКО. Аскетична література Київської Руси. Сер. «Харківська школа». – Х.: Акта, 398 с.(к)
3. Тамара ГУНДОРОВА. Кітч і література. Сер. «Висока полиця». – К.: Факт, 284 с.(п)
4. Теорія літератури в Польщі. Антологія текстів. Друга половина ХХ – початок ХХІ ст. – К.: Києво–Могилянська академія, 531 с.(о)
5. Марко ПАВЛИШИН. Ольга Кобилянська: прочитання. – Х.: Акта, 358 с.(к)
6. Василь БУДНИЙ, Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ. Порівняльне літературознавство. – К.: Києво–Могилянська академія, 430 с.(п)
7. Леся ГЕНЕРАЛЮК. Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва. – К.: Наукова думка, 544 с.(п)
8. Пітер БАРРІ. Вступ до теорії: літературознавство і культурологія. Сер. «Пролегомени». – К.: Смолоскип, 360 с.(п)
9. Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ. Ґенерика і архітектоніка. Книга ІІ. – К.: Києво–Могилянська академія, 376 с.(п)
10. Дмитро Туптало у світі українського бароко. Сер. «Львівська медієвістика». – Л.: Апріорі, 328 с.(о)
11. Людмила ТАРНАШИНСЬКА. Презумпція доцільності: Абрис сучасної літературознавчої концептології. – К.: Києво–Могилянська академія, 534 с.(о)
12. Ярослав ПОЛІЩУК. Пейзажі людини. Сер. «Університетські лекції». – Х.: Акта, 346 с.(п)
13. Володимир ДОМБРОВСЬКИЙ. Українська стилістика і ритміка. Українська поетика. Сер. «Cogito: навчальна класика». – Дрогобич: Відродження, 488 с.(о)
14. Юрій МИКИТЕНКО. Сяйво Гіппокрени. З історії й типології українсько–грецьких літературних зв‘язків. – К.: Всесвіт, 392 с.(п)
Критика / біографії / мемуари
1. Юрій ШЕВЕЛЬОВ. Вибрані праці. У 2 книгах. – К.: Києво–Могилянська академія, 583+1151 с.(п)
2. Іван ДЗЮБА. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К.: Києво–Могилянська академія, 720 с.(п)
3. Валерій ШЕВЧУК. Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода сучасними очима. Сер. «Українці у світовій цивілізації». – К.: Пульсари, 528 с.(п)
4. Євген МАЛАНЮК. Нотатники (1936–1968). – К.: Темпора, 336 с.(п)
5. Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ. Листи до Олександри Аплаксіної. – К.: Критика, 640 с.(п)
6. Сергій ТРИМБАЧ. Олександр Довженко: Загибель богів. Ідентифікація автора в національному часопросторі. Сер. «Студія 1+1». – Вінниця: Глобус–Прес, 800 с.(п)
7. Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ. На перехрестях віку. Книга І, ІІ. – К.: Києво–Могилянська академія, 838+703 с.(п)
8. Роксана ХАРЧУК. Сучасна українська проза: постмодерний період. Сер. «Альма–матер». – К.: Академія, 248 с.(п)
9. Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ. 150 вікон у світ; Променисті сильвети. – К.: Києво–Могилянська академія, 462+766 с.(п)
10. Микола ЖУЛИНСЬКИЙ. Він знав, «як много важить слово…». – К.: Просвіта, 136 с.(о)
11. Володимир ДАНИЛЕНКО. Лісоруб у пустелі. – К.: Академвидав, 352 с.(п)
12. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Веньямін літературної сім‘ї. Олекса Влизько та інші ревю. – К.: Ярославів Вал, 288 с.(п)
13. Володимир ВИННИЧЕНКО. Відродження нації. Заповіт борцям за визволення. Сер. «Мемуари». – К.: Книга Роду, 800 с.(п)
14. Ярослав ПОЛІЩУК. Із дискурсів і дискусій. – Х.: Акта, 286 с.(к)
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
