Пам’ятник Івану Мазепі в місті Галац, Румунія.
Іван Мазепа народився 370 років тому — 20 березня 1639–го. І аж в останній, 70–й, рік свого життя навіки отримав «титул самостійника». Він став символом спротиву проти закабалення України й очолив перелік імен, якими у транскрипції кремлівських геббельсів і досі нарікають усіх, хто має імунітет до імперської слини: «мазєповєц», «пєтлюровєц», «бандєровєц». Москва добре знає Мазепу. Та чи знаємо його ми? Адже факти, що раніше замовчувалися чи перекручувалися, сьогодні часом так само спотворюються, малюючи Мазепу винятково героїчною, «іконоподібною» особою. Про вивчення життєпису й творчої спадщини яскравого гетьмана та про пам’ять про нього — наша розмова з деканом факультету гуманітарних наук Національного університету «Києво–Могилянська академія», відомим дослідником козацької доби, доктором історичних наук, професором Віталієм Щербаком.
— Пане Віталію, Мазепа надзвичайно багато зробив для зміцнення Російської імперії і нагороджений за це найвищою відзнакою — Орденом Андрія Первозванного — другим у державі. Навіщо він так старався? Хіба не розумів, чим є Росія для України?
— За часів «Руїни» в середовищі козацьких провідників задля збереження статусу була традиція — розставляти скрізь «своїх». І попередній гетьман Іван Самойлович, який правив упродовж 15 років, настільки обплутав Україну своїми родичами, кумами і ставлениками, що новий керманич Мазепа, — ставши до влади за допомогою тієї ж Москви, — довго не міг перебороти оту внутрішню опозицію. Своїх людей Самойлович щедро обдаровував землями, посадами, чинами. «Люди Самойловича» намагалися довести, що й вони варті гетьманської булави. А тут раптом з’являється якийсь Мазепа, зовсім не схожий на них. Сам же гетьман у перші роки правління налагодив добрі відносини не лише з царем Петром І, а й цілою низкою впливових московських людей. З їхньою підтримкою Мазепі вдалося багато чого здійснити в Гетьманщині до часу, коли на перші ролі в Московській державі вийшли нові сатрапи царя. Саме вони дали чітко зрозуміти гетьману, що таке Росія, де утверджувався абсолютистський режим, і які перспективи чекають на Україну.
— А в Самойловича яка була лінія?
— Одержавши гетьманську булаву, Іван Самойлович, очевидно, усвідомлено обрав промосковський вектор. Після багатьох років громадянського конфлікту в Україні це зумовлювалося, насамперед, практичними міркуваннями. На відміну від попередника, Мазепа, одержавши освіту в Європі, відповідно, ставши гетьманом, підшукав подібних собі високоінтелектуальних однодумців. Водночас він багато років намагався ублажити колишніх старшин Самойловича. Той же Василь Кочубей вважав себе гідним булави і до кінця життя був ревним противником Мазепи. До того ж суперечності відразу виникли з запорожцями, вони постійно воювали з гетьманом, який для них виглядав «великим паном». Канцелярист Петро Іваненко, так званий Петрик, утік із Батурина на Січ і з допомогою кримського хана почав «війну запорожців» проти Мазепи.
— Чому Мазепа змінив свій політичний вектор?
— Під час Великої Північної війни, що тривала 21 рік, у Російській державі створювався інший державний режим. Петро будував його послідовно й цілеспрямовано. Мазепа зрозумів, що в майбутньому як гетьман він уже буде непотрібним. Першим сигналом про це став натяк про необхідність реорганізувати українське військо за російським зразком. А в 1707 році на нараді у Жовкві на Галичині так і було сказано — що козацьке військо має підпорядковуватися російським урядовцям, а не гетьману. Мазепа відчув небезпеку знищення будь–яких ознак самоврядності козацької держави, яку розбудовував багато років.
— Отож у 1708–му з’явилася альтернатива, коли шведи перейшли кордон України?
— Мазепа став другим гетьманом, який збройно виступив проти Росії. Першим був Іван Виговський, який 350 років тому в Конотопській битві розгромив російських загарбників. Але Виговський був вихований у Речі Посполитій, його антипатію до Москви можна було зрозуміти — він бачив, що то інший світ, і не сприйняв його. Мазепа, який отримав найвищі державні нагороди Росії, був рівним серед вельмож і товаришував з багатьма з них — Василем Голіциним, Федором Головіним, Борисом Шереметьєвим. Але в ході війни навколо Петра згуртувалося коло ненаситних молодих осіб на кшталт О.Меншикова, які не хотіли ділити з Мазепою владу над «російськими землями» і намагалися отримати через Петра маєтності й чини в Україні. Меншиков, скажімо, мріяв стати князем Чернігівським.
— А яким чином Петро І змусив українця Стефана Яворського прочитати текст анафеми Мазепі в Успенському соборі московського Кремля? Яворський, на той час місцеблюститель Патріаршого московського престолу, справді настільки не шанував Мазепу чи Петро погрожував йому смертю?
