У бій ідуть лише патріоти

18.03.2009

Сергій Литвин.

Вітчизняні соціологи стривожені: результати досліджень щодо готовності (неготовності) офіцерського складу українського війська збройно захищати свою країну не вельми втішні для суспільства. Іншими словами кажучи, не так багато людей у військових погонах є внутрішньо готові в разі потреби воювати за Україну. Цифри коливаються в межах десяти відсотків. Небезпечна як для національної безпеки ситуація. І якщо соціологи не лукавлять і не «кон’юнктурять», то РНБО України є над чим замислитися.

Історія як ефективна зброя

Я ж хочу привернути увагу лише до однієї складової цієї проблеми — воєнно–історичної науки. Воєнна історія — велика сила і, може, найкраща зброя, яку ми, на жаль, недооцінюємо. Саме вона породжує і зміцнює мотивацію військовика зі зброєю в руках ставати на захист Батьківщини.

Так, воєнна історія — це наука, що вивчає історію війн, воєнного мистецтва, військової думки, озброєнь та військової техніки тощо. Не в останню чергу знаннями воєнного минулого народу виховується національна самосвідомість тих, хто тримає в руках зброю. Воєнна історія покликана створювати підгрунтя для осмислення сутності сучасних явищ у воєнній справі. Численні міфи і стереотипи минулого потребують переосмислення, а багато з них — зречення. І цю деміфологізуючу функцію зможе виконати лише воєнно–історична наука, яка забезпечена неспростовними аргументами і в основі якої лежатиме історична правда, а не ідеологічне чи ще якесь пристосуванство. Професіоналізм офіцера тільки тоді матиме сенс, коли, крім стратегічних, оперативно–тактичних знань та досконалого володіння військовою спеціальністю, він відбудеться як громадянин. На жаль, тенденції, що мають місце у Збройних силах сьогодні, ведуть до того, що ми й надалі будемо мати іванів непам’ятущих. Отих, із часу «мой адрєс — не дом і нє уліца»...

Іноді вважають, що чужий досвід воєнного минулого більш повчальний. Але, на мою думку, саме культ героїки свого народу розбуджує і культивує приспані вояцькі чесноти, сприяє формуванню патріотичних почуттів, виховує в людині найкращі риси — моральність, честь, гідність, вірність військовій клятві. А якщо довго присипляти чесноти воїна–захисника, можна знову опинитися перед проблемою національного манкуртства. Хіба це не аргумент на користь воєнно–історичної науки?

У полоні стереотипів

У перші роки незалежності України активізувався громадський рух зі створення структур популяризації української воєнної історії, що сприяло розгортанню воєнно–історичних досліджень. Однак реалії виявилися зовсім іншими. Через низку причин — як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру — воєнно–історична наука так і не спромоглася вийти з зародкового стану. Брак національної концепції воєнної історії, немає координації воєнно–історичних досліджень, окремі наукові осередки розпорошені по різних установах і військових навчальних закладах, а наукові дослідження зводяться лише до вузівських аспірантур та малочисельних ад’юнктур військових вузів, що не може вирішувати надскладних проблем у галузі воєнної історії, а їхня наукова ефективність не відповідає сучасним потребам. Впливовими залишаються традиції радянської методології.

Аналіз тематики воєнно–історичних досліджень останніх років свідчить про певний перекос у бік досліджень локальних війн, нескінченного переспівування за одним шаблоном та за трафаретними блоками текстів усіх аспектів конфліктів сучасності. Це також потрібно досліджувати, але не за рахунок витіснення і упослідження інших проблем нашої багатогранної національної воєнної історії. Всебічним вивченням, скажімо, війн у Перській затоці український патріотизм не виховується. Отже, сотні війн та бойовищ на території України ще довго будуть залишатися невідомими і недослідженими?

Патріотизм виховується на ентузіазмі

Воєнна історія — це, насамперед, люди. Фахові. А їх треба готувати. Цивільний історик і воєнний історик — це не одне і те саме. Натомість у нас відсутня система підготовки воєнних істориків — фахівців, що перебувають на стикові двох галузей науки — військової та історичної, яка вимагає особливого підходу. Окремі науковці–ентузіасти, свідомі місця і ролі воєнно–історичної науки, безрезультатно впродовж багатьох років домагаються створення в Україні інституту воєнної історії як державної профільної науково–дослідної установи. Навіть створили «Український інститут воєнної історії» як громадську організацію. Плани були амбітні. Проте невдовзі переконалися, що за нинішніх умов існування інститут як громадська організація на засадах доброчинності, без державної підтримки, не вирішує існуючих проблем. На громадських засадах видається науково–популярний журнал «Воєнна історія». Журнал, який насамперед необхідний для армії та інших силових структур, науковців і освітян, упродовж семи років тримається титанічними зусиллями воєнних істориків — ентузіастів.

