«Я нє буду об'яснять вам всю сістєму, но для нас главноє — стопроцентная наполнєнность зала», — так сказала двом «УМникам» дівчина-розпорядник поміж рядів у глядацькій залі Національного (спробуємо підкреслити) палацу «Україна», коли їй було пред'явлено пару 8-березневих квитків на VIP-місця. Концерт Михайла Михайловича Поплавського, а точніше, судячи з розкішної глянцевої листівки зі словами «маю честь запросити...», — «гранд-шоу», вже мало б надцять хвилин як тривати, але найспівочіший ректор і чи не найнайтихіший народний депутат витримував звичну для зірок екстра-калібру «рекламну паузу». По сцені, оздобленій 16 малими та 10 великими екранами-телевізорами (плюс два найбільших — по боках), ширяли промені лазерного шоу, а не знати навіщо «ощасливлені» Мих Михом журналісти «України молодої» подалися спочатку по пиво (щоб веселіше), а потім на балкон — лише там були вільні місця. А що вдієш, коли честолюбство пана Поплавського змушує організаторів концерту ігнорувати попереднє рекогносцирування й заганяти в залу на всі порожні крісла всіх і вся. Головне — щоб на телевізійній картинці спостерігався аншлаг. Адже камер у залі «України» достобіса — хоч на операторських кранах, хоч на рейках, хоч ручних... І демонструватиметься це казна-шоу повністю і шматками по різних УТ (передусім Першому Національному та «Ері») ще казна-скільки — так само, як попереднє, поки не відбудеться наступне. Залишилося незрозумілим, навіщо роздавати квитки на VIP-місця з такими щирими запрошеннями, якщо уявний вакуум заповнюється підручним «шаролюбним» простолюдом та все тими ж студіками університету культури та мистецтв, які відпрацьовують і тут (у залі, собою й родинами посідаючи всі можливі й неможливі місця), і там (на сцені, танцюючи вихиляси голими жіночими ногами та допомагаючи дорогому ректорові за безцінь чи за залік ще раз самоствердитися на сцені).
По шоу лишилося чимало відрази й запитань. Головне — навіщо Михайлові Михайловичу все це? Навіщо так часто і так багато? Здалося, що він уже перейшов ту межу, коли аматорське блазнювання під смішки ріденьких глядачів і спроби серйозної критики мистецтвознавців перетворилося на системне перетворення самого поняття «українська культура» на фарс. Поплавський намагається змагатися з успішною клоунесою Сердючкою, програє цю боротьбу, якщо можна так висловитися, «якісно», але силкується взяти кількістю — ніг своїх студенток та студентів на сцені, кліпів на 28 телевізорах за спиною... Це було 8 Березня, головну сцену країни було віддано на відкуп опецькуватому коротунові без слуху й голосу, зате з замашками Наполеона, який навіть не привітався (sic!) з глядачами. Не привітав жіноцтво зі святом, попри заявлену назву концерту — «Я вас люблю!». Жодного разу навіть не спробував побороти фонограму-«плюсовку» й сказати щось у мікрофон. Весь час мовчав, створюючи ілюзію співу; лише періодично міняв костюми — то білий із блискітками люрексу, то блакитний із тими ж срібними вкрапленнями, то рожевий...
Як буде українською «пошло», не хочеться й дивитися у словнику. Але саме так шурхотіли целофаном у ввімкнений таки одного разу мікрофон подаровані Поплавському квіти. А він знай робив вигляд, що співає. Спершу — «Юного орла», далі — ну ви розумієте. В основному переспіви з чужого. Шкода було балету КНУКіМ «Сузір'я Аніко», змушеного піднімати з рівня плінтуса враження про шефа, котрий у попередніх виходах не потрапляв ротом у фонограму. Образливо й за Бужинську, Інеш, El Кравчука тощо... Особливо за Кравчука, котрий напружувався зі своїм «дивлюсь я на небо», коли підходив герой нашого часу й мимрив «а я там літаю»... Чи не в цьому вся сіль стосунків між «неграми» і «папіками» не лише в шоу-бізнесі, а й політиці?
Невже реклама свого закладу, організована в такий шалено екстенсивний спосіб, варта грошей, вкладених у оренду «України», феєрверки під сценою, дорогі костюми на явно безкоштовних дівчатах, рекламні акції, час на ТБ?.. Мабуть, варта, якщо додати до цього самоствердження справді унікальної одиниці, схожої за розмахом на яку немає навіть у строкатій і велетенській Росії, що її «умом нє понять». Ну хіба Жириновський. Якби став він ректором чогось... А клака плескала в долоні й волала «ура!» з VIP-місць.
Одне побажання: якщо вже наймати всіх, від глядацької масовки та сценічної підтанцьовки до телевізійних «джинсовиків» і парламентських вітальників, то варто було б попіклуватися й про під'їзди до Палацу «Україна» в дні «гранд-шоу». А то, понімаєш, на Пугачову так немає куди «Мерседес» парконути, а на Поплавського — так пара «Опелів», ну й беушні «Жигулі» та чергові таксі. Треба б ще для понту й ті місця чимось блискуче-люрексовим заповнити.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
