Праведник у концтаборі

Сьогодні численна делегація українського духовенства прибуде до колишнього нацистського концтабору Майданек, аби вшанувати пам’ять отця Омеляна Ковча, котрий загинув 65 років тому. Відбудеться й урочисте відкриття пам’ятної таблиці цього великомученика. Згідно зі статутом меморіального музею «Концтабір Майданек», заборонено «індивідуальне» увічнення пам’яті в’язня. Тож на меморіальній таблиці викарбовано рядки з морального заповіту греко–католицького священика отця Ковча: «Тут бачу Бога — Бога, який є однаковий для всіх нас, незалежно від наших релігійних відмінностей». Духовенство УГКЦ урочисто прийме символічний прах отця Омеляна — часточку землі Майданека, щоб потім помістити його в кафедральних соборах кожної єпархії. Ініціатор заходу священник Стефан Батрух, завдяки самовідданості котрого і вдалося сконцентрувати зусилля в цій міждержавній церемонії, поясняє, що жертовність отця Ковча є заохоченням для взаємної поваги, отож «слід надати шану та подяку усім знаним та незнаним людям, які в час переслідувань спромоглися на героїзм».

Капелан УГА

Народився Омелян Ковч 20 серпня 1884 у Космачі, що на Гуцульщині. Початкову освіту здобув у Львові й у 1905 році вступив «на теологію» в Римі. А по закінченню ІІ Світової війни отець Омелян став одним із капеланів Української галицької армії, брав участь у польсько–українській війні та в боях із більшовиками. Військове командування неодноразово просило невгамовного священика не лізти на рожен, але він пояснював: «Я маю досвід війни і знаю, що вояк на лінії фронту почуває себе краще, коли бачить там лікаря та духівника».

Під час одного з боїв із більшовицькими військами капелан потрапив до «багаторазового» полону. Поїзд, як потім згадував Ковч, став «серед поля, щоб прочистити вагони від померлих і подати води». Священик звернувся до вартового, аби той дозволив напитися води і подихати свіжим повітрям. Вояк дозволив, а коли поїзд мав рушити, закрив перед священиком двері вагона зі словами: «Батюшка, а пам’ятай молитися за Луку». Щоправда, далеко священикові втекти не вдалося — того самого дня його схопив інший червоний відділ і долучив до групи бранців, прису­джених до розстрілу. Усіх відвели до лісу і змусили копати для себе могили. У передостанню мить, коли полоненим наказали повернутися до розстрільної команди спинами, отець Ковч прочитав молитву — і після цього дав сигнал до втечі. Усі полонені кинулися навтьоки. Щоправда, втік капелан лише до польського полону, де його звалив тиф.

Після видужання двадцять років вірою і правдою був парафіяльним священиком у Перемишлянах, містечку під Львовом.

Режими з однаковими ґудзиками

Початок ІІ Світової війни й прихід «перших совєтів» у 1939 році не застрашив отця Омеляна, котрий і надалі проводив богослужіння із гучними церковними процесіями. До них долучалися й місцеві поляки, священики котрих побоювалися безбожної влади. Тож отцю Омеляну довелося пригорнути і місцевих поляків. Він уповні довів свою християнську позицію, зганьбивши своїх парафіян за прикрий випадок — грабунок кількох польських родин. «Невже це я вас так через двадцять років виховував? — виголосив у проповіді отець Ковч. — Ви задивились на цих босяків (мається на увазі радянська влада. — Авт.), що тепер прийшли до нас? Мені соромно за вас перед Господом Богом. Коли у вас є хоч трішки патріотизму і совісти, тоді я прошу вас ще сьогодні повернути все тим людям, що ви від них забрали». Того ж дня полякам повернули пограбоване майно, й польська делегація навіть попросила вибачення у священика за всі прикрощі, котрі він зазнав від польської влади.

Попри «червоний терор», безстрашний священик зорганізував Євхаристійний Конгрес віруючих та Йорданський похід на ріку (тоді молодь встановила великого хреста і вбрала його синьо–жовтими стрічками). На щастя, арешт отця енкаведистами довго відкладався і припав аж на початок бойових дій. У мить, коли прийшли забирати родину Ковчів, почався наліт німецької авіації, і всім пощастило втекти. За інформацію про місце, де переховується отець Ковч та його доньки, НКВС навіть пообіцяв винагороду в п’ять тисяч карбованців. Та за кілька днів до села вступили німці, на котрих селяни покладали надії, що це буде «ліпший режим». Це було зрозуміло: енкаведисти після відступу полишали у Перемишлянах повно трупів, ледь присипаних землею. Але отець Омелян як холодною водою облив провінційних оптимістів сказавши: «Натомість одного «добродія» прийшов другий, тільки ґудзики на мундирах змінили».