— Ми не маємо документальних згадок про форми примусу щодо виголошення «анафеми» Мазепі. Але судячи з усього, що відбувається на тій землі з давніх часів, можна здогадуватися, яким чином місцеблюстителя «переконали» прочитати той текст. І то була помста царя вустами священика. Яворського приручили. Коли його забрали з України, то невдовзі призначили протектором Московської слов’яно–греко–латинської академії, а потім — місцеблюстителем патріаршого престолу. Петрові подобався такий статус предстоятеля церкви — бо з патріархом треба було рахуватися. Перебуваючи на тій високій посаді, Яворський вірно служив Російській державі.
— А взагалі при Мазепі церква змінювалася? Не тільки ж військо втрачало самобутність і самоуправність...
— Підпорядкування київської митрополії Московському патріархатові сталося ще до Мазепи. Ми не маємо згадок про оцінку Мазепою тогочасного статусу Української церкви, але він багато робив для її підтримки. Водночас ота політична «анафема», яку до сьогодні не скасувала Російська православна церква, настільки вплинула на російський та український соціум, що Мазепа вважається ледь не найбільшим ворогом, «зрадником інтересів Росії». Особливо на цьому поприщі відзначається УПЦ Московського патріархату. Хоча нещодавно мав місце унікальний випадок: книга «Мазепа» російської дослідниці Тетяни Яковлєвої–Таїрової вийшла друком у Москві у серії «Жизнь замєчатєльних людєй», про що писала ваша газета.
— А в Україні за останні десятиліття змінилося ставлення до Мазепи? Як тепер про нього пишуть, скажімо, в шкільних підручниках?
— За роки незалежності оцінки значно змінилися. Підготовлено й видано чимало різних статей, брошур про Мазепу. Виходять популярні книги, скажімо, «Іван Мазепа у запитаннях та відповідях» Ольги Ковалевської — там різні питання, аж до того, чому його образ є на українській гривні. Побачили світ універсали й листування Мазепи. Чернігівський журналіст Сергій Павленко, який, до того ж, написав книги «Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники», «Загибель Батурина», видав два томи — більше як по 1000 сторінок документів часів Мазепи. Утім немає жодної грунтовної вітчизняної монографії про Мазепу, отже, ми досі не маємо наукової оцінки цієї постаті. Прикро, що переоцінка поглядів не увінчалася солідним науковим твором. Думаю, що брак глибокого дослідження не дає змоги належним чином поцінувати цю людину. Утім з ініціативи газети «День» і наукової громадськості цей рік оголошено Роком Мазепи. По навчальних закладах із розпорядження Міністерства освіти й науки України відбуваються різні заходи. Я провів у НаУКМА відкриту лекцію для студентів–істориків, яку УТ–1 планує показати найближчим часом. У шкільних підручниках Іван Мазепа представлений визначною постаттю козацької доби, який виступив проти російського абсолютизму.
— У нас немає жодного пам’ятника Мазепі, якщо не брати до уваги погруддя у його рідному селі Мазепинцях. Хоча, згідно з указом Президента, цього року їх мали встановити декілька.
— Із 46 мільйонів громадян нашої держави більше половини вчилися в радянський час, засвоївши одіозну оцінку гетьмана. Сьогодні представники тих мільйонів на всіх рівнях влади готові прийняти рішення про пам’ятник, скажімо, Катерині ІІ чи Петру І, але увічнення «зрадника» Мазепи вважають недоречними. У Києві ще щось можна зробити, тут навіть вулиця Мазепи вже є. А от у Полтаві кілька місяців тривала боротьба міської й обласної влади — спершу щодо місця, а потім щодо форми й образу пам’ятника. Так до сьогодні нічого й не вирішено. Але я вважаю, що пам’ятник Мазепі має бути передусім у гетьманській резиденції, в столиці тодішньої козацької України — Батурині. До речі, єдиний пам’ятник Івану Мазепі є в Румунії, у парку Свободи містечка Галац, де був похований український гетьман.
Віталій Щербак
Народився в селі Матяшівка Обухівського району на Київщині. Від цього села в різні боки — історичні місця. На сході — славнозвісне Трипілля, на півдні — Черняхів (від однойменних археологічних культур беруть початки українці), на заході — козацька Германівка і кілометрів за 40 — Київ. У 1976 році закінчив історичний факультет Київського університету. Зацікавився добою козаччини, про неї писав диплом, а потім — кандидатську й докторську дисертації. Після закінчення університету працював у Музеї народної архітектури та побуту України, де була чимала бібліотека з історії, з вільним доступом до творів М. Грушевського і Д. Яворницького. Далі упродовж 20 років працював в Інституті історії України НАНУ. З 1999 — професор кафедри історії та декан факультету гуманітарних наук НаУКМА. У жовтні минулого року організував представницьку Міжнародну конференцію «Іван Мазепа та його доба» до 300–річчя українсько–шведського союзу. Окрім українських істориків, у ній узяли участь науковці зі Швеції, Росії, Італії, Польщі, Австрії й Канади.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
