Мельпомена під ручку з Гоголем

У своєму розслідуванні, присвяченому ювілею Гоголя, російський тележурналіст Леонід Парфьонов щиро дивується феномену його п’єси «Ревізор». Мовляв, відправною точкою інтриги, ідеї та творчого креативу тут є саме Ревізор, але на сцені він так і не з’являється... Погодившись з паном Парфьоновим цілком і повністю, доречно зауважити, що таких феноменів у драматургії Гоголя взагалі–то дуже і дуже багато. Виглядають вони надзвичайно заманливо, ніби претендуючи на негайну розгадку на сцені — сотні режисерів багатьох поколінь принаймні раз у своїй кар’єрі спокушалися на ці гоголівські «загравання», свято вірячи в те, що хто–хто, а вони точно розкодують усі таємниці, шаради, «підморгування» й натяки Миколи Васильовича. 200–річний ювілей письменника спричинив нову хвилю цікавості театру до нього. Днями до тих численних вистав за Гоголем, які вже йдуть на сценах київських театрів, додадуться ще кілька постановок. Передпрем’єрними клопотами живе сьогодні й Театр імені Франка — 4 квітня тут випускають «Одруження».

Хто наречений? Хто дружок?

Сценою, входячи в образ перед початком репетиції, величаво курсують актори Богдан Бенюк та Олексій Богданович. В «Одруженні» Бенюк — Кочкарьов, друг Подкольосіна, якого грає Богданович. Але на перший погляд може здатися, що наречений — таки Богдан Михайлович, увесь виряджений, у розшитій золотом камізельці, у фракові з бордового оксамиту, упевнений і одухотворений... На відміну від Богдановича–Подкольосіна, такої собі «сірої мишки», яка при першій же нагоді намагається вишмигнути за двері. І лише пригадавши особливості психології гоголівського нареченого, розумієш, що головний холостяк — таки наш театральний секс–символ Богданович, який у цій виставі має зіграти нерішучого парубка: він і хоче змінити свій статус на сімейний, але дуже вже сумнівається, наскільки краще йому буде бути одруженим, ніж навпаки... Інші ролі у виставі виконують Ірина Дорошенко (Агафія Тихонівна), Любов Куб’юк (Текля Іванівна), Василь Мазур (Яїчниця), Лесь Сердюк (Жевакін)... Одразу в кількох образах — серед яких і Дуняша, дівчинка в домі нареченої — вийде на сцену продовжувач династії Ступок, онук Богдана Сильвестровича та син Остапа Богдановича Дмитро. З майбутньої вистави краєм ока вдалося підгледіти лише одну сцену — коли претенденти на руку і серце Агафії Тихонівни приходять знайомитися. Режисер (він же автор костюмів та сценографії) Валентин Козьменко–Делінде у цьому клаптику спектаклю демонструє свою прихильність до жінок і вказує чоловікам на їхнє місце. Трьох мадам у розкішних сукнях він розсадив на канапі, а сімох чоловіків примусив тулитися на бильцях цієї ж канапи, на колінах один в одного. Що за панібратство, запитаєте ви? Але Валентин Микитович має на таке іронічне поводження з героями Гоголя повне право, адже у творчому дуеті з Миколою Васильовичем він уже — чверть століття.

Від «Одруження» — до філософії

— Валентине Микитовичу, в «Одруженні» всі герої — один колоритніший за іншого. Ви відразу визначилися, хто кого зіграє, чи були сумніви?

— Відразу. Ще коли обиралася п’єса «Одруження», я вже уявляв у виставі саме цих акторів. І вони, напевне, стали одним із мотивів обрання саме цієї п’єси. Можна любити Гоголя, театр, світове мистецтво, але завжди треба думати про конкретних акторів конкретної трупи. І в даній ситуації цей акторський склад мене надихав. Так що тут не було ні сумнівів, ні пошуків — був моментальний розподіл.

— Чому саме «Одруження», яке разом із «Ревізором» вважається найулюбленішими театром речами у Гоголя? Чому не «Вій», не «Мертві душі»?

— Між іншим, над «Вієм» ми зараз працюємо. Маємо з Богданом Ступкою третій акторський курс в Університеті імені Карпенка–Карого, зробили вже з ними «Чайку», а тепер у нас у роботі — «Вій». Думаю, на початку наступного сезону ми його покажемо, тим більше що цей спектакль готується для великої сцени. Це буде спільний проект, оскільки у виставі, окрім студентів, зайняті й актори Театру імені Франка. А з Миколою Васильовичем ми знайомі вже дуже давно... Уперше я поставив Гоголя ще років двадцять п’ять тому, і це, до речі, був «Вій». Потім були «Ревізор», «Петербурзькі повісті», цикл його українських оповідань, фрагменти «Мертвих душ», далі — «Одруження» у словаків, а тепер ось — «Одруження» тут.

— Це «Одруження» підгадали спеціально до 200–річчя з дня народження Гоголя?

— Ні. Просто так збіглося. Про «Одруження» ми домовилися з Богданом Сильвестровичем ще багато років тому, на його ювілеї — здається, це був 2001 рік. Після вечора Ступки ми з ним зустрілися в готелі «Україна» і розмовляли про плани на майбутнє. Театральні плани, звісно, не відрізняються особливою пунктуальністю, життя складається по–різному, але ось прийшов час, ми взялися за «Одруження» і це щасливо збіглося з ювілеєм. Те, що я бачу в Гоголі, не побачить більше ніхто, можу вас у цьому запевнити.

— А коли ви вперше познайомилися з Гоголем?

— Моя бабуся читала мені малому вголос українські повісті Гоголя. І я пам’ятаю, що в бабусі, яка жила на Черкащині, вдома, крім Біблії, було дві книги — «Кобзар» і «Вечори на хуторі біля Диканьки». Тож у моїй пам’яті з дитинства закарбувалися не народні казки, а «Вій», «Страшна помста», «Майська ніч»... Щось мене дуже лякало, щось — дуже смішило. До речі, у своїй дисертації, яку я захистив із філософії, методологію системи Станіславського показую на прикладі розбору репетиції Гоголя. Так що Гоголем я займався і в науковому аспекті.

— Там, на сцені, ви розповідали, що камзол, у якому був Дмитро Ступка, вже має сценічну історію і був задіяний у кількох виставах. Це як розцінювати: були проблеми з фінансуванням і довелося підбирати костюми з інших вистав?

— Із фінансуванням проблем не було. Річ у тім, що цей камзол я знайшов багато років тому, коли ми робили ще першу версію «Кар’єри Артура Уї». І головну роль грав саме Богдан Сильвестрович. Серед багатьох костюмів — він там виходив і в куфайці, і в уніформі — був і цей розшитий золотом камзол, у ньому Ступка з’являвся у фіналі. У другій версії «Кар’єри...», яку ми перенесли на велику сцену, знову був цей костюм. А тут Діма грає п’ять різних характерів, і один із його героїв з’являється в цьому камзолі. Це я зробив спеціально, у цьому є певний символ і добрий знак.