Побачити Лондон і...

Потрапивши до цього міста, мимоволі пригадала назву старого детективу: «Побачити Лондон і померти». Помирати, звісно, не хотілося. А приїхати сюди знову — варто про це мріяти. Було здивування: дивним чином сформовані стереотипи засвідчували про неповторність Парижа, неймовірність Нью–Йорка чи непотопність Венеції, але якось надто похмуро–туманно говорили про Лондон. А краса цього ґрунтовного й дещо зверхнього міста вразила. Попри щось визначне, хотілося фотографувати просто будинки. Але швидко зупинилася: знімка був вартий щонайменше кожен п’ятий...

Сніг на зеленому листі

Ми прибули до Англії наступного дня опісля того, коли тут випав незвичний сніг. П’ятнадцять сантиметрів! Елек­трички та автобуси не ходили, були проблеми в аеропортах, в інтернеті з’явилися повідомлення: «Транспортна криза в Англії»... Це було вчора. Сьогодні літак приземлився вчасно, потяг швидко домчав до міста, автобуси їздили без перебоїв.

Та, звісно, сніг став головною новиною ЗМІ, перші сторінки яких прикрашали фото зі сніговиками та сніговими забавами. Одна з газет покепкувала над ситуацією: перед важливою офіційною зустріччю не встигли розчистити тротуар перед входом до будинку переговорів. Бо цим займалася лише одна людина, більше... не знайшли лопат. І світлина: на тлі шеренги почесної гвардії чоловік відгрібає сніг.

Сніг лежав на легкових авто, ніби господарі не здогадалися, що його можна просто змести; він присипав живі квіти у великих вуличних кашпо. Але день на четвертий він практично зник, Лондон знову зазеленів, і на вулицях стало чисто й сухо. (От одвічна проблема, що хвилює не одного співвітчизника, який виїздить за кордон: чому там і після снігу чи дощу чисто й сухо, а тут, удома, і без опадів переважно мокро й брудно? Наші шляхові й комунальні служби це не розсекречують).

Транспортна криза вичерпалася. Лінії, відведені на вулицях для автобусів, ніхто не займав, а тим більше не паркувався, як паркуються круті київські авто на тротуарі Хрещатика. Потяги ходили, літаки літали. І на загальному тлі галасу про світову економічну кризу це здалося дещо символічним. Звісно, криза є. Немало говориться про фінансові проблеми Британії. За короткі дні нашого перебування в газетах повідомлялося про демонстрації, на яких робітники вимагали забезпечувати роботою передусім британців, а вже потім — усілякий некорінний люд. Зрозуміло: безробіття — не тітка, в якій би країні ти не жив. Обговорювали проблеми приватних шкіл, які, щоб їх урятувати, мають намір «одержавити». Йшлося про всілякі подорожчання — ніби як і у нас. Але... Обмінюючи на фунти долари чи євро, так чи інакше констатуєм: у одному вміщається кілька (про гривні скромно мовчимо...).

Звичайно, наша коротка медіа–поїздка не передбачала широкого спілкування — зустрічалися з тамтешніми колегами, але тему кризи, звісно, зачепили.

«...Так, для багатьох місцевих газет ця криза може стати катастрофічною, — ділився Пауль Джонсон, заступник редактора газети «Гардіан». — Є регіональна газета, яку веде наша видавнича група, так свого часу її купили за 160 мільйонів, зараз хочуть продати за 20. Але на «Гардіан» криза, за великим рахунком, не вплине, бо видавнича група хоче, аби газета була. Дещо доводиться економити, та, коли розглядати це як пиріг, він став трохи меншим із країв, але великого шматка від нього ще не відрізали».

Ймовірно, й не відріжуть: ліберальна газета зі століт­ньою історією є певною ознакою сталості. Англія має не одну таку ознаку. Звичайно, нині науковці говорять про те, що криза не є винятково економічною — ідеться про кризу цивілізаційних цінностей: західний світ їх втрачає, азійський здобуває, і в цьому проблема. Та все ж важко уявити, що критична ситуація здатна докорінно похитнути британські устої. Бо вони — устої.

Ілюстрація цього — календар «Ностальгійний Лондон», що нагадує про недавню поїздку. Дивлюся на фотографії міста другої половини XIX століття. Так, на Темзі біля парламенту 1890 року стояли дерев’яні човни, на Пікаділлі їздили кінні екіпажі. Але все впізнається — той же парламент, такі ж Пікаділлі, Тауер, Біг Бен — змінився лише стиль оточення.

І навіть ця видима стабільність створює відчуття певних гарантій: має бути щось непорушне. Сніг зійде, а під ним знову зазеленіє трава і навіть отямляться від стресу квіти.

Це те, чого, на жаль, бракує нам. Бо, перебуваючи між традиційним Заходом та традиційним Сходом, ми, схоже, не набули стабільності ні в чому. І неважко повірити, що будь–які начебто сталі величини української реальності здатні не просто похитнутися, а й упасти. Ми не маємо стійкої державної політики і спільних загальновизнаних національних ідеалів, не маємо непорушно авторитетних лідерів і правових інститутів, які б регулювали наше життя... Єдине, чим варто себе втішати: раптом усе ж ми виявимося здатні не проґавити ще одного уроку — уроку кризи. Вона, окрім негативу, створює ще й шанси на майбутнє. То, може, визначимося за цей час у власних цивілізаційних цінностях.

