Засекречений Кубіцький

Інтрига зустрічі з паном Романом зав’язалася ще минулої осені. Колега, військовий журналіст Тарас Грень, тоді підказав номер телефону неординарного чоловіка — колишнього професійного розвідника. За завданням Головного розвідуправління Червоної армії в 1943–му він проник у сумновідомий концтабір Бухенвальд, тобто добровільно став в’язнем №13151. На території табору функціонував виробничий комплекс, де під посиленою охороною есесівців виготовляли найпотужнішу гітлерівську «зброю помсти» — реактивні V–2. Цим надсекретним об’єктом цікавилися провідні військові розвідки світу, проте стежку туди вдалося «протоптати» лише поодиноким шукачам мілітарних таємниць. Скільком саме, воєнна історія не каже, хоча серед них точно був Роман Кубіцький.

Колега–журналіст попередив: про своє розвідницьке минуле полковник у відставці представникам мас–медіа не розповідає. Як з’ясувалося згодом, щодо своєї «закритості» він має пояснення. «Свого часу, — каже, — я дав підписку про пожиттєве нерозголошення військових таємниць. І хоча вже немає держави, перед якою присягав, та залишається «запобіжник» офіцерської честі, тому говорити про це публічно не буду». Згодом змінив непоступливість на милість: «Якщо «Україну молоду» цікавлять маловідомі і невідомі епізоди повстання в Бухенвальді, можемо зустрітися через півроку, напередодні 11 квітня».

На різних фронтах: дід — за царя, батько — проти

Із ним цікаво, просто і водночас складно спілкуватися. У його спогадах — жодних емоцій і натяків на небезпеку, що безперервно переслідувала по п’ятах упродовж тривалого часу. Зате він охоче і часто жартує, особливо на адресу вітчизняної влади — зустрічався ж бо з усіма Президентами незалежної України ( має знімки на пам’ять) і відомими європейськими політиками. Одначе на чимало запитань відповідає з хитруватим запереченням: «А ось про це — не треба». Навіть про свою родину розповідає мимохідь, хоча з такою сімейною історією можна писати трилогії. Його діда по маминій лінії — Йосипа Запаловського перед російсько–японською війною мобілізували на курси підривників, після закінчення яких він потрапив на бойові позиції під Порт–Артуром. Саме там, на берегах Жовтого моря, груди прапорщика Запаловського прикрасили три Георгії. Крім визнання виняткової доблесті, повний комплект орденів надавав його власнику право за рахунок царської казни навчати одну дитину в будь–якому європейському університеті. Таким чином доньці Антоніні — майбутній мамі розвідника Кубіцького — вдалося закінчити знамениту Сорбону.

Майбутній тато також здобув добру освіту у Львівській технічній академії, а потім — у вищій школі генштабу австро–угорської армії. Як офіцер з особливих доручень у війні з царською Росією удостоївся (цей факт підтвердив Роману Миколайовичу військовий аташе посольства Австрії в Україні) трьох медалей «За хоробрість» — однієї з найвищих відзнак імперії Габсбургів. Після розпаду Австро–Угорщини батько з мамою учителювали у великому поліському селі Киянка, де й народився їхній старший син Роман. Перед Другою світовою війною батько мав звання комбрига і будував укріпрайон по лінії Славута–Коростень, проте потрапив у поле зору підручних Берії і чотири роки «освоював» Колиму, поки його не звільнили із заслання за наказом Сталіна.

У концтабір — за власним бажанням

У цей час Романові, котрий володів німецькою мовою майже так само досконало, як рідною, бо навчався разом із дітьми колоністів–вихідців із берегів Рейну, після закінчення вищої школи ГРУ довірили архіважливе завдання. «Тоді багато хто з юнаків мріяв стати розвідником і побувати з якоюсь відповідальною місією в глибокому тилу ворога, — пригадує Роман Миколайович. — Я, звісно, теж. І доля подарувала таку можливість. Не буду деталізувати, яким чином я в потрапив за колючий дріт Бухенвальда, розташованого неподалік Веймара, але там уже діяли радянський, польський, німецький, французький та чеський національні комітети. У червні 1943–го був створений міжнародний підпільний центр, який розпочав підготовку до повстання. Я був другою особою в керівництві центру, відповідав за зв’язок».

— Невже комендант табору не здогадувався про існування підпільного центру?

