Кобзар Михайло Кравченко. Брав участь у Сорочинському повстанні 1905 р. на Полтавщині і склав дві думи. Графіка Опанаса Сластіона.
«Козаки показували дивовижні штуки: співали, стріляли та грали на кобзах», — свідчив польський історик XVI століття Папроцький. Звичайно ж, не кожен козак був музикою, не кожен музика — вправним воїном, але з козацьких літописів відомо, що на Запорозькій Сiчi кобзарів приймали на військову службу до складу полкової музики, за що ті одержували платню. 27 вересня 1652 року Богдан Хмельницький видає універсал щодо створення кобзарського цеху. Очевидно, в усі часи сила кобзарського слова несла небезпеку владі. Так, у Коденськiй книзі (збірнику судових рішень над гайдамаками з 1769 по 1772) збереглися смертні вироки трьом козацьким співцям: «за те, що козакам на бандурі грали». Мода на кобзу та бандуру побутувала серед вояків різних українських військових визвольних формацій початку ХХ століття: кобзарі–аматори були в лавах Синьожупанників, Чорних запорожців, Гетьмансько–сердюцького полку, повстанців отамана Дубчака та інших.
На думку кандидата історичних наук Тараса Каляндрука, що у своїй книзі «Загадки козацьких характерників» дослідив бойову культуру українців, — кобзарями часто ставали козаки, що осліпли в бою, але вони зовсім не були немічними та нещасними. Дехто зароблені гроші витрачав для викупу бранців із турецького полону. Перед визвольною війною Богдана Хмельницького кобзарі ходили від села до села, сповіщаючи людям про грядущі події, надихаючи їх і піднімаючи до боротьби. Часом навіть воювали нарівні зі зрячими або ж були лікарями. Крім того, володіли мистецтвом бою під назвою «костурець», — адже на сліпого могли напасти злодії, тож уміння оборонятися важило надзвичайно багато.
Після зруйнування Січі кобзар Гнат Рогозянський у серпні 1775 року вчинив резонансну акцію, яка цілком тягла на політичну — скликав нараду кобзарів, що накреслила орієнтири українського співоцтва на «час темних віків». Потому кобзарське мистецтво зазнало розквіту на Кубані, куди переселилось багато козаків. Відомою є кубанська кобзарська династія Кравченків, у якій традиція гри і співу передавалася від батька до сина понад два століття, аж до 1944 року, коли загинув останній кобзар роду — Кость Кравченко.
«До ХХ століття кобзарство було закритою кастою, потрапити до якої міг не кожен, — треба було не один рік навчатися до посвяти, розповідає заслужений артист України, кобзар Тарас Силенко. Допускалися до навчання винятково незрячі чоловіки. Як шабля для козака, так кобза була сакральною річчю для кобзаря. Її не позичали, та навіть потримати будь–кому не давали. Жінок у лавах кобзарства не було — їх «парафією» були колискові, календарно–обрядові, побутові пісні. «Тріо бандуристок» — то дітище радянської епохи». Між собою кобзарі говорили на особливому арго — лебійській мові. Таємні знання передавали з вуст в уста, називаючи це «Устинськими книгами». Таке збереження знань вважалося ефективнішим — якщо книга в голові, власник її не загубить, а зловмисник не поцупить. За розголошення устинських таємниць сліпці карали на смерть. Найтяжчим покаранням для кобзаря, що зрадив товариство, було «урізання торби» — заборона співу, після чого сліпий міг тільки просити милостиню разом із жебраками. А це було найбільшим соромом.
У ХІХ столітті на хвилі романтизму зацікавилась кобзарським мистецтвом інтелігенція. Кобзарів навіть намагалися порахувати — Порфирій Мартинович стверджував, що по Україні близько трьох тисяч співців. У пресі з’являються статті про вимирання кобзарства, а отже, нагальну потребу його порятунку. Але, бажаючи задовольнити власні iдеалiстичнi амбіції та соромлячись визнати кобзарями бородатих незрячих дідусів, молодь взялася за їх «окультурення». Так, Олена Пчiлка 1907 року писала до часопису «Рiдний край»: «...кобза заслуговує на те, щоб її взяли живiшi руки, більш тямущі, ніж руки убогого дiда–слiпця!». Водночас її донька Леся Українка фінансує експедицію, під час якої спів мандрівних кобзарів Полтавщини та Харківщини записано на фонограф, завдяки чому їх голоси збереглися до сьогодні. На початку 90–х старі воскові валики з перлинами кобзарського автентичного співу завдяки Вашингтонському центру фольклору Бібліотеки конгресу перезаписано на магнітні стрічки.
