Тема вічна і «заюзана». Власне, вічних і «заюзаних» тем — хоч греблю гати. Починаючи з того, чи був правий Дарвін, і завершуючи глобальним потеплінням. Наша відрізняється від інших загнаністю у глухий кут: вона стоїть у цьому куті і відбрикується хвостом і лапами від дзижчання набридливих штампів. Жінки і чоловіки — з різних планет. Нам ніколи не зрозуміти їх. Їм ніколи не осягнути нас. Вони — козли, ми — кози. Пардон, вирвалось! Ми, звісно, «варті кращого». Під мушиним калом банальностей сховано простір для дискусії. Власне, простору нема. Це вам не просторікування на тему, ким створено Всесвіт — добрим Боженькою чи мавпами, чи, може, інопланетянами, чи взагалі життя — це тільки сон, який нам мариться...
Щоб прокинутись, «УМ» пропонує нову «гендерну» сторінку. Для початку на ній одні жінки розповідатимуть про інших. Різні про різних. Уже зроблені заявки на Шерон Стоун, Хіларі Клінтон та Скарлет О’Хара. Не охоплені Жанна д’Арк, Моніка Левінські й Наташа Корольова. Ми заінтриговані тим, як одна жінка обирає іншу — хай не як свій особистий ідеал, але принаймні як предмет для розмови. Коли запрошена гостя «УМ» називає ім’я, довкола нього вибудовується концепція бесіди. Тобто наші матеріали — не серія «ЖЗЛ» і не енциклопедична стаття. Кожна жінка цікава якоюсь особливою, їй одній властивою (можливо, епатажною) гранню буття, яку можна екстраполювати на долю кожної з нас. Вибір Євгенії Кононенко — Марі Кюрі — наштовхнув на розмову про те, за яких умов жінка може досягти так багато? І чи щаслива вона, відкривши радій? Звісно, про це вже ніхто ніколи не довідається. Але ж душі не помирають. Вони щось передають нам своєю безсловесною мовою. Тут і зараз. Буквально в цю мить.
Ті, хто квапиться закидати Лені Ріфеншталь камінням, нехай спочатку замислиться над іншим творчо–політичним тандемом. Російський історик Едвард Радзінський дає цікаву трактовку роману Михаїла Булгакова «Майстер та Маргарита». Зацькованого обивателями Майстра розуміє й підтримує тільки одна істота — грізний та всемогутній, але добрий і справедливий Сатана, який безжально зносить голови кривдникам свого підопічного. Булгаков мав на увазі себе та Сталіна, стверджує Радзінський, посилаючись на те, що Сталін, знаючи про дивний роман, вочевидь, схвалив задум і недарма саме Булгакову замовив п’єсу про себе. Проте Булгакова ніхто не засудив за загравання з диктатором та очікування від нього преференцій. Чи то у його випадку компліментарність тону була краще закамуфльованою, чи то межа між добром і злом є насправді досить умовним поняттям. А от Берта Хелена (Лені) Амалія Ріфеншталь — улюблена режисерка Адольфа Гітлера — все життя носила тавро «підстилки Рейху». І лише в наш час її стали називати інакше: «сексуальна бабця Лені». Це може бути навіть похвалою, адже бабці на момент смерті йшов 102–й рік. Дай, Боже, кожній із нас лишатися сексуальною на другій сотні літ, кажу я співрозмовниці «УМ» Діані Клочко, з якою ми розбираємо «прекрасне і жахливе життя Лені Ріфеншталь». >>
«Із життя свого вона зробила безкінечний трепет, із творчості — нічого. Художник, що творить поему не в мистецтві, а в житті, був законним явищем у той час». Ці слова Владислава Ходасевича стосуються маловідомої російської письменниці Ніни Петровської, яка покінчила з життям у 1928 році. «Поемою» Петровської була її мегапристрасть до Валерія Брюсова. І хоча твердження про нульову творчість не є справедливим по відношенню до сьогоднішньої героїні «УМ» Ольги Кобилянської, мені хотілося почати матеріал саме цією цитатою. По–перше, у коханні Кобилянська «зробила» більше, ніж за письмовим столом. Це її власна оцінка, зафіксована в щоденнику: «Я знаю — любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори». По–друге, доля Кобилянської є прекрасною ілюстрацією до того, що означає «творити поему в житті». Поему сумну, безнадійну, як осіння сльота. «Я стара, зацькована, стомлена, душа моя роздерта. Нині я ще пишу, але більше не писатиму, мені вже нецікаво увічнювати своє горе. Ти, що читаєш це, заплач над моєю долею», — звірялась вона щоденнику. Нині їй порадили б викорінювати залежність від чоловіка під наглядом психотерапевта. «Відпустити ситуацію» та роззирнутися довкола — у пошуках того, хто посприяє втіленню мар’яжних планів. Сльози над коханням, на які покладено всі сили душі, людство залишило в минулому.