— Ні. Конспірація була настільки досконалою, що за півтора року мого перебування в Бухенвальді не сталося жодного провалу. Уся підпільна структура складалася з «трійок», керівники яких знали лише двох своїх підлеглих, а вони — нікого. Паролі змінювалися щоденно. Центральний штаб збирався раз на місяць у приміщенні госпіталю. Ми мали сім радіоприймачів й один передавач, замаскований у кінобудці під листом шиферу. До початку повстання у нас на озброєнні було 93 карабіни, сотні гранат і кулемет з двома тисячами набоїв. Між іншим, скоростріл у розібраному вигляді переправили на територію табору під одягом покійника, якого везли в крематорій. У нас були сформовані дві бригади (їхні назви — «Кам’яна» та «Дерев’яна» — ще ніким публічно не озвучувалися) загальною чисельністю 1850 осіб. Повстання, як і планував центр, розпочалося точно в обід 11 квітня 1945 року.

— Чому саме в цей час?

— Від нашого високопоставленого німця–інформатора стало відомо про наказ Гіммлера знищити всіх в’язнів Бухенвальда — 21 тисячу осіб 32 національностей, зокрема 904 дітей, — до приходу союзних військ антигітлерівської коаліції. Табір охороняла Перша есесівська дивізія — гордість фюрера. За усталеним розпорядком дня особовий склад дивізії в один і той же час сходився в їдальню на обід. У казармах біля пірамід із зброєю залишалося лише по одному днювальному. Бойову операцію ми провели блискуче, вмить оточивши приміщення їдальні з беззбройними есесівцями. Потім повстанці зачинили їх у підземному бункері й впродовж т­рьох днів давали лише воду. Коли до табору підійшли передові частини Третьої американської танкової армії генерала Паттона, ми передали її командуванню всі документи, бо треба було нагодувати понад 20 тисяч в’язнів, яким загрожував голод. Так ми відвоювали собі свободу. Згодом 11 квітня стало Міжнародним днем звільнення в’язнів фашистських концтаборів. Я виконав завдання, поставлене ГРУ. Про те, як було знищено комплекс ФАУ–2, розповім якось іншим разом.

Гідність — понад усе

— У Бухенвальді, вхід до якого прикрашав зловісний афоризм Jedern das Seine, тобто «Кожному своє», за статистикою, загинуло близько 56 тисяч осіб, над ув’язненими проводили жахливі медичні експерименти.

— Як у цьому гнітючому середовищі вам удавалося зберігати самовладання?

— Завдяки нашому центру вдалося врятувати чимало людей. У табірній картотеці час від часу біля прізвищ ув’язнених з’являлися червоні позначки як вирок смерті. Про це повідомляли інтерновані чеські лікарі. Тоді концентраційні номери щойно померлих ми встигали «присвоювати» приреченим, і вони уникали смертоносної ін’єкції, бо вже вважалися неживими. Дітей переховували у деяких бараках, куди не заходили есесівці, побоюючись тифу.

Скажу й таке: в нелюдських умовах існування ми зберігали гідність і неухильно дотримувалися принципів моралі. Неподалік кінобудки з екраном, де регулярно показували лише переможні битви Вермахту, керівництво табору якось облаштувало бордель для в’язнів, куди силоміць запроторило українок, полячок і чешок. Центр прийняв рішення ігнорувати цей заклад. Туди навідався лише один німець, і його було страчено того ж дня. Людина має залишатися людиною за будь–яких обставин.

* * *

Після завершення армійської служби Роман Миколайович неодноразово відвідував меморіальний комплекс «Бухенвальд», що нагадує про злочини фашизму, зустрічався з німецькими друзями, котрі в післявоєнні роки досягли вершин науки і бізнесу. Нині колишній розвідник на громадських засадах входить до керівництва Української спілки в’язнів — жертв нацизму та очолює її Івано–Франківську філію.

ДО РЕЧІ

Піддослідних в’язнів у Бухенвальді навмисне заражали різними вірусами — туберкульозом, тифом та іншими небезпечними захворюваннями, аби перевірити дію вакцин. Дружина начальника табору Ільзе Кох, колишня бібліотекарка, прославилася моторошним хобі — виготовляла абажури для настільних ламп із людської шкіри. Для цього підлеглі її чоловіка відбирали в’язнів з оригінальним татуюванням і вмертвляли введенням отрути за допомогою шприців...

На час повстання 11 квітня 1945 року серед ув’язнених було 4380 громадян СРСР, 3800 поляків, 2900 французів, 2105 чехів, 1800 німців та понад дві тисячі представників інших національностей.