Війна після Голоду

«Моє завдання — передати пам’ять про те, що ми пережили», — каже 90–річна Ольга Онищенко. Для цього пише статті й вірші — «Вузлики на пам’ять». Її численну родину — дітей, онуків і правнуків — я вперше побачила кілька років тому на Михайлівській площі в день вшанування загиблих від Голодомору. Згодом, гостюючи в Ольги Панасівни, ще раз, на світлині помилувалася її харизматичною родиною: понад двадцять осіб, убраних у вишиванки. На наступній сторінці сімейного альбому — фото чоловіка в капелюсі. Виявилося, що це чоловік Ольги Панасівни, районний провідник ОУН Петро Онищенко. Про діяльність його однодумців розповідає сьогодні виставка у Фастівському краєзнавчому музеї. Цікаво, чому народжена в СРСР наддніпрянська молодь, якій щодня «промивали мізки» ненавистю до самостійності, стала боротися за Українську самостійну соборну державу?

«Ми діти молота й серпа»

— Ольго Панасівно, ви були піонеркою?

— Звичайно, була. Як поступала в піонери, то дітям бідноти видали червоні краватки, а мені не дали. Було прикро, я плакала. Мої батьки — службовці: мати вчителювала, батько працював у відділі статистики при райвиконкомі. То, мовляв, самі можуть придбати мені краватку. А незаможникам дали.

— Вони справді були такі вбогі, що й копійки не мали?

— Вони, може, й не хотіли тої краватки. Але я тоді про те не думала. Мені просто хотілося похизуватися, що я піонерка. А комсомольці носили таке: дівчата — червоні косинки, а хлопці — кепку–«ленінку» з ґудзиком. Тепер таку Лужков носить.

— Піонервожата у вас була?

— Був піонервожатий, Бігич Микита. Пізніше він був учителем. Що ми робили? Влітку щонеділі ходили в ліс, там організовували ігри — як–то «зар­ніца». Розбивалися на табори — червоний і білий, тобто капіталістів і червоних, зі своїми прапорами, ото й шукали в лісі прапора, щоб перемогти. Крім того, вірші читали, пісні співали:

Про нашу роботу складаєм тобі,
Товаришу Постишев, рапорт...
А був ще гімн молоді:
Ми молоді весняні квіти,
Ми діти молота й серпа,
Землею будем володіти,
А паразитів жде біда...

Пісні й вірші були в нас тільки українською мовою, і вожаті говорили нею. Саме тривала українізація. Я й досі пам’ятаю Шевченків «Кавказ», що тоді, стоячи на пеньку, в лісі над Ірпінем декламувала.

— Мабуть, школярам розповідали жахіття про «опіум для народу», щоб у церкву не ходили?

— Так. І на державному рівні була розроблена програма боротьби з релігією, була запроваджена п’ятиденка. Щоб люди забули відзначати неділю. П’ять днів попрацювали, шостий вихідний. Щоправда, так тривало не дуже довго.

«На цвинтарі вже півсела виховали»

— Комсомольці брали участь у розкуркулюванні й відбиранні хліба?

— Звісно. Для піонерів і маленьких школярів також знаходилася робота. Уявіть: якийсь дядько не хоче вступати в колгосп. А таких було більшість. Завдання вчителям: повести клас чи кілька школярів до такого «ворога народу». Ця орава — тридцять чи п’ятдесят учнів — стоїть під хатою і гукає: «Дядьку Іване, дядьку Іване! Чого ви не хочете поступати в колгосп? Ганьба! Ви зриваєте нашому селу план колективізації». Дядько не виходить до нас, а ми мерзнемо вже кілька годин. Кожен думає: який же він гад — у мене ноги померзли, з носа капає, а він не хоче вступати до колгоспу. У дітей наростала лють...

— У час Голодомору ви були в якому класі?

— У п’ятому. Батько поїхав у Фастів, здав у «Торгсин» хрестики й каблучки і виміняв проса. Ми те просо товкли і з пшона варили рідесеньку юшку у відровій каструлі.

— Як тоді школярі думали про світ поза СРСР, про інші країни?

— Погано! Там капіталісти пригноблюють бідних людей. Я пишалася, що радянська. Ми вірили, що в нас найкраще.

— Навіть побачивши, як люди вмирають з голоду, ви продовжували так думати?

— Ми були приголомшені й налякані. Хоча з часом стали розуміти, що то не «класові вороги підстроїли». У 1932 році ми вчили про французьку революцію 1848–го. Вчителька каже до Наді, яка ледве вже додибала до школи, від голоду безсила: «Ну як там люди жили тоді?». А треба ж казати, що жили погано, що їх експлуатували. А Надя, як зараз її бачу, каже: «Добре жили, сало їли, а в нас і хліба немає». Вчителька й сама хліба не їла, але такі слова її лякали. А Надя померла через два тижні. Інший учень, Петя Яценко, голодний, може, й не заглядав у книжку. Учителька каже: «Ти, Петю, недобре вихований, не готуєш уроки». А він: «Параско Олексіївно, ви не вживайте слова «вихований», воно погане. У нас на цвинтарі вже півсела виховали».

«Він же бачив, що робилося…»

— Ваш чоловік, Петро Онищенко, був районним провідником ОУН. Погляди в нього ще до війни були самостійницькі?

