У них 20 замість 220

Питання ретрансляції зарубіжних каналів у Європі вирішується дуже просто: канал отримує ліцензію на мовлення, а провайдери — дозволи на ретрансляцію. Але ця проста схема має чітко виписані правила: хто, коли, де і на що замінює, наприклад, ту ж рекламу алкоголю, вимоги до розміщення якої в різних країн — свої, чи політичну рекламу. «Проблемними питаннями в Україні є причини обмеження ретрансляції, відсутність чіткого визначення, що таке адаптація, а також чітке розмежування понять «ретрансляція» та «адаптація» і «адаптація» та «авторські питання», — каже медіаюрист, директор Інституту медіаправа Тарас Шевченко.

У нині діючому списку вітчизняної Нацради з питань телебачення і радіомовлення трохи більше сотні дозволених для ретрансляції зарубіжних каналів. Чиновники зауважують, що таку кількість телепродукту нині в Україні мають змогу розмістити у своїх мережах лише п’ять–сім кабельних операторів–провайдерів із понад п’яти сотень зареєстрованих. Ніхто не ламає списи за італійські чи французькі канали. Камені спотикання — російські.

Матеріально зацікавлені в показі російської телепродукції провайдери (вони з користувачів своїх мереж беруть абонплату) поводять себе агресивно. А дорікати вітчизняній Нацраді можна в першу чергу за те, що вона створює список дозволених, а не заборонених каналів, як це практикують у цивілізованому світі. «У нас існує презумпція невинності. Національна рада з питань телебачення Латвії перевіряє надані операторами списки програм на наявність чи відсутність у них тих, наприклад, що спонсоруються терористами чи містять заклики до насильства, як «Альманар», — розповідає експерт Ради Європи Андріс Меллакаулс, член регуляторного органу прибалтійської країни з семирічним стажем. — Ми — маленька країна з великим комплексом неповноцінності. Якщо CNN нас називає банкрутом — це нам не подобається. Але було б дурницею розповсюджувати заборони на новини. Суб’єктивізм в інформаційних матеріалах є завжди».

Щодо адміністративної відповідальності телеканалів, то, за словами Андріса Меллакаулса, нацрада з питань телебачення Латвії не мала формальних скарг. У країні з населенням 2 мільйони 289 тисяч покладаються на інформацію про неправомірні телесюжети від просто глядачів чи конкурентів — російською «стукачів», уточнив пан Меллакаулс. До речі, у регуляторному органі у Латвії працює 20 осіб (із них дев’ять членів, решта — виконавчий персонал). У нас — 220.

Європейська практика врегулювання спірних моментів ретрансляції передбачає тривалі перемовини сторін. Тільки після восьми місяців паперових погоджень канал, до якого є претензії, можуть відключити. Визначити, чи є обґрунтованою заборона ретрансляції зарубіжного каналу, може Європейський суд із прав людини. Як зауважує довгостроковий експерт Ради Європи Ад Ван Лун, процедура може тривати сім–вісім років.