А що ж державні чинники? Свого часу від громадськості за підтримки групи народних депутатів ми зверталися щодо створення інституту воєнної історії до Прем’єр–міністра В. Януковича. Проте результатом тривалого міжвідомчого листування була відповідь за підписом М. Азарова з традиційним аргументуванням: «В умовах фінансових обмежень створення нових структур є недоцільним, надання журналові «Воєнна історія» статусу бюджетного видання не вбачається можливим, а подальше дослідження проблем воєнної історії доцільно здійснювати в межах існуючих організаційно–штатних структур». Зрозуміло, що проблеми воєнної історії — це справа не відомча. Звісно, що Міністерство оборони найбільше зацікавлене у результатах воєнно–історичних досліджень. Проте очевидним є те, що дослідження на фундаментальному рівні надскладного комплексу воєнно–історичних досліджень — справа загальнодержавна.

Позаду всієї планети

Досвід зарубіжних держав підтверджує це, і кожна країна, навіть зі значно меншими ресурсами та меншою від України чисельністю армії мають державні воєнно–історичні науково–дослідні інституції. Так, у Польщі системно воєнно–історичною тематикою займаються науковці чотирьох науково–дослідних інститутів, там видається декілька фахових наукових журналів. Функціонує безпосередньо інститут воєнної історії. У Російській Федерації існує інститут воєнної історії, у складі Генерального штабу — Воєнно–історичний центр, у головних управліннях видів Збройних сил, штабі тилу, штабах округів, флотів, родів військ — воєнно–історичні групи, в арміях, корпусах, головних і центральних управліннях — штатні офіцери–історики, у з’єднаннях і військових частинах, управліннях і відділах штабів — позаштатні офіцери–історики, що пройшли обов’язкову відповідну підготовку. Всього нараховується 150 штатних посад воєнних істориків і понад 2,5 тисячі позаштатних. У США при Міністерстві оборони є історичний відділ, при комітеті начальників штабів — історичне управління, у штабах різних родів військ — історичні секції. У Німеччині — Військовий інститут історичних досліджень, а при Міністерстві оборони — управління історичних досліджень. В Ізраїлі функціонує Департамент воєнної історії, а в Угорщині — Військово–історичний інститут, зі штату якого два офіцери на постійній основі працюють у воєнному архіві Відня. Навіть у Греції, при чисельності збройних сил у 70 тисяч, комітетові воєнної історії при Генеральному штабі підпорядковано понад 400 штатних посадових осіб.

Військову історію рятує армія

Останнім часом і в Україні намітилися обнадійливі тенденції. Верховний Головнокомандувач Збройних сил України — Президент України Віктор Ющенко постійно наголошує на необхідності покращення та поглиблення патріотичного виховання в армії. Зокрема, Указом Президента України від 4 березня 2008 року № 196 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення розвитку Збройних сил України» передбачено вжиття заходів щодо посилення гуманітарної складової військової служби. Виявляє прихильне ставлення до проблем воєнної історії також нинішній міністр оборони України Юрій Єхануров. Він сам є знавцем і дослідником історії, з великим зацікавленням ставиться до розвитку військово–музейної справи, відновив історичні підрозділи у військових ВНЗ, що були скасовані попереднім керівництвом, підтримав видання журналу «Воєнна історія».

Упродовж минулого року за дієвої підтримки Ю.Єханурова вдалося напрацювати хоч і «урізаний», а все ж реальний варіант створення воєнно–історичної науково–дослідної установи — науково–дослідного центру воєнної історії (на жаль, не інституту). У Міністерстві оборони України передбачалось, що головними напрямами діяльності науково–дослідного центру воєнної історії, в разі його створення, буде відродження, розвиток та популяризація воєнно–історичної науки і впровадження її досягнень у практику будівництва Збройних сил України, здійснення науково–інформаційного забезпечення воєнно–історичної складової гуманітарної політики в Збройних силах України. А це — і розробка національної концепції воєнної історії. Нарешті була б можливість створення, хоча й відомчої, а все ж української школи воєнних істориків.

Подайте на науку

Отже, здавалося, крига скресла. Та в урядових колах цю проблему розцінили «по–азаровськи». Кабмінівська бюрократія знову безпідставно загальмувала створення науково–дослідного центру воєнної історії, вважаючи, що це не на часі. Відмови мотивують «необхідністю економії бюджетних коштів». Тепер додається ще один, найпереконливіший, аргумент — фінансово–економічна криза. Так, боронити бюджет держави — це добре. Але як бути з тим, коли державу боронити буде нікому?! Не переконує й те, що Міністерство оборони пропонує створення центру в межах існуючих асигнувань і не потребує жодної гривні збільшення бюджетних витрат, ані збільшення чисельності.

Зрозуміло, за нинішніх складних умов годі сподіватися на створення належних умов для повномасштабного дослідження воєнної історії України загальнодержавною науково–дослідною установою. Тим більше, створення науково–дослідного центру на відомчому рівні, запропоноване міністром оборони, змогло б активізувати воєнно–історичні дослідження, було б вагомою підтримкою наукового потенціалу військово–навчальних закладів. Це той мінімум, який врятував би від загибелі ті осередки з військової історії, які ще жевріють в окремих навчальних закладах і тримаються на ентузіазмі деяких науковців. Шкода, що наші кабмінівські високопосадовці далеко не всі розуміють, що без знання минулого не може бути майбутнього. А саме з воєнно–історичного минулого потрібно вишукувати зерна мудрості, щоб добре озброєний воїн–патріот свідомо боронив Батьківщину. Бо івани непам’ятущі Україну боронити не будуть.