«Люблю залишати зону комфорту»

Олеся Жураковська — яскравий приклад несправедливості природи популярності актора. Прима Театру драми і комедії на Лівому березі має високоякісне творче «портфоліо» — Годувальниця («Ромео і Джульєтта», Шекспір), Олена Андріївна («26 кімнат», Чехов), Феона («Не все коту Масниця», Островський), Миронова («Голубчики мої!..», Достоєвський, Володін)... Але відсоток людей, які відвідують театри, у нас безнадійно програє кількості шанувальників «мистецтва з телевізора». Тож всенародна любов до Олесі Жураковської прийшла лише після того, як режисери мюзиклів та серіалів почали активно запрошувати її до своїх проектів. Творча активність і статус однієї з найбільш затребуваних актрис не стали перешкодою для Олесі Жураковської, яка вирішила взяти участь у телепроекті «Танцюю для тебе». Минулої п’ятниці, після дуелі, акторка залишила паркет, але моральний обов’язок перед хлопчиком, за мрію якого вона танцювала, не дозволяє їй поставити крапку в цій історії і зосередитися лише на своїй професії.

Сім’я Едика живе на зарплату мами–костюмера в Будинку культури

— Олесю, чим заповнюєте час, який вивільнився після «Танцюю для тебе»?

— Дійсно, коли я була зайнята в проекті «Танцюю для тебе», то на багато чого часу просто не вистачало. Не могла навіть з родиною нормально поспілкуватися. Зараз я трішки видихнула. Хоча у мене й зйомки почалися, плюс вистави в театрі, так що і зараз перебуваю у нормальному робочому режимі. Але те, що я отримала передишку в «Танцях ...», дозволяє нормально виспатися і підготуватися.

— Як змінилися ваші емоції з тієї хвилини, коли ви дізналися, що вже не берете участі в проекті «Танцюю для тебе», до сьогоднішнього дня, коли на це вже можна подивитися якось по–філософськи?

— Сказати, що після дуелі взагалі не беру участі у проекті, я не можу. Так, я вже не змагаюся, але ж у нас ще гала–концерт, треба підготувати один або два номери. Тому насправді я оце тиждень перепочину, а потім ми з Сашею Майбенком знову впряжемося і будемо вигадувати якусь цікаву хореографічну історію. І ще тут така річ. Приїжджають хлопці, Едик, за мрію якого ми танцювали, Міша, його брат — треба буде їм приділити увагу. Від розмов час переходити до справи — проводити медичні обстеження, робити аудіограми. Два дні ходитимемо по лікарях, утрясатимемо різні фінансові питання...

— Тих грошей, які ви виграли, не вистачає?

— Окрім тих грошей, надійшло і ще кілька пропозицій від організацій. Слуховий апарат Едику подарують. У принципі, ми домовилися, щоб і Мишкові подарували, але з’ясувалося, що йому він не потрібен. Лікар рекомендує Мишкові, принаймні зараз, обходитися без слухового апарата, щоб слуховий нерв не лінувався, щоб тренувався і працював. Тож деякі фінансові вливання вирішили направити на обстеження — після черепно–мозкової травми у нього були певні проблеми. А гроші для такого лікування потрібні справді серйозні. Вартість слухового апарата — від шести тисяч гривень і до тридцяти трьох, плюс обстеження. Для людей, які вчотирьох живуть на двадцяти квадратах в одній кімнаті, не може бути й мови ні про шість, ні про тридцять три тисячі. Едик ще мріє про професійний фотоапарат і комп’ютер із принтером, аби заробляти гроші. На даний момент єдина працююча людина в сім’ї — мама, тато працює на сезонних роботах. А яка зарплата у костюмера в Будинку культури, можна лише уявити. І на цю зарплату живуть чотири людини...

«Корсиканка» і смерть

— У Театрі драми і комедії ви працюєте вже...

