Серед книг у кабінеті на Паньківській, вересень 1927 р.
Чи можливо уявити Українську Центральну Раду без Михайла Грушевського? Це ж він випрацював своєрідний ескіз для модерної Української держави з демократичним правлінням, з духовно–історичним корінням у Київській Русі. Державна символіка, яку й сьогодні має незалежна Україна, право народу на Помісну православну церкву, найкраща в тогочасній Європі модель співжиття різних національностей, освіта рідною мовою — ось стовпи ідеальної держави, які ставив Михайло Грушевський для майбутнього, для нас. Про харизматичну постать першого президента в день заснування Центральної Ради розповідає директор київського Музею Михайла Грушевського Світлана Панькова.
— Пані Світлано, чому саме Грушевський очолив Центральну Раду?
— Грушевський — це не породження 1917 року. 16–річним учнем Тифліської гімназії він писав у щоденнику: «Ось ці дні задумав я, що гарно було би зробитись ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бійцем усіх хлопців, що люблять свою Вкраїну. Що ж, може, Бог і поможе мені зробитись ватажком, працюватиму вже для цього, скільки зможу». Хлопцеві ж можна було мріяти й про щось інше...
— Яким Грушевський був у побуті? Він полюбляв шикарні костюми, дорогі годинники?
— Не скажу, що він був аскетом. Для нього побут — це був затишок, можливість спокійно працювати. Коли побудував віллу у Львові, то придбав для книг шафи з дверцятами. А потім поміняв їх на стелажі. У Києві на Паньківській уже відразу замовляв стелажі — щоб був вільний доступ до книг. Здається, інше його не надто обходило. Після еміграції побутові умови були надзвичайно складними. А емігрантський період він у листах до друзів називав «моя Сибір». Він відчув, що таке «Сибір», коли був засланий у 1914 році й поневірявся в Симбірську, Казані й Москві.
— Часто картають Грушевського за слова «обійдемося без попів». Якими були стосунки Грушевського і Української автокефальної православної церкви?
— Коли Грушевський говорив про попів, то це не стосувалося Української автокефальної церкви. Його чотириюрідний брат Марко був одним з перших священиків УАПЦ. У тій фразі, яку чомусь подають як погляд Грушевського загалом на християнську віру й церкву, він говорив про Московське православ’я. До відкриття нашого музею ми підготували солідне дослідження материнської і батьківської родинних гілок Грушевського. Це все духовні роди, які плекали не лише священиків, а й тогочасну українську інтелігенцію. Почитайте студентські щоденники Грушевського: київські святині були його світом.
— Пересічний мешканець Чернігова чи Вінниці може сьогодні почитати Грушевського? В Україні нарешті видаються його твори?
— Нещодавно в нас завершилася виставка «Грушевськіана у збірці Сергія Білоконя» — доктора наук, лауреата Шевченківської премії. Там були представлені записки до його історичного лекторія наприкінці 1980–х років. Одне з питань — «Чи буде видаватися творча спадщина Грушевського?» Не знаю, що він відповідав. Вірогідно, що «так». Але чи вірили йому тоді? А сьогодні вже сьомий рік триває робота над масштабним проектом «Твори Михайла Грушевського у 50 томах». Працює над ним, зокрема, Інститут української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського, з яким наш музей засновано в один рік. Я в тому проекті відповідаю за публіцистику мислителя, а це рефлексії на будь–яку подію в суспільно–політичному житті. У 2007 році вийшов том публіцистики доби Центральної Ради. Окремі числа старих газет, які й водою заливало, і вітром розносило — уже розсипаються, їх треба складати літера до літери. Не знаю, чи вмістимося ми в ті 50 томів. Бо під час упорядкування відкривається дуже багато праць, незафіксованих у прижиттєвих покажчиках. Скажімо, статті, які друкував Грушевський у російських газетах, перебуваючи на засланні.
Триває робота і над виданням епістолярію Грушевського. Вийшло вже три томи листування Грушевського з відомими діячами української науки і культури. Незабаром з’явиться четвертий, мій найскладніший, але найулюбленіший науковий проект. Це один із небагатьох збережених взаємних листувань ученого — його діалог з учнем Іваном Джиджорою. У них, як і сьогодні, були політичні дискусії, плітки, наукові проблеми. Я ніби рік спілкувалася з ними, і тяжко було розлучатися, коли книжка пішла в друк. А мова яка! У 1913 році стався конфлікт у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), коли й учні зрадили Грушевського, й анонімні брошури з’явилися, автором яких був один із перспективних вихованців Грушевського Степан Томашівський. Переживаючи, Михайло Сергійович писав із Криворівні до Івана Джиджори: «Я ще не зовсім вилизався». Отак почувався Грушевський, коли його зраджували, так він «вилизував» свої болі, що завдавали близькі люди, як собаки зализують рани.
