Га(з)плик

Книжка трьох російських журналістів (В. Панюшкін, М. Зигарь, І. Рєзнік) «Газпром: нова зброя Росії» спочатку вийшла в Німеччині, й водночас її перекладали в кількох європейських країнах — експортерах газу, з Україною включно. Отже, адресували насамперед закордонному читачеві. Звідси — спрощена модель викладу і детективна стилістика цього документального розслідування.

Звідси ж і головний її месидж: застерегти Європу від небезпеки. Аж тут у досвідченого читача, що знає ціну російській пропаганді, постає запитання: це витікання інформації чи зливання дезінформації? Реальна пересторога чи демонстрація сили? Інакше кажучи, нинішній російський істеблішмент змирився зі з’явою цієї відвертої книжки чи санкціонував її правдоподібність?

Авторитетний американський дослідник олігархічно–бюрократичної системи анонімного управління Росією пише: «Однією з визначальних оперативних ознак згаданої системи — чи йдеться про XVІ, чи про ХХ століття — було правило «Из избы сору не выноси», яке діє й досі: тобто не можна розголошувати стороннім автентичної інформації про політику, політичні угруповання або причини незгоди» (Едвард Кінан. Російські історичні міти. — К.: Критика, 2003). Під цим оглядом ТАКА книжка про «Газпром» не могла бути санкціонована офіційною Росією. Малоймовірно також, що маємо до діла з лукавим залякуванням Європи, бо для Росії газ — це не лише політична зброя, а й головне комерційне джерело власної економіки.

Виходить, «Газпром: нова зброя Росії» — це таки реальне журналістське розслідування. Але як тоді бути з мітом про тотальне придушення свободи слова в Росії?

Розгадати цей нібито парадокс допоможе інша аналітична книжкова новинка: Виталий Портников. «Почему Медведев?» (К.: Саммит–Книга, 2008). Український журналіст розгвинчує залаштунковий механізм російської влади. І раптом стає ясно, що справжній Путін — зовсім не самодер­жець, як його подає офіційний російський PR, а лише виконавець у «модели «анонимного управления» Россией», котрий «до последнего дня своего пребывания в Кремле не мог самостоятельно принимать важнейшие кадровые решения». Медведєва Путін назвав своїм наступником під тиском, воліючи попервах бачити президентом Росії Сергія Іванова. Той самий тиск відчував і Борис Єльцин, коли передавав владу В. Путіну — бо також мав іншу «особисту» кандидатуру.

Джерело таких всемогутніх маніпуляцій прийнято називати «сім’єю»: конгломерат апаратників та олігархів, що склався навколо Єльцина упродовж його першої президентської каденції. Покладаючись на цю конспірологічну теорію, В. Портников пропонує формулу останніх двадцяти років російської історії: «Первый срок — это сам Ельцин, второй срок — это коллективный Ельцин, победивший благодаря энергии Чубайса и поддержке группы влиятельных российских бизнесменов. Первый срок Путина — это третий срок коллективного Ельцина, второй срок Путина — это неудавшиеся попытки замены коллективного Ельцина коллективным Путиным, заверши­в­шиеся избранием Дмитрия Медведева». Фінал цієї формули якраз і зумовили події навколо «Газпрому».

«Изначально «Газпром» был прежде всего сильнейшим кланом. И этот клан существовал совершенно автономно весь период ельцинского правления», — пише В. Портников. Тобто прибрати його до рук «сім’ї» не вдалося. «Доручили» цю делікатну справу В. Путіну, але той... пішов своїм шляхом (через це й «заборонили» балотуватися на третій президентський термін).

В. Путіну потрібні були підконтрольні лише йому (та його новому оточенню) серйозні фінансові потоки. «Реально или формально близкие к нему бизнесмены, такие как братья Ковальчуки или Сергей Пугачев, не имеют и сотой доли возможностей ельцинских олигархов. И контроль над «Газпромом» в этом смысле стал принципиальным вопросом», — розповідає В. Портников. І новий президент це приватне питання успішно «порєшал»: «К концу правления Владимира Путина становится все труднее понять, что же является государством, а что корпорацией — «Газпром» или Россия. По сути, Россия за путинское время превратилась из государства в корпорацию, а «Газпром» стал государством».