З розп’яттям — проти свастики

Незабаром побоювання Ковча справдилися — німецький «порядок» почався з винищення місцевих євреїв; їх загнали до синагоги, наглухо замкнули двері і кинули всередину запальні бомби. Дізнавшись про біду, отець Омелян притьмом побіг до синагоги. На щастя, священик блискуче знав німецьку мову і командним тоном наказав нацистам, аби ті відступилися від божниці. Невідомо, чи гітлерівці послухалися Ковча, у хаосі прийнявши його голос за офіцерський, чи справді сталося диво. Але німці дослухалися — і поїхали. Отець Омелян із парафіянами почали витягати людей просто з вогню. Й саме отцю Ковчу судилося винести з вогню буквально на своїй шиї малого на зріст рабина з хасидської столиці Галичини — Белза.

Коли ж у Перемишлянах організувалися колаборантські установи, отець Ковч погодився стати повітовим старостою, але закликав поселян уникати служби в німецькій поліції і не брати участі в каральних акціях. Позиція отця Омеляна колола очі гестапівцям, — адже у своїх проповідях священик відкрито засуджував злодіяння нацистів, вимагаючи від українців берегти людську гідність. Священик навіть написав листа Гітлеру, із проханням зупинити злочини. Й увесь цей час охрещував юдеїв, від яких у його хаті «двері не закривались». У той час побутувало переконання, що посвідка про хрещення зможе врятувати від відправки у концтабір. Частина священиків відраджували отця Омеляна проводити обряди колективного хрещення й радили хрестити лише тих юдеїв, котрі прагнули цього з власного переконання, а не в пошуках порятунку. У цих справах отець Омелян навіть радився з митрополитом Андрієм Шептицьким, котрий і сам надавав допомогу переслідуваним євреям, і по поверненні відверто сказав слабодухим батюшкам: «Ви всі знаєте свої обов’язки і повинності, отже, чого ви мене питаєте? Хай кожний робить по своїй совісті, а якщо йдеться про мене, я не можу хитрувати: я виконував і буду виконувати свої священичі обов’язки».

Відтак після колективного охрещення отцем Ковчем кількох груп євреїв втрутилась поліція. Ковча одразу не арештували й священик мав кілька днів на роздуми, аби втекти з села. Але він обрав страдницьку дорогу. За декілька днів — 30 грудня 1942 року — священика заарештувало гестапо й запроторило до львівської в’язниці по вулиці Лонцького.

Смертю смерть поправши

У гестапівській катівні від отця Омеляна вимагали заявити, що він надалі не вихрещуватиме євреїв. Натомість священик навідріз відмовився йти на компроміс зі злом, ба більше — заявив, що й надалі робитиме все, що вимагає від нього сан.

У в’язниці Ковч відправляв літургію та сповідав ув’язнених. Місяці тюрми не зламали й не «виправили» отця Омеляна, тож гітлерівці відправили його у табір смерті Майданек. Там в’язень за номером 2399 до самої загибелі, у березні 1944–го, ніс приреченим на смерть надію та слово Боже.

9 вересня 1999 року Єврейська рада України присвоїла Омеляну Ковчу звання «Праведник України». А 27 червня 2001 року отця Омеляна разом з іншими слугами Божими було проголошено священномучениками під час візиту Івана Павла ІІ в Україну.

*За матеріалами збірки мемуарів про отця Омеляна, зібраних Анною–Марією Баран–Ковч: «За Божі правди і людські права. Збірник на пошану о. Еміліяна Ковча», — Саскатун, Канада, 1994

ДОКУМЕНТ

З таборових записок отця Омеляна до родини

«Розумію, що ви боретеся за моє звільнення. Прошу вас нічого не робити. Вчора тут розстріляли 50 людей. Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти через цей поріг? Вони пішли б з усіма своїми гріхами та у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Нині ж вони йдуть із головами піднесеними високо, залишаючи свої гріхи поза собою. Пройшли міст зі щастям у серцях, а я бачив, що вони були сповиті миром і спокоєм, коли я їх бачив востаннє. Усе, чого від вас прошу — це гроші. Горнятко води коштує тут 500 злотих» (вода була потрібна отцю Омеляну, аби мати можливість відправляти обряди. — Ред.).

«Дякую Богові за його ласкавість для мене. Крім Неба, це єдине місце, в якому бажав би я бути. Ми тут усі рівні — поляки, жиди, росіяни чи естонці... Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі, що вони робили б без мене. Тут я бачу Бога — Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може, наші церкви різняться між собою, але в усіх них царює той же Всемогутній Бог. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Моляться різними мовами — але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по–різному, і я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так! Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною — радійте зі мною! Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони потребують ваших молитов... Хай Бог помилує їх...»