Ми — звідти: окраїна?

Критикувати себе легко. Чути критику від будь–кого — прикро.

У великому робочому залі «Гардіан» нам показують, як працюють англійські жур­налісти.

«О, ви з України! — усміхається чоловік, якого нам представляють як кореспондента з питань безпеки. — Це країна, де половина — православні, половина — католики; половина — за Росію, половина — за НАТО, і немає порядку. Ви — окраїна...»

Знову болісна проблема, яку вдома вже обговорили не раз і не втомлюємося! Якщо окраїна, то тоді вже, певно, не одна — виходячи з логіки висловлювання колеги. Дві окраїни, Росії та Європи, зібрані в одну державу — разом Україна. Чи варто ображатися, що нас сприймають так? І чи не ми самі спричиняємо таке ставлення?

«Ми говоримо про Україну лише крізь призму відносин із Росією», — каже Пауль Джонсон.

«Україна — цікава країна, — зазначає декан Школи журналістики Сіті–університету й практикуючий журналіст–оглядач Адріан Монк. — Шкода лише, що це виявляється у якихось гострих негативних моментах. Ваша країна стоїть на передовій у трикутнику Європа — Україна — Росія, і їй шкодить непослідовність власної політики. У ситуації з Бродами вона ніби заграє з Росією. Солдатів послала до Іраку, аби ніби сподобатися Америці... Взагалі будь–якій країні погано опинитися на передовій. Але на прикладі України Європа бачить сьогодні, як Росія може поводитися з іншими країнами. Якщо вона може поводитися так щодо вас, отже, така поведінка можлива й щодо інших».

Планку висоти ставить для себе кожен

Нашу поїздку до Лондона організувала Програма розвитку ООН в Україні, що фінансувала проект «Розвиток демократії: залучення ЗМІ до популяризації питань судової реформи в Україні», впроваджуваний Українським освітнім центром реформ.

Спілкування з колегами, викладачами журналісти­ки, відвідання престижного Лондонського медіа–клубу Frontline залишили чимало вражень і спонукали до роздумів.

Frontline — це не просто гарна назва, це позиціювання себе у світі.

Президент клубу, викладач міжнародної журналістики в Сіті–університеті Джон Оуен ділиться: медіа–ринок в Англії складний і далеко не комфортний — як і загалом ринок ЗМІ. Але основу медіа–клубу склали люди, які достатньо побачили у своїй професії, працювали в зоні бойових дій, у «гарячих точках», і вміють реально оцінювати речі. Вони вже стали на сходинку вище професійної конкуренції і намагаються говорити про справді суттєве. Медіа–клуб тут — платформа для професійних обговорень. І вони цікавлять журналістський загал. Того вечора у залі щільно ставили стільці — мали прийти понад сто чоловік. Вхід — десять фунтів, квитки продано заздалегідь. Очікувалося обговорення проблеми збалансованості подачі у ЗМІ інформації про конфлікт у Секторі Газа.

«...Коли вбили Анну По­літковську, яка раніше виступала у нас, ми зібралися обговорити, чому це сталося, — розповідає Джон Оуен. — Тоді в залі піднялася людина й сказала: «Я знаю, хто її убив. Це Путін». Виявилося, то був Олександр Литвиненко. Згодом він помер у лондонській лікарні — про це писала ваша преса...»

Спілкуючись у Лондоні, пригадала іншу зустріч в іншій країні. У 2003–му у вашингтонському готелі ми розмовляли з Мирославою Гонгадзе. Ще тоді вона сказала: «Я щодня слідкую за Україною. Знаєте, коли я жила вдома, мені здавалося, що Америка дуже далеко. Звідси мені здається, що Україна зовсім поруч».

Коли ми позбудемося відчуття своєї «віддаленості» і відчуємо себе на передовій лінії світу, ми перестанемо бути «окраїною». Тим паче що ця провінційність спричинена способом мислення великого загалу людей, а зовсім не географічним становищем країни, в якій цей загал живе...

Лише побувавши в Лондоні, починаєш розуміти, що таке світ Старий і світ Новий. Нью–Йорк приголомшував, але його, за великим рахунком, не було з чим порівняти. І лише тепер, після Лондона, з’явилося розуміння, що це таке — Старий і Новий світи. Перший — ґрунтовно напрацьований, фундаментальний. І другий, який взяв усе, що можна, від першого, збільшив його в кілька разів, розфарбував у яскравіші фарби, вигадав щось таке відчайдушне, чого у Старому світі немає, — треба ж тримати марку! Вони обидва зачаровують, але зовсім по–різному.

Чим зачаровує Україна, в яку ми повертаємося? Є й зустрічне запитання: а чим ми хотіли б зачаруватись? Історія у нашої землі не бідніша, ніж в інших. Культура — тут ми комусь і фору можемо дати. Наука — та чи не у нас задумано перший космоплан і пракомп’ютер? Продовжувати немає сенсу — це Наш світ. Варто навчитися жити в ньому й мудро користуватися тим, що він дає. Любити його і себе як українців. І тоді напевне прийде час, коли люди мріятимуть: «Побачити б Україну і...»