Утім справжнім реформатором кобзарства став Гнат Хоткевич, який і заснував концертну школу бандуристів в Україні. Саме він замовив майстрові максимально асиметричну бандуру, i, за його словами, «це була перша зміна в народному інструменті». Хоткевич уклав перший підручник гри на бандурі, наближений до аналогічних посібників академічного зразка, створив концертний репертуар, відмінний від старосвітського, та відкрив курси гри на бандурі за новою методикою при Харківському вищому музичному інституті. Тим часом музикознавець Климентій Квiтка зазначив: «Окрiм вимирання кобзарів, настав новий фактор... це перетворення манiру їх спiвiв під впливом iнтелiґенцiї i концертової естради... теперiшнє кобзарство вже не є цілинний, непорушний скарб для студіювання старини».
У 1930–х роках «оголошено війну» кобзі та бандурі. Тримати їх вдома суворо заборонено як «класово ворожі» музичні інструменти, що «орієнтують на часи гетьманів та козацької романтики». «Українські націоналісти створювали школи кобзарів, які популяризували націоналістичну галіматью, отруюючи нею трудящих», — пише газета «Радянська література» (№4 1935 року). Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних, «общепонятних» балалайок і гармошок.
У грудні 1934 року в Харкові начебто відбувся з’їзд, на який зібрали близько трьохсот лірників та кобзарів для участі в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста і села. Потім їх перебили у яру за містом. Остаточного документального підтвердження, окрім свідчень деяких сучасників, цей факт не має. Достеменно відомо, що кобзарів у ті часи систематично вистежували на ярмарках, базарах, на вулиці, — де б ті не з’являлися. І позбавляли життя. У зв’язку з цим видано низку урядових постанов: «Про боротьбу з жебрацтвом як явищем», «Про встановлення єдиної паспортної системи». Як наслідок, кобзарство як стиль життя мандрівного музики й філософа зійшло нанівець. Водночас у тогочасній пресі є свідчення про «мандруючих Донбасом сліпих кобзарів, що вели контрреволюційну агітацію».
З часом радянські ідеологи змінили стратегію i тактику. Вони не тільки припинили репресії проти охочих опановувати кобзарську традицію, а й повідкривали класи гри на кобзі та бандурі: від музичних шкіл до консерваторій, узявши під контроль процес підготовки «радянського кобзаря». Замість маленької, легенької народної бандури було сконструйовано великий та важкий інструмент. Воно й не дивно, адже більшовики любили усе «бальшоє». У головах «совків» укоренився стереотип: «бандура» — це щось громіздке й неоковирне. Щоб спотворити пам’ять про кобзарство, комуністи створюють капели бандуристів, які виконували пісні на замовлення партії. Так, Київську капелу очолюють Михайлов, потім Аронський та Берман. Творчість кобзарів 20–50–х рр. ХХ ст. Федора Кушнерика, Івана Запорожченка, Єгора Мовчана та інших було підпорядковано більшовицькій ідеї. У той час з’явилися такі «шедеври» кобзарського мистецтва як «Слава комуні і Леніну», «Навіки з Москвою», «Про піонера Павлуся». Народні пісні фальсифікувалися та переписувалися. У них козаків замінювали на будьонівців. Але навіть тоді кобзарі не здавалися — часто в репертуарі вони затверджували одні пісні, а виходячи на сцену співали те, що лягало на душу.
Сучасні кобзарі замість ореолу таємничості мають дипломи про вищу освіту. Незрячі серед них, швидше, виняток, ніж правило. Є Київський та Харківський кобзарські цехи. У селі Стрітівка Обухівського району на Київщині діє єдина в Україні кобзарська школа, учні якої вчаться грі на кобзі й старосвітській бандурі. Василь Лютий грає на кобзі, бандурі, лірі та ще десятку народних інструментів, а ще полюбляє вправлятися в козацьких бойових мистецтвах. Друзі називають його Бояном за те, що виконує героїчні пісні, ігноруючи тужливі та жалібні. «Ми не раби, раби німі — а ми співаємо пісні!» — з усмішкою каже музика. На його переконання, призначення сучасного співця — будити людей, указувати їм шлях.
Відомий кобзар нової генерації Тарас Силенко починав із академічної бандури, але повністю перейшов на старосвітську. Розповідає, що на початку 1990–х старшокласником потрапив на лекцію Олеся Бердника. Серед слухачів унадився галасливий провокатор, якого неможливо було вгамувати. «Тоді на сцену вийшли кобзарі, і своєю грою та піснею заглушили нахабу та встановили лад. Тоді я вирішив, що обов’язково гратиму на бандурі». Пан Тарас хоч і не володіє таємницями давніх кобзарів, але переконаний — гра на бандурі має неабиякий ефект зцілення. Можливо, через те, що її тримають біля сонячного сплетіння, а мелодія йде від душі?
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
