Мемуарний нашатир

...Ще у першій половині того далекого 1919–го було геть неясно, якою постане геополітична мапа завтра. Чи знову схід Європи підіпре «єдіна і нєдєліма» імперія, таки здолавши ВІЛ–інфекцію більшовизму? Чи країну–жандарма історія таки понизить у званні до європейського рядового, зірвавши з її погонів зірочки балтійських і закавказьких країн та України? А чи — про цей жах намагався не думати ніхто в Європі — таки запанує на 1/6 земної тверді червона зараза?

Уже майже рік, як скінчилася Перша світова війна, а в Парижі досі засідала мирна конференція, і стратеги недавньої Антанти (нині сказали б — НАТО) напружено стежили за великим покером, що вони розкинули територією України. Ще б пак: тодішній Захід пішов ва–банк, поставивши гігантські інвестиції на Дєнікіна та Колчака, аби переграти Лєніна з Троцким. Але ніхто не знав, як поведеться непередбачуваний джокер — Діюча армія УНР. А вона, за спогадами генерал–хорунжого Юрка Тютюнника, нагадувала украй небезпечну пружину, затиснуту «між фронтами збожеволілої революції і чорної світової реакції».

Вереснем 1919–го, коли Добровольча армія та українське військо зійшлися на відстань прямого зудару, Антанта/НАТО запанікувала й вислала до нас групу військових інспекторів. Об’їхавши позиції обох сторін, американський генерал Е. Джадвин доповів своєму керівництву: «Без об’єднання військових зусиль Збройних сил Південної Росії та УНР обидві сторони будуть переможені більшовиками» (див.: Михайло Ковальчук. Невідома війна 1919 року: українсько–білогвардійське збройне протистояння. — К.: Темпора, 2006).

Так і сталося. Кілька років пізніше британський топ–журналіст Ланселот Лоутон (такий собі тогочасний анг­лійський Джеймс Мейс) виступав на слуханнях у британському парламенті: «Фактом, не настільки широко відомим, як мало б бути, є те, що однією з головних причин Світової війни був конфлікт між Росією та Австрією стосовно українського питання. Іншим, також не загальновизнаним фактом є те, що невдоволення українців значною мірою спричинило поразку й крах Росії... Саме їхня непримиренна ворожість до шовіністичного гасла «За єдину і неподільну Росію» стала безпосередньою причиною розвалу Білої гвардії в громадянській війні» (див.: Ланселот Лоутон. Українське питання. — К.: Спадщина, 2006).

Про те саме згадує й командарм Армії УНР Ю. Тютюнник: «Політики великої Антанти таки дійшли одної з нами думки: віддали Денікінові, Колчакові, Юденичу та Врангелю стільки військових та інших матеріалів, що їх при раціональному вжитку стало би перевернути догори коренем не одну червону Москву».  Інакше кажучи, коли б Антанта зробила ставку не на білу реставрацію російської імперії, а на визнання України (як це вона тоді зробила з Польщею і допомогла Пілсудському розтрощити Будьоного, котрий зазіхнув був на Варшаву), — ми б мали зовсім іншу картину ХХ століття; можливо, не так жахливо криваву.

Чому ж альтернативна історія не зреалізувалася? Правителі Антанти боялися Німеччини, навіть розчавленої Версальським договором. Тому, читаємо у М. Ковальчука, вони «співчували ідеї відродження могутньої «єдиної і неподільної» Росії, яка становила б загрозу Німеччині... Британські дипломати добре розуміли, що питання про існування незалежної Української держави нерозривно пов’язане з проблемою втрати Росією виходу до Чорного моря, без чого ця велетенська країна втрачала всі шанси на таку жадану гегемонію у Східній Європі. «Росія ніколи на це не погодиться, щоб її одрізано від Чорного моря. Коли б ми вас признали, то росіяни пішли б на союз із Німеччиною», — заявив головний референт міністерства закордонних справ Великобританії в українських справах Р. Ліпер українським представникам наприкінці травня 1919 р.» (як виявилося з часом, це була не лише тактична, а й стратегічна помилка. Росія все одно злигалася з Німеччиною: напередодні Другої світової вона забезпечувала Гітлера хлібом і металом та навчала німецьких танкістів і льотчиків. Монстр, линяючи з білого на червоне, лишився монстром).

