Московський патріархат в офіційних документах перестав називати київських православних винятково «розкольниками» і заговорив про можливий діалог рік тому. Стало зрозуміло, що «хресними ходами» проти НАТО, передвиборчою агітацією з амвону та книжками й фільмами про «трієдіний народ» не вдасться переорієнтувати на Москву київські «православні маси», які століттями мріяли про торжество справедливості: повернення столиці Русі статусу незалежного духовного центру. Святкування 1020–ліття Хрещення Русі влітку минулого року за участю Вселенського патріарха, здавалося, наблизило таке торжество. Утім не всі цьому раділи. Врешті ті, кого лякав рух за автокефалію, вирішили його очолити. І переконати громадськість, що Московський патріарх надасть Українській церкві документ про незалежність, тільки–но православні в Україні об’єднаються.
Московська патріархія висунула умови об’єднання для сповідників київської традиції: треба покаятися і повернутися у лоно «Матері–Церкви». Матір’ю при цьому називають не Константинополь, від якого Русь прийняла Хрещення, а Москву. Цікаво, що заклики до покаяння «розкольників» уже лунали в Києві 90 років тому, коли митрополит Василь Липківський висунув ідею адміністративно незалежної Української церкви у духовній єдності з російською і всією Вселенською православною церквою. Підпорядкована Києву Українська автокефальна православна церква була проголошена в 1918 році. У вересні 1919–го Київський митрополит від РПЦ Антоній Храповецький (це як сьогодні митрополит Володимир Сабодан) закликав «заблудший» український клір «покаятися і скоритися волі російського єпископату». Коли Липківський «не послухався», його постановили «отрєшить от всєх должностєй, запрєтіть в свящєннослуженії».
Як же сталося, що церква стала слугувати політичній владі імперії, зробилася знаряддям виправдання завоювань і асиміляції? Відомо, що до Москви київський митрополичий престол потрапив через місто Володимир–на–Клязьмі — туди руський духовний центр «евакуювали» в час монгольського нашестя. Утім у Володимирі на той час уже панували монголо–татари. Тоді ж, під ігом, визріла ідея «збирання земель» Русі довкола Московського князівства, що мала прикрити банальне прагнення володіти чужими територіями. Усі завойовані руські землі, охрещені Києвом, Москва «перехрещувала». Київ, Новгород, Псков… У 1337 році московська церква проклинає Псковську республіку (анафема в московському «перекладі» стає не «відлученням від Церкви», а «прокляттям»). А в 1448 році Москва чинить розкол — самочинно «відривається» від Константинополя. Лише через 140 років, у 1589–му, вона придбала собі визнання східних патріархів. З тих пір «розколом» у Москві стали називати чин поновлення справедливості.
Москва довго впокорювала власну церкву. За Івана Горозного митрополит Московський Філіп (Количев) протестував з амвону московського Успенського собору проти терору царя. 1568 року під час служби Божої його арештували, всю рідню винищили. Відрубану голову одного з родичів цар надіслав йому до місця ув’язнення — Старо–Нікольського монастиря. У переддень Різдва 1569 року Малюта Скуратов власноруч задушив миторополита. Відтоді майже в усіх монастирях Росії влаштовують тюрми.
За часів царя Алексія Михайловича у Московщині були дві православні церкви — старовірська і «реформована». Никон — перший патріарх Московський, намагався здійснити церковну реформу, щоб унезалежнити церкву від держави. Цар якийсь час підігравав душпастиру, надав йому титул «великого государя» і право мати власних стрільців. Але невдовзі царю це набридло і він ув’язнив Никона.
У 1654 році українське духівництво, яке знало про «духовні порядки» в сусідній державі, противилося угоді з Москвою. Літописні свідчення передають, як плакав Київський митрополит Сильвестр Косів, коли відчув, що після Переяславської угоди Київську церкву приєднають до Московської. Утім українське духівництво трималося незалежно ще 30 років. У 1685–му Польща видала Москві останнього вільного українського митрополита Йосипа Тукальського, його ув’язнили в Лубенському монастирі, де він скоро помер. Того ж року скликали в Києві собор і проголосили Київським митрополитом Гедеона Четвертинського. У Москві він присягнув Московському патріарху Якиму. Християни сприймали це, як страшний сон. Навіть через кілька століть Шевченко сподівався, що «церква–домовина розвалиться і з–під неї встане Україна», маючи на увазі образ Іллінської церкви у Суботові, де поховано було Богдана Хмельницького.
