Шевченко і постмодерн

У березні подій, присвячених пам’яті Тараса Шевченка, традиційно вистачає. Як офіційних, так і тих, що залишаються поза ефіром провідних телеканалів, але мають неабиякий суспільно–значущий ефект. До останніх варто віднести і позавчорашню акцію в Національному музеї літератури «Сон» Т. Г. Шевченка в розверстому просторі «проклятих років» української історії. Постмодерне прочитання». Свого Кобзаря представили студенти 4–го курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка–Карого (художній керівник — Михайло Яремчук) та їхній старший колега, заслужений артист України Володимир Смотритель (художній керівник Хмельницького монотеатру «Кут»). І якщо Смотритель — актор досвідчений і загартований не одним сценічним майданчиком, у тому числі й за кордоном, то студентам довелося сповна пізнати зміст афоризму «грудьми на амбразуру». Річ у тім, що глядачами цього дійства були школярі (той, хто часто буває в театрі, знає про особливості поведінки на таких заходах цієї категорії наших співгромадян). Вочевидь, саме з розрахунку на таку аудиторію в назві вечора з’явилося визначення «постмодернове»... Але якщо хтось із юних шанувальників Кобзаря розраховував почути його поезії в стилі реп, то цього, звісно, не було. Прочитання комедії «Сон» у виконанні студентів можна назвати, швидше, особистісним, щирим і зворушливим... І, судячи з реакції глядачів у залі, така форма подачі була дуже доречною. Не знаю, настільки молодь «проросла через Шевченка до себе, доросла до висот, які посилає нам Кобзар», як закликала у своєму вступному слові ініціатор читань Лідія Дорошко, але слухали зацікавлено.

Володимир Смотритель у цьому проекті виконував особливу філософську місію: через Шевченків «Сон» він мав привідкрити трагічні сторінки 30–х, 33–х, 37–х, 60–х, 80–х років XX ст. української історії, проілюструвавши їх поезіями Олега Ольжича, Євгена Плужника, Юрія Клена, Василя Стуса, Тараса Мельничука... (Власне, за словами авторів ідеї, у цьому й полягає постмодерне перевідкриття «Сну» як «своєрідного символічного коду української метафізичної й історичної присутності»). Майстер для юної аудиторії не робив ніяких емоційних поблажок — його слова звучали жорстко і прицільно. Людина зі свічкою в руках, яка говорить про справжні цінності і вічні сумніви людства, — такий сильний образ надовго залишається в пам’яті. Навіть якщо ця пам’ять належить типовому представникові «покоління пепсі»...