Народилася Кобилянська 9 грудня 1863 року на Буковині. Була четвертою дитиною в сім’ї, де, крім неї, росли ще п’ятеро братів і одна сестра. Жила у злиднях, серед тяжкої щоденної праці, проте володіла румунською та німецькою мовами, знала європейську літературу того часу. Була змушена ділити одяг зі старшою сестрою Євгенією та терпіти насмішки над своєю зовнішністю. «У тебе такий ніс, як звідси до Америки», — казав їй брат Влодко. Циганка наворожила Ользі, що та бідуватиме сім років. «А потім?» — питала Кобилянська. «А потім звикнеш». Звикала вона все життя: відчайдушно мріяла про власну родину, бурхливо й пристрасно закохувалась, одначе, здається, так і не пізнала тілесного кохання (попри новелу «Природа», яку не слід розуміти буквально — як зліпок з автобіографії). Доля ліниво пережувала всі її найзаповітніші мрії та, ніби знущаючись, послала напрочуд довге життя. У 1919 році Кобилянська написала заповіт, передчуваючи скору смерть. Але померла вона лише в 1942–му, не маючи біля смертного ложа ні коханого чоловіка, ні власних нащадків. Її останньою пристрастю був Осип Маковей, редактор газети «Буковина», якого Кобилянська називала «Медвідь». Вона познайомилася з ним у 1895 році, коли Ользі було 32. А страждати від самотності їй судилося до її майже 80. «Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі — як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати», — писала Кобилянська Маковею. З колегою Кобилянської по перу, з письменницею Людмилою Таран ми говоримо про те, чому жіночий рай — здебільшого омана. >>
Тетчер — єдина в світі жінка, яка має свій «ізм», каже Наталія Новак. Хоча ніякого нового політичного вчення вона не сотворила, «тетчеризм» існує як явище. Насправді «тетчеризм» — це коли ти усю суботу та неділю поспіль читаєш виключно про Тетчер (тільки Гугль дає на це ім’я 149 тисяч посилань), і, врешті–решт, сама перестаєш існувати. >>
...На світанку 30 травня 1431 року до тюрми міста Руан увійшли духівники, аби сповідати та причастити одну з ув’язнених там злочинниць. Після всіх обрядів, дев’ятнадцятилітню дівицю на ймення Жанна Д’Арк допровадили до площі Старий Ринок, де на неї вже чекало вогнище, чималий натовп середньовічних роззяв та почесне місце в історії. Коли від її тіла лишився тільки попіл, рештки страченої вкинули у води Сени. На цьому життєвий шлях знаменитої діви і завершився. Однак вічність для Жанни 578 років тому тільки починалась... >>
Якось одне видавництво запропонувало мені взяти участь у цікавому проекті. У підготовці серії книжок для дітей та про дітей. Ідея полягала в тому, щоб описати дитинство відомих людей. В першу чергу — звичайно ж, юного генія Моцарта. Або королеви Єлизавети, доньки Генріха VIII, що з малих літ немало настраждалась від бздурів своєї звихнутої родини. З усього переліку я вибрала Жанну Д’Арк, але потім відмовилась писати відразу з кількох причин. >>
Марі Склодовська народилась у 1867 році, померла — у 1934–му. Всю юність Марі довго й тяжко працювала, аби вищу освіту здобула одна з її сестер. П’ять років у гувернантках дали можливість вивчити сестру на медика. Відтак про Марі дбала вже вона. Марі закінчила Сорбонну, зустріла П’єра Кюрі та народила від нього двох доньок. Фінансово подружжя ледь животіло — Марі викладала і при цьому писала докторську дисертацію. У 1903 році спільну Нобелівську премію із фізики (за дослідження радіації) отримала Марі, її чоловік П’єр та їхній колега Анрі Бекерель. У 1906 році П’єр загинув: як пишуть біографи, «у вуличній катастрофі». У 1911 Марі отримала другу Нобелівську премію — цього разу з хімії, за відкриття радію. Тоді ж перед нею закрили двері французької Академії наук: посада академіка була виборною, і Марі не вистачило одного голосу. Прийнято також вважати, що все життя Марі Кюрі боролась за незалежність Польщі. Що ж до справ сердечних, то біографію Кюрі вивчають за мемуарами доньки Єви, яка майже не знала батька, але знала, що таке міфотворчість. >>