— Дев’ятий рік. Однією з перших моїх вистав була «Море...Ніч...Свічі...». Хоча найпершою була казка — на сцену Театру драми і комедії мене вивів Олексій Лісовець у «Капризі принцеси». Потім була робота у Богомазова, у «Панові де Пурсоньяку», а вже тоді — «Море...» Едуарда Марковича Митницького. До цієї ролі треба було, звісно, дійти.

— А після «Моря...», якщо проаналізувати вашу творчість у Театрі драми і комедії, ви зіграли кілька комедійних ролей...

— Я не можу сказати, що всі ті ролі були винятково комедійними. Мені це й не цікаво було б. До того ж перша головна роль, — Жозефіна у виставі «Корсиканка» — була зроблена з урахуванням моєї творчої індивідуальності. У цій виставі я — єдина жінка, тут я не маю дублера. Олексій Лісовець узяв досить просту п’єсу, але дуже добре над нею попрацював — там усе перероблено, перекроєно, заглиблено і змінено. У нас тут із ним повне взаєморозуміння — я також не люблю просто комікувати і веселити. Лісовець навіть у найпростішому творі намагається знайти об’єм, людську тему. Я розумію, що під час цієї вистави зал сміється, але для мене важливо і те, що я чую, як люди замовкають, починають плакати, потім знову сміятися — відчувають цілий спектр емоцій. І в першу чергу через те, що ми граємо людські взаємини, якісь критичні ситуації. Я переконана, що значно складніше примусити людей сміятися, ніж плакати, але робити лише це на сцені мені не цікаво.

— Олесю, нещодавно був зіграний 50–й спектакль «Торговці гумою», де ви виконуєте одну з головних ролей Бели Барло, незабаром — 100–та «Корсиканка». Чи змінювалися ці вистави за цей час?

— Так, як і будь–який живий організм. Постійно щось відбувається. Актори бувають у різному емоційному стані... Але вистави, зроблені добротно, гарні тим, що кістяк залишається. «Корсиканка» і «Торговці гумою» — це якраз той випадок. Із часом ці спектаклі стають розумнішими, глибшими... Коли граєш довго одну і ту саму роль, з’являється легкість, але вона оманлива, оскільки за цією легкістю можна втратити головні речі. Розуміючи це, до роботи ми ставимося дуже серйозно. До того ж у мене в «Корсиканці» геніальні партнери, люди, яких можна вихваляти з ранку до вечора. Акторську професію вони сприймають як місію, а не як можливість покривлятися. Виходячи на сцену, ми думаємо і намагаємося, щоб головні емоції не затиралися.

— Але у житті «Корсиканки» був і досить крутий поворот — коли з театру пішов Олександр Гетьманський...

— Так... І спочатку, чесно кажучи, було навіть страшно. Ми ж із Сашею цю роботу з самого початку робили разом. І це збіглося з дуже важким моментом у моєму житті — під час репетицій «Корсиканки» помер мій тато. Було складно, і ми разом пройшли цей шлях. Пригадую, як після цих жахливих подій прийшла на репетицію. За іронією долі, мені треба було сказати: «Людина здається, лише коли лежить на смертному одрі. І то не завжди. Ось мій тато встиг ще крикнути, зіскочити з ліжка, дати ляпаса священикові, який його відспівував і обпалив кадилом, і після цього помер». Після такої біди, яку я тоді пережила, сказати цей текст фактично неможливо. Але в цьому й іронія. Оскільки як тільки ти цей текст промовиш, то зрозумієш, що зробила крок до того, щоб боротися зі своїх горем і жахливим самопочуттям. І я пам’ятаю, як хлопці тоді переживали за мене... Коли пішов Гетьманський, я хвилювалася, що вистава може розвалитися. Я всі свої ролі люблю, але Жозефіну — особливо. Та Олексій Іванович Лісовець мене заспокоїв...

—  ...і на роль Наполеона ввели Сергія Солодова...

— Так. Сергій Миколайович тоді ще недовго був у театрі... Лісовець розгледів у ньому іншу органіку, до того ж, Солодов дуже схожий на Наполеона зовні. Я уявляю, який стрес відчув Сергій Миколайович, коли входив у вже готову, улюблену глядачами виставу. Це було досить складним випробуванням, але він вийшов із нього з честю. І «Корсиканка» отримала зовсім іншого Наполеона.