Про те саме пишуть і автори книжки «Газпром: нова зброя Росії», пригадуючи, як іще у статусі єльцинського наступника В. Путін зустрівся з тодішнім директором «Газпрому» Ремом Вяхірєвим і популярно пояснив йому, чиїм мусить стати газова монополія. «Якщо ти не... я тебе порву», — привітно сказав на прощання співрозмовникові майбутній президент Росії. А оскільки газовому барону з одного разу «не дійшло», «наступного дня після призначення Путіна у Кремль викликали Віктора Черномирдіна. Там голові ради директорів «Газпрому» зачитали список обвинувачень на адресу Рема Вяхірєва». По тому затримок із кремлівською приватизацією «Газпрому» не було. Аби закрити тему рокового кохання Путіна до «Газпрому», наведу останню дотичну цитату: «Кажуть, начебто восени 99–го Владімір Путін, який працював тоді директором ФСБ, натякав людям, які ухвалювали рішення (Алєксандрові Волошину, Борісові Бєрєзовскому), що не хоче ставати прем’єром і президентом, а хоче очолити «Газпром».

Отже, з усього вище викладеного випливає, що книжка «Газпром: нова зброя Росії» з’явилася під впливом роздратування «сім’ї» самоправним газовим гамбітом Путіна, і вона є сигналом Медведєву: виправляй помилку попередника. Саме «сім’я», схоже, гарантувала безпеку авторам цієї вибухової публікації. А проте, хіба можна направду вірити будь–яким гарантіям, коли грають партнери такого рангу? Відтак побоювання за долю журналістів, що наважилися написати таке, геть не віртуальне. «Колишній єльцинський в. о. прем’єр–міністра Єгор Гайдар, коли ми попросили його дати нам інтерв’ю про газ, найперше сказав нам: — Навіщо це вам? Ви розумієте, що вас уб’ють? Ви розумієте, куди ви пхаєтесь?».

Таку ось справді «гарячу» книжку ви тримаєте в руках. Перераховувати її інформаційні та аналітичні петарди немає сенсу — вони розкидані тут щосторінки. Окремий гіт — погляд російських журналістів на роль України в «газпромівській» епопеї. Зокрема, і на таємничу «RosUkrEnergo» (справжнім «власником» якої названо В. Путіна). Перед читачем дефілює ціла шеренга українських владців — і тих, хто донині при високих кріслах, і тих, що в бігах. І висновок змушує замислитися: «Чи була би потрібна Помаранчева революція, якби каламутні схеми поставок газу в Україну не розбестили адміністрацію Леоніда Кучми?»

НОМІНАЦІЯ «ОБРІЇ»

Науково–популярна література / публіцистика

1. Юрій ШАПОВАЛ. Держава. Сер. «Ілюстрована енциклопедія України». — К.: Балтія–Друк, 150 с. (с)

2. Ростислав СЕМКІВ. Іван Малкович, український видавець і поет; Лю ПАРХОМЕНКО. Микола Леонтович; Лариса БРЮХОВЕЦЬКА. Іван Миколайчук; Олександр ЄВТУШЕНКО. Андрій Середа та «Кому вниз»: Музика Високого Духу; Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ. Джеймс Мейс. «Бібліотека української родини «Стозір’я». — К.: Атлант ЮЕмСі, 63+63+63+63+63 с. (о)

3. Валерій ПАНЮШКІН, Міхаїл ЗИҐАРЬ за участю Ірини РЄЗНІК. Газпром: нова зброя Росії. — К.: Факт, 392 с. (п)

4. Ніна СОЛТАНОВСЬКА. Хто ми? Про духовне виховання людини. — К.: Просвіта, 288 с. (о)

5. Андрей ДАНИЛОВ. Пиво и пивная культура; Ирина ОМЕГА. Сыр как удовольствие. Сер. «Аргументы вкуса». — К.: Елисейские Поля, 104+96 с. (п)

6. Сергій РУДЕНКО. Уряд Юлії Тимошенко. — К.: Саміт–Книга, 336 с. (о)

7. Александр ПОМЫТКИН. Украиномафия. Книга первая: Система. Сер. «Мафия в Украине». — К.: Факт, 416 с. (п)

8. Богдан МЕТИК. На захист желехівки. — Л.: Тріада плюс; Ліга–Прес, 112 с. (о)

9. Олександр КУЛЬСЬКИЙ. Стежина над безоднею. — К.: Всесвіт, 296 с. (п)

