Козак Голота випити не проти, але й Великий піст тримає чотири рази на рік.
Козаки–характерники завжди були легендарними особистостями — їх наділяли надзвичайними здібностями. Іван Довгаль, курінний отаман Тараканівського куреня, що розташований у Дубенському районі на Рівненщині, теж вважає себе характерником, хоча розповідає про це з гумором, але й не без моралі. А головним для козака вважає дотримуватися православної віри та бути незрадним патріотом рідного краю. Про свої пригоди й чудасії козак Голота розповів «Україні молодій».
— У козацтві я з 1991 року й дуже радий, що стояв біля витоків його відродження. Маю козацьке ймення — Голота, а молодші ще називають мене «козак Батечко». Записаний до рівненської обласної організації «Українське вільне козацтво ім. Северина Наливайка».
Є в мене справжня козацька шабля, із самого Берестецького поля. Вона 300 літ пролежала в землі, але така гостра, що нею навіть голитися можна. Рівненські музейники сказали, що моя шабля польського чи угорського виробництва, а козаку дісталася як трофей. Такими шаблями були озброєні й польські драгуни. На ній клеймо є, а от козаки клейма не ставили. Та й не дуже берегли свої шаблі, бо могли здобути нову в бою. А от піхви до шаблі я вже прикрасив сам. Ті прикраси, що колись носила жінка на шиї, прикріпив на неї. Вона в мене як лялечка. Загалом у мене було три шаблі, одну подарував, а іншу виміняв на бандуру.
Бандура — також зброя козацька. Тільки нині свою віддав у ремонт — вона в мене дуже старенька. Грати на бандурі ще не вмію, але обов’язково навчуся. Сильна це зброя — пісня, що за душу бере.
А ще скажу, що і люлька може бути зброєю. Козаки наповнювали її не лише тютюном. Дмухне — і засліпив очі ворогам. Я на своєму городі знайшов справжню козацьку люльку. Загалом увесь шлях від Берестечка до Дубна встелений козацькими кістками та амуніцією. Жорстокі бої тут точилися. І свідчення тому — насипані кургани.
А ще маю саморобного пістоля та кістень. Якось ішов я на Берестечко в усій козацькій амуніції — зупиняють мене міліціянти. Хотіли все відібрати. Тоді я дістав посвідчення, а там чорним по білому написано: «Іван Довгаль — курінний отаман. Амуніція — шабля, пістоль». Вони вибачилися, ще й запропонували підвезти.
Я кожен рік їжджу на річницю Берестецької битви до Пляшевої. Якось хотів випробувати себе, відчути, як–то козаки долали великі відстані, й поїхав на коні на Берестечко. А це ж 60 км тільки в один бік. Виїхав удосвіта, цілий день там був і лише ввечері повернувся. Думав, що ніг не буду відчувати на другий день, — нелегко ж бути козаком.
— Який же козак без шароварів? І я маю — гарні, з хорошої тканини, якої метрів зо три пішло на пошиття. Правда, одні жінка спалила. Трапився в мене з нею серйозний «політичний» інцидент. Пішов я у похід, не було тиждень, другий. А дома — кінь, корова, свиня, все порати потрібно. І хоч кормів заготовив чимало, попоходити біля господарства їй довелося чималенько. А поїхав аж на Січ, до того ж ще й утік із дому, бо жінка мене б не пустила. Отож коли повернувся, моя Леся схопила шапку, шаровари, посвідчення — а це дуже важлива річ, без нього шаблі не вчепиш на вулиці, — і в піч. «Не ходитимеш по світах, — каже, — будеш удома сидіти».
За ті штани ось уже сім років така обида в мене на неї. Шаровари пошив нові, посвідчення відновив, а от шапки — ще ні. А вона з китицею була, й герб на ній був. Не поділяє Леся моїх козацьких поглядів, але сорочку я її все–таки змусив вишити. Спочатку просив, а вона все не погоджувалася. Отоді взяв голку і сам вишив сорочку великим хрестом. І кажу, що піду в ній до церкви, хай тобі соромно буде. Стерпіти таку наругу жінка не могла, сіла і вишила мені аж три сорочки. Отож на Великдень усі три святошні дні до церкви одягаю нову, й не одна молодиця із заздрістю каже: «От скільки він має!»
— Коли наші козаки збираються, то я завше виступаю за кухаря. Отож мені наші тараканівські різьбярі зробили спеціально для розмішування кулешу метрову ложку й викарбували на ній: «Козак Голота». А дружина як побачила цю розкішну ложку, вихопила з рук та давай нею дубасити по воротах. Тепер вона добряче надщерблена, але я її не викидаю — може, коли відновлю.
А то якось вона мені раз по плечах дала, то я її запитав: «Може жінка козака бити?» Вона у відповідь: «Може». Отож посадив її на воза та їдемо, а зі мною всі здоровкаються, питають, куди їду. Вивіз жінку в поле та й ударив раз кулаком. Вона тільки ногами брикнула — і в сльози. Ото, кажу, щоб знала: язиком можеш що хочеш молоти, а рук розпускати — ні–ні. З тієї пори вона мене не чіпає.