— До речі, ходили чутки, що виконавиця ролі Проні Прокопівни у відомій виставі Молодого театру Тамара Яценко сама просила керівництво звільнити її від цього образу і ввести нову актрису, оскільки втомилася грати одну і ту саму роль упродовж двадцяти років... Ви припускаєте щось схоже у власних стосунках зі своєї героїнею в «Корсиканці»?

— Життя покаже. Хоча це така роль, що її можна грати у будь–якому віці. Головне, щоб вона відповідала тобі по духу. Адже це справді унікальна жінка. Я, в принципі, оптиміст, і мені близька позиція моєї героїні. Але мені здається, що вона сильніша за мене. Я наче підтягуюся до неї, намагаюся їй відповідати.

«Кіно — це частина моєї професії»

— Олесю, у 2006 році ви знялися у восьми фільмах та серіалах. Як ви ставитеся до цієї цифри: це багато чи мало?

— Ну, якщо я з цим справилася, то це нормально. Якби я страшенно втомилася, то, мабуть, сказала б, що багато. Усім акторам бажаю активно і багато зніматися. У мене в дипломі написано: актриса драматичного театру і кіно. Кіно — це частина моєї професії, і я повинна нею займатися. Інша справа, що актор не несе відповідальність за кінцевий результат. Ми відповідаємо лише за свій шматок роботи.

— А ви переглядаєте фільми, в яких знімалися?

— Ні, не дивлюся. Бо відразу починаю переживати, що освітлювач стоїть не там або ще щось — зразу включається критичне ставлення до того, що бачу. Для мене велике свято, коли я щось переглядаю і ловлю себе на думці, що не аналізую якісь технічні моменти. Так буває нечасто, з останнього — деякі новели з фільму «Париж, я тебе люблю», короткометражки «У кожного своє кіно», емоційне наповнення яких примушує забувати про технічні моменти. Та й часу особливо немає. Я краще із задоволенням книгу почитаю. Оце якраз вирішила перечитати Гоголя.

— Олесю, ваш творчий тандем із Лісовцем складається не лише у театрі, а й у кіно — ви знялися в його картині «Професор у законі»...

— Так, і для мене цей тандем дуже приємний. Ми з ним не лише партнери у роботі, а й добрі друзі, а до близьких людей і вимоги дуже високі. Олексій Іванович дуже вимогливий. І це прекрасно. Бо така вимогливість примушує ще більше працювати навіть таку дисципліновану людину, як я. Примушує залишати зону комфорту, постійно рухатися вперед... Мені це дуже імпонує. Актори страждають надлишковою амбіційністю, але коли ти працюєш з талановитим режисером — треба її прибрати і довіритися цьому режисеру. Вірити йому, як вірять діти, розбираючи ролі в пісочниці: ти — бандит, я тебе ловлю, вперед, починаємо грати.

— А де зараз знімаєтеся?

— У телевізійному проекті в Максима Паперника. Конкретніше сказати поки що не можу, бо не буде ефекту бомби, що вибухнула. А судячи з усього, це буде дуже оригінальний телепродукт. Також мене затвердили на роль Катерини ІІ у фільмі Володимира Савельєва з робочою назвою «Дике поле». Частину, наскільки я знаю, вже відзняли, а зараз починається «натура».

ДОСЬЄ «УМ»

Олеся Жураковська. Актриса театру і кіно. Навчалася в Російській академії театрального мистецтва (ДІТМ), у Володимира Андрєєва, після закінчення якої два роки працювала в Театрі імені М. Єрмолової. У Театрі драми і комедії на Лівому березі — з 2001 року.

Активно знімається в кіно та серіалах: «Сестри по крові», «Чужі таємниці», «Жіночі сльози», «Коли її зовсім не чекаєш», «Секонд–хенд», «За двома зайцями», «Моя прекрасна сім’я» та інших.