Нотатки з Бухенвальда

Блокнот із різномовними записами про концтабір Бухенвальд харків’янин Еміль Альперін береже упродовж 64 років. На пожовклих сторінках — враження шістнадцяти його побратимів, в’язнів–підпільників. Це учасники інтернаціонального визвольного комітету: троє іспанців, двоє голландців, двоє французів, двоє громадян СРСР, німець, австрієць, бельгієць, поляк, словенець та британський військовополонений. «Треба було бачити стадо обірваних людей, у яких залишилися лише шкіра й кості. Ці люди жадібно кидалися на візок із лушпайками брукви, ніби голодні вовки. Треба було бачити щодня сотні трупів, які вивозили до крематорію», — писав один із побратимів, бельгієць Теодор Гайнц.

Минулого року записник Еміля Альперіна вперше вийшов друком у Харкові з передмовою й аналітичною статтею істориків. Дослідники зазначають, що цей унікальний документ слід читати вдумливо і сприймати саме як «зліпок епохи». «Сьогодні багатьох можуть здивувати дифірамби на адресу Сталіна й радянського ладу, що зустрічаються в записах колишніх в’язнів Бухенвальда, — розповідає один із дослідників історії нотатника, харківський історик Юрій Радченко. — Але слід ураховувати, що майже всі люди, які залишили свої записи, були за політичною орієнтацією комуністами. Ймовірно, що західноєвропейські комуністи не мали уявлення про сталінську внутрішню політику в 1920 — 40 роки в СРСР».

Історикам вдалося розшукати відомості про подальшу долю декого з в’язнів, які залишили записи на згадку в нотатнику. Еміль Альперін із багатьма з них зустрічався й листувався після війни. Про це повідомляє Юрій Радченко. Так, Єремій Тавадзе, який жив у тому ж 25–му блоці, що й Альперін, після війни жив у Грузії. Німецький комуніст Баптист Файлен, соратник Ернста Тельмана, по війні залишився в Тюрінгії, у Веймарі й очолив там відділ із націоналізації промисловості в зоні радянської окупації Німеччини. Ув’язнений у Бухенвальді радянський військовополонений Дмитро Михайлов упродовж 155 днів перебував з Альперіним у 9–му штрафному блоці, куди звозили полонених–утікачів. Утім, повернувшись до Москви, в’язень–підпільник побачив, що його квартиру зайняв співробітник НКВС. Батька Михайлова у 1930–ті роки репресували, він загинув у в’язниці. Скориставшись тим, що власник квартири добре знає німецьку мову, енкаведист написав на нього донос, де звинуватив у «співпраці з німцями». Отож після Бухенвальда чоловікові довелося продовжити «трудове перевиховання» в Сибіру, потім — на Донбасі і в Норильську...

Свій нотатник Еміль Альперін пообіцяв передати до київського Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—45 років. За словами завідуючої науково–дослідним відділом цього музею Марини Шевченко, нотатник із Бухенвальда стане цінним експонатом. Нині в музеї вже є щоденник в’язня Бухенвальда Миколи Бацули, де зафіксовано хронологію подій і жахливі випробування в’язня у концтаборі.

ДОВІДКА «УМ»

11 квітня відзначається Міжнародний день звільнення в’язнів нацизму, на честь повстання у концтаборі Бухенвальд. На тому, що в’язні Бухенвальда звільнилися самі, а не були звільнені американцями, особливо наголошувалося у радянській пропаганді та екскурсіях по табірному музею, адже Бухенвальд опинився на території «соцтабору» — Німецької Демократичної Республіки. Насправді ж усе було не так.

З ІСТОРІЇ

Концентраційний табір неподалік Веймару почав діяти влітку 1937 року. Невдовзі сюди стали направляти політв’язнів. Із літа 1940 року тут запрацював крематорій. У Бухенвальді тримали тільки чоловіків. У таборі було 52 основних бараки. Кількість охоронців досягала 6000 осіб. У вересні 1941 року неподалік табору розстріляні перші радянські військовополонені. Невдовзі в таборі влаштували спеціалізований розстрільний пункт. Діяли різні робочі команди — у пральні, лазні, на збройному й овочевому складах, у майстерні, на городі й свинарнику.

Особливо жорсткими були умови в «малому таборі» — там траплялися вбивства за шматок хліба і канібалізм. Там налічувалося 12 бараків без вікон, у кожному з них мешкало понад 700 людей. Лікарі–есесівці здійснювали злочинні «медичні досліди» — з зараження жовтою лихоманкою, віспою, дифтеритом; в’язням пересаджували статеві органи, ніби для боротьби з гомосексуалізмом. Із 238 380 в’язнів, що пройшли через Бухенвальд, 56 549 людей померли чи були вбиті.

У лютому 1945–го Бухенвальд стає найбільшим табором смерті: у 88 філіях за колючим дротом перебували 112 000 в’язнів із 18 країн Європи.

Під час відступу гестапо перевозило в Бухенвальд в’язнів з Аушвіцу та інших східних концтаборів. Напередодні відступу з Бухенвальда видано наказ про знищення усіх в’язнів. Однак 8 квітня в ефір над німецькою областю Тюрінгія раптом прорвалися сигнали «SOS!». В’язні Бухенвальда, дізнавшись про наближення американських військ, підняли збройне повстання і захопили в полон понад 800 есесівців і охоронців. 16 квітня за наказом американської адміністрації до табору прийшли понад тисячу городян Веймара, щоб побачити наслідки звірств нацистів.

У серпні 1945–го табір підпорядковано НКВС. До 1950 року — «Спецлагер №2», у ньому спершу тримали нацистських військових злочинців, а пізніше — ув’язнених із політичних мотивів. У 1951 році на території табору встановлено меморіальну плиту в пам’ять про учасників Опору. У 1958 році вирішено відкрити в Бухенвальді меморіальний комплекс. Тут збереглися табірні вежі, кілька рядів колючого дроту, ворота з написом Jedem das Seine («Кожному своє») і будівля крематорію, де у стіни вмонтовано таблички з іменами різними мовами — так родичі загиблих увіковічили їхню пам’ять.