— Криворівня була дорогою для Грушевського?
— Колись один із моїх близьких друзів, редактор Українського археографічного щорічника, свого часу започаткованого Грушевським, Ярослав Федорук запропонував дати образок про Криворівню. Адже від 1904 року на сторінках щоденника Михайло Грушевський із захопленням писав про неї, часто повторював: «Мені цього року вдалася Криворівня, я так багато написав». А я не розуміла, чому Коцюбинський, Франко, Леся Українка, Хоткевич, Гнатюк, Володимир Шухевич — так прикипіли до того гуцульського села над Черемошем. Врешті, випадково на одну добу потрапила до Криворівні і збагнула, чому вона давала таке натхнення. Зав’язалися приязні стосунки з тамтешніми музеями — Михайла Грушевського й Івана Франка. Познайомившись із парохом Криворівні отцем Іваном Рибаруком, відчула, хто має освячувати наш музей. На офіційне відкриття він не зміг приїхати. Потім прибув у призначений день, ми сіли, говоримо. І раптом він каже: «Я не буду освячувати музей». Мені стало прикро: як же, ми так чекали! А отець каже: «Це не музей — це дім, я буду освячувати ДІМ». І справді, сюди, на Паньківську, 9, приходять, як у гості, до самого Грушевського.
— Грушевський був своїм і на сході, й на заході: працював у Львові, любив Криворівню і плекав києвоцентричність. А наскільки ідеї Грушевського були близькими уряду відновленої у Львові 30 червня 1941 року Української держави? Чи Степан Бандера і внук дослідника Гуцульщини Володимира Шухевича Роман читали Грушевського?
— Це було одне й те ж змагання за вільну Україну, воно тривало як за доби Козаччини та Гетьманщини, так і доби Української Центральної Ради та Директорії. Коли сьогодні говорять про те, якою має бути українська школа, мовна політика, армія, українське село і місто — то про це все писав Грушевський. Бандера чи Шухевич у чомусь не сприймали його, бо тоді панувала думка: «Грушевський не зміг утримати незалежну Україну». А хто зміг? Але однозначно, що ідеї Грушевського, якою має бути Україна, були їм знайомі не з переказів, а з його творів. Вони працювали на одну ідею.
— Чи наприкінці життя Грушевський записав свої думки про те, чому Центральній Раді не вдалося втримати Україну?
— Бачте, повернувшись з еміграції 1924 року, Грушевський відійшов від публіцистики. Не виявлено і його щоденників та спогадів за останнє десятиліття. Тому ми не знаємо оцінок із його уст. Утім повернімося до запитання «Хто втримав?». Ми часом забуваємо, в яких умовах діяла Центральна Рада. Уявімо, що останні 15 — 17 років ми боремося за незалежність в умовах світової війни... Грушевського звинувачують, що він не зміг створити українську армію. Але де були українські хлопці? На фронтах Першої світової війни. Наддніпрянці — в російській армії, галичани — в австрійській. І якщо поверталися з війни, то після чотирьох років окопів їм хотілося повернутися додому, до дружин і дітей, до землі. Щоб відразу вступити в українське військо, треба було бути січовими стрільцями, яких було не так і багато.
Світлана Панькова народилася на Полтавщині в родині педагогів. Закінчила історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка (кафедра археології і музеєзнавства). Опісля три роки працювала в Полтавському краєзнавчому музеї. З 1983 року працювала в Музеї історії Києва, у 1992 році очолила його філію — Музей Михайла Грушевського.
Музей Михайла Грушевського
Задум створити Музей Грушевського в його родинному будинку виник у 1992 році. Пам’ятаючи, що Грушевський сформулював свого часу ідею міського музею, саме Музей історії Києва і часопис «Пам’ятки України» виступили з цією ініціативою. Утім приміщення дому Грушевських «ремонтували» 15 років, і весь цей час гурт працівників виборював право на створення музею. Давали журналістам безкінечні інтерв’ю, що от–от буде відкриття, підтримували віру громадськості, а часом і власну віру. За ті 15 років, не маючи експозиції, колектив музею з п’ятьох науковців зібрав унікальну колекцію, популяризував спадщину Грушевського і став відомим в Україні.
У меморіальній частини музею немає речей, які не належали б родині Грушевського, а були б просто «тогочасними». Тому за столом не три стільці, а два. Якийсь час після відкриття не було ліжка Грушевського, утім за два роки його привезли з Бахчисарая. Грушевський мав усі класичні енциклопедії у своїй бібліотеці, і деякі з них повертаються на полиці його кабінету після відкриття експозиції, що дало Музею «друге дихання».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