— Він же бачив, що робиться. Родом він із Фастівщини, в час голоду жив у Ленінграді, а після 1939 року був направлений до Тернополя. Тоді «мобілізовували» навіть через військкомат спеціалістів різних галузей господарства — вчителів, бібліотекарів та інших — і посилали в Західну Україну. Чоловік працював у тернопільській обласній газеті «Вільне життя» і бачив, що там робилося, як західних українців «виховували». Ми одружилися перед війною, уже й діти були. У суботу, 20 червня, я отримала телеграму, що він приїде у відпустку додому, до Фастова. Зранку в неділю пішла зустрічати, а на вокзалі паніка, поїзди не ходять — ніхто не знав, що сталося. Увечері нарешті тернопільський поїзд прибув до Фастова. На другий день Молотов по радіо розповів, що «Гітлер віроломно напав». А ми ж були заколисані радянською пропагандою, ніхто не думав про війну. Кожен тиждень–два виступав лектор, розповідав, що в нас чудові відносини з Німеччиною, що Молотов із Ріббентропом підписали дружню угоду. На німців, мовляв, американці набріхують! Сталін посилав у Німеччину продовольчі товари...

Чоловік як військово­зобов’язаний мав іти на фронт. А воєнний облік для нього — в Тернополі. Зібрали торбу і провели. Він добирався до Тернополя через перерване сполучення кілька днів, а там уже немає військкомату, втік на Схід. Довелося знову перекладними й пішки добиратися додому. 19 липня у Фастові були вже німці. Прийшли й похідні групи ОУН. І чоловік вирішує боротися з німецькими окупантами.

— Він був знайомий із Бандерою чи Шухевичем?

— Ні. Уже в час війни познайомився з сином письменника Василя Стефаника — Юрієм та письменником Гай–Головком, які прийшли у Фастів з першою похідною групою, що на місцях організовувала осередки ОУН. Ішли й мельниківці, і бандерівці. Мельниківці думали, що знайдуть з німцями спільну мову, а бандерівці розраховували на власні сили. Мого чоловіка це більше приваблювало, він симпатизував бандерівцям. Наша низова організація в той час не деталізувала їхні погляди, а старалася настроїти людей, щоб вони не підкорялися німцям. Зараз кажуть, що ОУН боролася проти радянської влади. Та її не було — вона втекла, покинула нас. Мріялося, що вже й не повернеться. Найпершим ворогом у нас в той час були німці.

«Страшна була боротьба…»

— Кажуть, що оунівці розстрілювали євреїв...

— Німці організували свою жандармерію. А ОУН — українську поліцію. У німецькій жандармерії також були українці, але до ОУН вони не мали ніякого стосунку, навпаки. Господи милостивий, це страшна була боротьба з чужинцями і своїми перевертнями. Онищенка німці арештовували тричі. Уперше — вже в серпні 1941 року, з членами похідної групи. За доносом «своїх».

— А в ОУН ви що робили? Статті писали чи листівки клеїли?

— У мене було двоє малих доньок. Коли була над­звичайна потреба, то ходила на зв’язок. Петра Онищенка німці арештували втретє влітку 1943–го. Він утік із фастівської жандармерії, і ми жили в хаті під лісом у глухому селі на Житомирщині, де Онищенко продовжував націоналістичну роботу. Наприкінці 1943–го чоловіка арештувала радянська контррозвідка. Його відвезли в Москву. «Трійка» присудила йому десять років Колими.

— Коли чоловіка посадили, вас теж переслідували?

— Мене тільки виганяли з роботи. До війни я працювала газетярем, під час війни, уже після звільнення Фастова від німців, — відповідальним секретарем редакції, поки поз’їжджалися ті, що повтікали. Тоді вже роздивилися, що я «ворог», і вигнали. Після ще двох звільнень у 1950 році потрапила в Тернопільське обласне управління сільського господарства, завідувала сектором агролісомеліорації. Тоді боялися їхати в «западну», ходили чутки, що там «бандерівці людей убивають». Але я не зважала, бо треба було десь працювати, годувати дітей. Пригадую, як поїхала в перше відрядження у райцентр Пробіжну. Там під магазином «посадили» трьох убитих повстанців. Дивлюся на них я, «активний робітник радянської влади», і думаю про свого, який добуває золото на Колимі, про що на моїй роботі в Тернополі ніхто не знає. А що, як завтра дізнаються? Таке було моє життя...

ДОСЬЄ «УМ»

Ольга Онищенко

Народилася у 1919 р. в селі Липки на Житомирщині. У роки ІІ Світової війни виконувала доручення зв’язкової ОУН у Фастові. З 1944 по 1946 рік — відповідальний секретар газети «Перемога». Закінчила Одеський фінансовий технікум. Як «неблагонадійну», її постійно звільняли з роботи. Нині — член товариства «Просвіта», «Союзу Українок», Конгресу українських націоналістів. Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Петро Родіонович Онищенко (1914 — 1978)

Провідник Фастівської районної ОУН. За фахом журналіст. Таємно разом із членами похідної групи ОУН Юрієм Стефаником та Олексієм Гай–Головком на базі покинутої в паніці фастівської друкарні в липні–серпні 1941 року організував випуск газети «За Самостійну Україну», в якій роз’яснювали населенню суть окупаційного режиму і завдання українського народу в час окупації. Про це згадує Гай–Головко у своїй книзі «Поєдинок з дияволом» (Вінніпег, 1950). У 1944 році засуджений на десять років виправно–трудових таборів. У 1990 році реабілітований прокуратурою СРСР.