10. Виталий ПОРТНИКОВ. Почему Медведев? — К.: Саммит–Книга, 64 с. (о)

11. Мова — це теж Батьківщина. — Л.: Свічадо, 80 с. (о)

12. Золота енциклопедія Фен–шуй. — Донецьк: БАО, 400 с. (п)

13. Духовні скарби. — Л.: Свічадо, 224 с. (о)

14. Еміл ЛАНДОВСЬКИЙ. Ужгород на зламі епох. — Ужгород: Карпати, 536 с. (п)

Спеціальна література

1. Богдан ЧЕРКЕС. Національна ідентичність в архітектурі міста. — Л.: Львівська політехніка, 268 с. (с)

2. Деніел С. ГАЛЛІН, Паоло МАНЧІНІ. Сучасні медіа системи: три моделі відносин ЗМІ та політики. — К.: Наука, 320 с. (о)

3. Олег РОМАНЧУК. Системний аналіз у журналістиці. — Л.: Універсум,
312 с. (о)

4. Генрі МІНЦБЕРГ. Зліт і падіння стратегічного планування. — К.: Видавництво Олексія Капусти, 412 с. (п)

5. Сергій КВІТ. Масові комунікації. — К.: Києво–Могилянська академія, 206 с. (п)

6. Мітчел СТІВЕНС. Виробництво новин: телебачення, радіо, Інтернет. — К.: Києво–Могилянська академія, 407 с. (о)

7. Герд ШТРОМАЙЄР. Політика і мас–медіа, — К.: Києво–Могилянська академія, 303 с. (о)

8. В. Є. ЮРИНЕЦЬ, Р. В. ЮРИНЕЦЬ. Інформаційні системи управління персоналом, діловодства і документообігу. — Л.: Тріада плюс, 628 с. (п)

9. К. Ф. БАЛОГ. Танці Закарпаття. — Ужгород; Ужгородська міська друкарня, 168 с. (п)

10. Анатолій ВАСИЛЬЧУК. Біолокація фізичного тіла людини. — Л.: Сполом, 352 с. (п)

11. В. О. ХОДАК та ін. Виноград і виноградарство. — Ужгород: Карпати, 408 с. (п)

12. Любов КИЯНОВСЬКА. Українська музична культура. — Л.: Тріада плюс, 344 с. (п)

13. Німецька граматика: Малий Дуден. — Ужгород; Мистецька Лінія, 440 с. (п)

14. Роздрібна торгівля у ХХІ столітті. Теперішні і майбутні тренди. — К.: Видавництво Олексія Капусти, 415 с. (о)

1. Національний атлас України. — К.: Картографія, 440 с. (с)

2. Костянтин СТАМЕРОВ. Нариси з історії костюмів. — К.: Мистецтво, 432 с. (с)

3. Образотворче мистецтво. Енциклопедичний ілюстрований словник–довідник. — К.: Факт, 680 с. (п)

4. Екологічна енциклопедія. У 3 томах. Т. 3. — К.: Центр екологічної освіти та інформації, 472 с. (п)

5. Н. И. СЕНЧЕНКО, В. Г. ГАСТИНЩИКОВ. Энциклопедия тайных обществ. — К.: Книга Роду, 420 с. (п)

6. Енциклопедія освіти. — К.: Юрінком Інтер, 1040 с. (п)

7. М. М. САФОНОВ. Повний атлас лікарських рослин. — Тернопіль: Навчальна книга—Богдан, 384 с. (п)

8. Новий словник іншомовних слів. — К.: Арій, 672 с. (п)

9. Соціологічна енциклопедія. Сер. «Енциклопедія Ерудита». — К.: Академвидав, 456 с. (п)

10. М. М. ЛЕВИТАС. Еврейская военная энциклопедия. — К.: Сталь, 704 с. (п)

11. Репресії в Україні. Бібліографічний покажчик. — К.: Смолоскип, 519 с. (п)

12. Світова історія: ХХ століття. Енциклопедичний довідник. — Л.: Літопис,
972 с.

13. Святослав КАРАВАНСЬКИЙ. Практичний словник синонімів української мови. — Л.: БаК, 512 с. (п)

14. Ярослав ТАРАС. Українська сакральна дерев’яна архітектура. Ілюстрований словник–довідник. — Л: Інститут народознавства НАНУ, 584 с. (с)