«Нехай залишається радість від того, що ми його знали»

У понеділок у Центрі Курбаса відключили опалення. Ініціатори такого «прояву кризи» навряд чи знали, що саме цього дня тут поминатимуть режисера Дмитра Лазорка. Та холод, який відразу заполонив приміщення Центру, не лише дратував своєю настирливістю, а й... підкреслював емоції вечора пам’яті. У центрі зали — стіл, запнутий чорним полотном, свічка й портрет Лазорка, квіти й розкидані по підлозі пелюстки троянд. І холод...Той самий холод, який затремтів у душах усіх, хто працював, товаришував із Дмитром і довго не хотів вірити у звістку про його смерть.

«Мітя знав важливі секрети про життя, а особливо — про стосунки чоловіка і жінки. Його вистави — це завжди багато понад текстом, між текстом, за текстом. Його творче життя — це загадка кохання у тривожній іпостасі. Ще не минуло сорока днів після його смерті, а тому його душа іще з нами», — зауважила на початку вечора директор Центру Курбаса Неллі Корнієнко. Професор Валентина Заболотна згадала, що її завжди тримав у напрузі погляд Лазорка — «у ньому було чекання, він чекав інформації, слова, чуда». Актор Олег Драч, який грав у «Чайці» Дмитра Лазорка і їздив із цим спектаклем до Франції, зізнався, що після смерті товариша було «відчуття, що сонце не згасло, а перейшло в інший вимір». Микола Боклан зачитав лист від вчителя Лазорка Едуарда Митницького (через хворобу Едуард Маркович не зміг прийти особисто), в якому художній керівник Театру драми і комедії розповів, що це саме він «перезвав» Лазорка з Діми на Мітю, бо ім’я Діма тому, на думку вчителя, не пасувало зовсім. А також озвучив кілька маловідомих фактів із життя режисера. Приміром, першою режисерською роботою Дмитра Лазорка був уривок із чеховського «Дяді Вані», в якому головні ролі зіграли тоді молоді актори, а нині — яскраві представники шоу–бізнесу Сніжана Єгорова і Семен Горов. «Лазорко був неспокійною людиною і вимагав цього неспокою від інших», — додав уже від себе Микола Боклан і розповів, як вони лазили на дах театру, бо Лазорко вирішив, що саме там має бути зіграна його нова вистава «Ідіот». Його колега по сцені Театру драми і комедії актриса Світлана Золотько навпаки вважала Дмитра дуже спокійним і комфортним режисером. І зізналася, що й досі сумує за спектаклем «Найдревніша професія». «Парадокс, як із такої бруднуватої п’єси про повій Мітя зробив дуже чисту виставу, — дивується Світлана Золотько. — Наче й слова там були такі, від яких вуха виверталися, але глядач після вистави виходив просвітленим...». Однією з улюблених актрис Лазорка була Ганна Розстальна, з якою вони разом навіть вели акторський курс у театральному інституті. Вона чи не найбільше за інших розповіла про спільні вистави і могла б розповідати ще дуже довго. Але раптом згадала, як Дмитро попросив сплести йому светр. Як вони довго вибирали нитки, накупили їх більше, ніж треба, потім довелося дов’язувати капюшон і рукави, які Лазорко підкочував багато–багато разів...

Ганна Липківська, рецензент дипломної вистави «Вечірні відвідувачі», була знайома з Лазорком 15 років. «Але я не можу сказати, що я Мітю добре знала, — каже Ганна Костянтинівна. — Він наче з іншої планети». Щоб минав біль від того, що він пішов, і нехай залишається радість від того, що ми його знали, — ці побажання дуже точно відповідали атмосфері вечора.

Під час вечора пам’яті у Центрі Курбаса демонстрували фотографії, уривки з вистав режисера, телевізійні інтерв’ю... Хоча подій, вистав, зустрічей у житті Лазорка, звісно, було значно більше, ніж зафіксовано на відео– та фотоплівці. Режисерська професія, на відміну від творчості скульптора чи письменника, не вкладається у поняття «повне зібрання творів». Залишається пам’ять...

ДОСЬЄ «УМ»

Дмитро Лазорко

Український режисер. Учень Едуарда Митницького. Автор вистав «Олеся», «Ти, кого любить душа моя...», «Найдревніша професія» (Театр драми і комедії), «День кохання, день свободи», «Войцек» (Молодий театр), «Настасья Філіппова», «Чайка» (Центр Курбаса), спектаклів у театрах Берегово, Дніпродзержинська, Запоріжжя, Чернівців, Донецька... Усього він поставив понад тридцять вистав, остання прижиттєва робота — «Вишневий сад» у Рівненському театрі.

Пішов із життя 23 лютого, минулого року йому виповнилося лише 42. Похований у Запоріжжі. Вистава «Дуже небезпечний захід», яку Лазорко репетирував у Миколаївському театрі, вийшла вже після його смерті.