Щоправда на початку 1919–го з’явився був шанс: Америка «деякий час схилялася до ідеї про необхідність розчленування Росії, як завеликої для світової безпеки держави» (М. Ковальчук). Але тодішня Америка ще не мала нинішнього впливу, й перемогли антитевтонські фобії прем’єрів Британії та Франції. Українська делегація на Паризькій мирній конференції пропонувала різні способи уникнути війни антибільшовицьких сил. Наприклад, існував план, який тепер назвали би «миротворчою антитерористичною (читай — антибільшовицькою) операцією»: армії Петлюри та Дєнікіна роз’єднуються демаркаційною смугою та діють автономно, але загальне оперативне командування здійснює генералітет Антанти; нейтральна військова поліція підтримує лад на українській території, якою просуваються білі війська.

Керівники Антанти таки робили кволі спроби схилити до чогось подібного свого протеже Дєнікіна та застерегти його від антиукраїнських дій. Проте білий генерал раз і назавжди віддав наказ своєму війську: усіх українців зі зброєю — «істрєблять». А що вже коїлося на окупованій ним території — ось свідчення з перших рук, доповідна командувача Добровольчої армії генерала В. Май–Маєвского: «Жахливу картину становлять ті села, де війська зупинялися хоча б на короткий час... Відомо, що в деяких губерніях, у запіллі більшовиків, з’являлися повстанські загони, що пояснюється тим, що більшовики чинили над жителями насилля і свавілля. Не можна дивуватися, якщо це станеться і в нашому запіллі, завдяки свавіллю і грабункам, які чиняться над жителями». У книжці М. Ковальчука наведено й витяг з листа самого А. Дєнікіна: «Грабує вся армія... Безпросвітна картина грабунків і крадіжок» («а ця ж армія на добру половину складалася з російської інтелігенції!», — коментує у своїх мемуарах Ю. Тютюнник).

Відтак спалахнула українсько–білогвардійська війна 1919–го, яка знищила обидві військові потуги. Пророцтво американського генерала, якого не дослухали політики, справдилося. І відтоді жодної «вакцини» супроти ленінізму у світі не лишилося...

90 років тому ми не змогли, по–сучасному кажучи, «приєднатися до НАТО». А поляки — зуміли. Либонь, не тільки тому, що мали професійніших дипломатів. Ось як міркує філософ Мирослав Попович про той утрачений шанс: «Симон Петлюра обрав єдино можливий шлях, на якому перемагають націонал–патріотичні рухи: шлях національної солідарності. На цьому шляху виграла Польща, де міжпартійні чвари і соціальні суперечності відступили перед загрозою повної втрати незалежності від Росії» (Мирослав Попович. Червоне століття. — К.: АртЕк, 2005). Задовго до сучасного філософа це розумів і командувач Діючої армії УНР Ю. Тютюнник: «Значно завинила наша інтелігенція, котра все мріяла то про «єдіний революціонний фронт» з росіянами, то про «єдіний фронт правового порядка» з російськими чорносотенцями. Не говорилося ясно, що ми боремося проти Росії... Українське село інтуїтивно відчувало, що всякий, хто шкодить росіянам, є корисним для України. Як жаль, що політики наші не мали такого інстинкту!»

За великим рахунком, за 90 років мало що змінилося. Захід так само воліє не дратувати російського ведмедя; Грузія і газ — останні тому приклади. І так само не має вибору Україна: або цивілізований союз із Європою й гарантії безпеки, або кинуте напризволяще життя через тин від сусіда–рецидивіста. Це не ідеологія, а інстинкт самозбереження. Без жодних рожевих сантиментів, як про це точно написав блискучий аналітик Микола Рябчук: «Захід не є «добрим дядечком» і, взагалі, не є «добрим». По суті, він є лише «меншим злом», ніж та «Азія», яка маячить на сході. І саме на цьому тверезому усвідомленні й тверезому розрахунку повинні будуватися стосунки східних європейців, зокрема українців, із Заходом... Навіть якщо ви недолюблюєте Америку, спробуйте уявити собі світ без неї — і ви зрозумієте, що без неї було б іще гірше — значно гірше» (Микола Рябчук. Сад Меттерніха. — Л.: Класика, 2008).