До розмови долучився і кошовий отаман обласної організації «Українського вільного козацтва» Володимир Мусій:
— Одного разу приїхали ми в Тараканів на раду. Іван куліш варить, а жінка все бурчить, бурчить. Я тоді до неї кажу: за те, що ви, мовляв, державні реліквії спалили, ми можемо на вас до суду подати, і світить вам років три—п’ять. Вона як почула це, то як дремене. Того дня ми її вже не бачили!
Загалом із тими жінками козакам завжди багато мороки. От у минулому році в древньому Дермані на Здолбунівщині стався інцидент: жінки «січ» спалили. Історія така: чоловіки спорудили на острівку «січ» і в неділю там збиралися. Спочатку це був один день на тиждень, тоді вже й суботу прибрали собі, тоді й п’ятницю, четвер, середу притулили, вже й додому цілий тиждень не приходили, ще й кабанчика десь украли, годувать почали. Ну все як на Хортиці. Вже дійшло до того, що хотіли оселедці собі заводити. Ото жінки не витримали такої наруги та прийшли з дринами, кабанчика забрали, а все начисто спалили.
— А так жінка в мене хороша, — продовжує козак Голота, — живемо ми з нею непогано. Дочок виховали, внук ось підростає. Дуже любить до діда в гості приїжджати, бо живе далеко, аж у Прибалтиці.
— Як справжній козак, я живу від природи. Основні мої захоплення — це мисливство, рибальство, збирання грибів. На Масляну спостерігаю: якщо є опади, то буде грибне літо. І вже знаю, якої пори проклюнуться гриби, намагаюся не пропустити того моменту. Минулого року заготовив 15 літрів сушених грибів. На всі пости вистачить. Адже чотири великих пости в рік суворо дотримуюся. Їм переважно гриби, у них сила.
Жінка інколи зробить капость і кине смальцю в борщ чи кашу — а то, каже, схуднеш. А я їй суворо заборонив робити це, адже це гріх тяжкий. За піст скидаю 10—12 кілограмів. У цей період людина очищається, навіть молитися тоді легше.
Вранішня молитва триває в мене більш як півгодини. Молюся за живих козаків, тих, котрі загинули, повстанців, яких замордовано було... Хоча найкраща молитва вночі, адже в цей час найбільше небеса відкриті. Коли сідаю їсти, обов’язково проказую молитву, стіл хрещу. Молитвою можна й наврок відігнати. Якось в одному місці сідали обідати, а я й перехрестив стола. Так у пляшці денце й відпало. Хтось заговорив пляшку.
— Козацького духу набирався змалечку, — розповідає Іван. — Багато батько розповідав, навчав пісень, зокрема, думу про козаків–невільників я знав напам’ять ще зовсім малим. Захоплювався їхньою мужністю та відвагою. Книжки прочитував. А тоді хлопчакам–односельцям про все розповідав, і ми козацьку героїку застосовували у своїх забавах, увечері ватагою з дерев’яними шаблями йшли війною вулиця на вулицю.
Характерництву теж навчався з дитинства. Мама пояснювала, як розбиратися в зіллях, що від чого помічне. А ще передала вміння, як зупинити та розігнати грозові хмари. Можу й вам розкрити секрет... Для цього вербу свячену треба мати, дві свічки — Стрітенську та Страсну, й артос — хліб, який на Великдень обносять кругом церкви. Отож оці святі речі спрямувати на темну хмару, прочитати прохальну молитву, і хмара відійде. А щоб «небесна канцелярія» тобі підкорялася, потрібно обов’язково дотримуватися посту. Артос і в дорогу необхідно брати, він як оберіг виступає.
Козаки багато в чому розбиралися: яку траву покурити, щоб у бою махати двома шаблями без утоми, щоб уночі на варті не спати. Особливо це стосувалося козаків–характерників. Вони могли взагалі по кілька діб не спати. Мені ж для відновлення сил вистачає чотирьох годин.
Ще можу користуватися навітом. От нема грошей, а випити хочеться. Тільки треба, щоб на мені було щось червоне з одягу. Ну, наприклад, шаровари. Питаюся, чи обманює ця продавщиця людей. Якщо чесна, то я їй збитку не роблю, а якщо ні, то я в тій корчмі й наїмся, і нап’юся і вона мені ще й здачу дасть. Гроші не повинні володіти мною — коли вони мені потрібні, я їх завжди матиму.
Коли я потрапляю на Берестечко, то дівчата підходять до мене цілуватися, а я їм за це кажу, котра вийде цього року заміж, а котра ні. Минулого року до мене одна приходила справуватися, чого не збувся мій прогноз. А я їй і говорю: треба меншу губу мати, тоді й хлопці любитимуть.
«Тепер майно маю, але в житті набідуватися довелося досхочу, — розповідає Іван Довгаль. — Батько мій з діда–прадіда селянин. Мав вісім десятин орної землі, дві десятини сіножатей, одну — лісу. Отож коли прийшли у 1945 році «совєти», оголосили батька куркулем. Людину, яка з ранку до ночі не знала спочинку, тягнула на горбі всю роботу, наказали вивезти з сім’єю до Казахстану на виселення. От у сусідніх Загорцях, де була сільрада, зібрався схід села вирішувати нашу долю. Але односельці не підтримали такого рішення. Утім батька все ж забрали, й цілий рік ми не мали від нього звісток; старшому братові дісталося десять, а нас — трьох малолітніх дітей — залишили з матір’ю вдома. Тоді повідбирали в нас усе».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