Син Алексія Михайловича — цар Петро Перший продовжив на свій розсуд «реформувати» церкву. Врешті, російські «розкольники» нарекли Петра «антихристом». До «розкольників» належав син Петра, престолонаслідник Алексій. Отож цар велів його задушити. Цитадель «розколу» Соловецький монастир взято штурмом у 1676–му. У 1700–му помер московський патріарх Адріан, нового не обирали, був лише місцеблюститель. У 1721 році Петро організував Святєйший правітєльствєнний сінод, який очолював світський урядовець — оберпрокурор. Рафінована царями Російська православна церква стала «саркофагом» і над російською вірою. Проти цього повставали не раз донські козаки, хлопці Степана Разіна і Омеляна Пугачова. Їх підтримували «інородці» — татари, мордвини, калмики. Придушували повстанців Москва і Петербург — підкупом, «п’ятою колоною», терором.
Молода московська церква якимсь протиприродним чином стала «матір’ю» для церков української, білоруської, грузинської. Після царського маніфесту 1801 року Грузія стає адміністративною одиницею Росії, відтоді главу Грузинської православної церкви став призначати уряд імперії. У самій же російській церкві поширювалися клікушество і юродство — «діти» насилля, лицемірності й відчаю. Інакше в Росії неможливо було протестувати. Вважається, що більшовизм так швидко поширився на шостій частині земної кулі саме через занепад віри і духовності, спричинений спотворенням релігії на «канонічних територіях» РПЦ. Чого варті, скажімо, чорносотенні «молітвєнниє стоянія» і молебні за розпуск демократичної Державної Думи у 1906 році. Такі ж методи застосовуються і сьогодні в час важливих політичних подій.
Нетверезі батюшки, неосвіченість пастви не раз вели до трагедії. Скажімо, організованих через РПЦ погромів євреїв і так званої «справи Бейліса». «Після 1905 року, коли стали утворюватися різні чорносотенні союзи, я одверто став проти них і був переслідуваний», — згадував митрополит Василь Липківський. Сьогодні церковна література й численні «документальні» фільми РПЦ, які поширюють на парафіях УПЦ МП, також просякнуті ворожістю до всього світу, юдеїв, католиків, правдивих істориків. При цьому важко уявити, аби щось подібне писали у виданнях Київського патріархату.
Питання церковної автокефалії — це не лише небажання брати участь у «обґрунтованій духовно» московській війні за світ чи мовчки стежити за нафтовими, тютюновими і горілчаними оборудками під прикриттям церкви. Це також питання мови і культури. Відомо, що вперше Євангеліє українською мовою пролунало на деяких парафіях ще у квітні 1906 року. Сьогодні патріарх Кирило охоче запроваджує російську мову замість церковно–слов’янської, і було б дивно, якби богослужби в храмах Української православної церкви МП залунали сучасною російською, а не українською.
Дуже відрізняються українські і російські свята. І не лише обрядами, а й датами. Скажімо, українці святкують Масницю в останню неділю перед Великим постом, а росіяни — за тиждень до посту. Цього року Великий піст розпочався 2 березня, а Московський патріархат відгуляв Масляну 22 лютого, окрім традиційних російських «блінов з ікрою», були воєнний оркестр, десантники й автомобільне шоу. Нагадаємо, що в Україні Масляна — це свято родинне, а в Росії — «гуляння» з кулачними боями і «взяттям льодяної гірки».
«Якщо один народ тривалий час жив у безперервному прагненні розширити межі своєї вітчизни й підпорядкувати своїй владі сусідів, а інший, навпаки, обмежував свою політичну діяльність захистом своєї незалежності, то неможливо, щоб у них були однакові релігійні поняття».
В Україні мед освячують на Спаса, тобто на Преображення. А в Росії — на Маковія (14 серпня), що чомусь зветься «медовий Спас». Але ж Маковія — це свято, пов’язане з повстанцями Маккавеями. І тепер цю помилку у сприйнятті свята московське православ’я нав’язує киянам. До речі, Київська церква відзначає День Хрещення Русі 14 серпня, а в Росії — у день пам’яті святого князя Володимира 28 липня. Ясна річ, там немає і традиції хресного ходу до річки. Тому минулого року 1020–ліття РПЦ наполягла відзначати Хрещення у липні… Окрім іншого, відрізняються мелодика українських і російських церковних піснеспівів, храмова архітектура й стиль іконопису. Україна ще пам’ятає заборони будувати храми у стилі козацького бароко і переписування фресок згідно з московськими «канонами». Здобувши духовну незалежність, ми нарешті отримали шанс зберегти й повернути народові спадщину Березовського, Веделя, Лисенка, Кошиця, українські колядки, великодні, троїцькі пісні, традицію кобзарювання і лірництва. Цю живу самобутність маємо зберегти як основу єдності в різноманітті християнських народів.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
