Просто полковник

Вийшовши зі скромної, але зі смаком обставленої двокімнатки у стандартній панельці, я мимохіть згадав чиюсь заувагу: інтер’єр житла — це дзеркало душі господаря. У даному випадку спостереження потрапляло в самісіньку «десятку». Яскравих сторінок, що випали на довге життя полковника у відставці Василя Арсентійовича Пігуля (зараз йому йде вісімдесят восьмий), вистачило б на трьох, та він розповідає про них стримано і врешті додає: «У мене нема особистих подвигів. Я просто був у загальному строю наших солдатів...» Нагороди він одягає раз на рік — на День Перемоги. Та й то не самі ордени та медалі, а тільки орденські планки.

За такою скромністю приховується активна участь у подіях справді епохальних. Заглядати в очі смерті Василю Арсентійовичу довелось багато разів, і перший з них — ще в дитинстві. Хлопець зі звичайної селянської сім’ї з подільського села Скала (нині Оратівський район Вінниччини) ледве пережив тридцять третій — пам’ятає себе з опухлими ногами. У сім’ї тоді померло троє...

Дві війни в одній

Після школи збирався вчитися на агронома, але голова сільради відмовився видати необхідну довідку. Так і сказав: залишишся в колгоспі. Якби у Європі не палала війна, то, певно, вирватись із села не вдалося б, але керівництво держави, врахувавши досвід фінської кампанії, вирішило підготувати багато молодших командирів. Повідкривались військові училища, куди масово набирали випускників шкіл — навіть без іспитів. Серед інших військкомат вибрав і його. Встиг провчитися вісім місяців, коли загриміла війна. Курсантам видали офіцерські погони і кинули на передову.

Бойове хрещення щойно призначений командир взводу отримав у найгарячішому місці — на західному кордоні. Звідти з боями відступав до Дніпра. На водному рубежі поблизу Кременчука загинув ротний, і двадцятирічний Василь Пігуль узяв на себе командування ротою, яка під його керівництвом успішно переправилась на другий берег, закріпилась, організувала оборону. Тоді отримав першу бойову нагороду — медаль «За відвагу».

І потім майже два роки — на передовій. Бої під Воронежем, під Кантемирівкою, Харковом.

Що запам’яталося найбільше — то це допомога добровільного «союзника» — тріскучого, майже сорокаградусного морозу. Бійці вермахту його ще витримували, але солдати із теплих Італії та Румунії, які наступали на південному фланзі, виявились цілковито не спроможними воювати, бо не мали теплого обмундирування. Обморожені, деморалізовані, вони здавалися в полон цілими підрозділами. Рота, якою командував Василь Арсентійович, якраз першою і приймала полонених: розселяла по сільських хатах, пристосовувала хліви, розбивала у полі намети, в яких ставились «буржуйки», аби обігріти вчорашніх окупантів, що стали зовсім безпомічними.

Навесні 1943–го, під час Харківської операції, потрапив у справжнісіньке пекло. Після німецького контрудару втрати були такими, що в роті Пігуля із дев’яноста чоловік залишилось семеро, а самого ротного винесли на ношах із важким пораненням — осколком перебило ногу. Після семи місяців по госпіталях він повернувся на службу, але та бойова рана непокоїть досі — за шістдесят з гаком років так до кінця і не зажила.

Наступні два роки минули в тилу — в Благовєщенську. Однак закінчив Другу світову капітан Пігуль знов у воєнній обстановці. У серпні 1945–го його підрозділ артилерійських самохідок у масиві інших військ перейшов китайський кордон і за два тижні з боями дійшов до Харбіна, коли японці нарешті капітулювали.

— А одружився я за один день! — сміється Василь Арсентійович. І розповідає, як у Благовєщенську пішов якось на танці, де познайомився з симпатичною дівчиною. Потанцювали, провів її додому, а назавтра сказав: «Ідемо до ЗАГСу!» Вона спершу розгубилась, але все ж погодилась. І прожили душа в душу понад сорок років, поки дружину не здолала важка хвороба...

Острів несвободи в океані є...

Після навчання в академії майже вся подальша служба Василя Арсентійовича проходила в танкових військах у Прибалтиці, звідки двічі доводилось виїжджати за кордон — у довгострокові небезпечні відрядження.

Карибську кризу не можна назвати війною у звичному значенні слова — безпосередньо бойових дій там не велося. Однак за напруженою обстановкою і складними умовами радянських військовиків, що перебували тоді на Кубі, не випадково офіційно прирівняли до учасників бойових дій. У найгарячіший період кризи Василь Арсентійович прожив там рік, працюючи заступником керівника групи військових радників.

Як він розповідає, до політичної лінії радянського керівництва щодо Куби ставився тоді скептично, але мусив мовчати і тихо виконувати свої обов’язки, інакше це обійшлося б дуже дорого. Йому, професійному військовому, безглуздість утримання там цілої танкової армії була очевидною. Хоча б тому, що глибина маневру танкового з’єднання має становити тридцять—п’ятдесят кілометрів, а сам острів подекуди всього тридцять кілометрів завширшки — від одного берега до другого. Майже стотисячні кубинські збройні сили (на шість мільйонів населення!) цілком і озброював, і утримував Радянський Союз.

— Ми туди загнали стільки грошей, а поліпшення життя кубинців не відбулось.., — хитає головою мій співбесідник. І згадує, що китайці серед жителів Куби мали вищий авторитет, бо везли туди обмундирування, одяг, продовольство, а ми — переважно озброєння.

І водночас — атмосфера постійного страху та взаємної недовіри. В одного з наших радників, котрий не мав сім’ї, зав’язалися стосунки з кубинкою. Ніхто ще нічого не запримітив, як старшого радника викликали до командувача й виставили претензії. І «винуватця» впродовж доби відправили назад на Батьківщину.

Інколи хитрощі доходили до абсурду, який не може не викликати усмішку. Скажімо, група радників мала власну партійну організацію, але збори не можна було проводити відкрито. І тоді для загалу оголошували, що відбудуться профспілкові збори, і це при тому, що військовики своєї профспілки не мали!

Повернувшись додому на посаду заступника командира танкової дивізії, Василь Арсентійович із полегкістю зітхнув.

Проте шістдесяті роки пам’ятні йому й приємними подіями, такими як знайомство з кінорежисером Сергієм Бондарчуком. У батальних сценах фільму, що саме знімався, були задіяні військові частини, якими доручили командувати Пігулю. У перерві між зйомками він підійшов до дружини режисера Ірини Скобцевої, акторські роботи якої дуже йому подобались:

— Ірино Костянтинівно, я вас люблю!

— А хто мене не любить? — розсміялась актриса у відповідь.

Голанське «мереживо»

Тоді ж мало відбутися призначення полковника Пігуля на посаду заступника командувача армії з присвоєнням генеральського звання — був уже підготовлений необхідний пакет документів. На перешкоді став нещасний випадок у підпорядкованому полку. Колона поверталася з навчань, коли один із танків раптом з’їхав убік з дороги — і вмить провалився в трясовину. Ніхто з екіпажу не врятувався. Догана, отримана від міністра, на подальшій кар’єрі поставила крапку.

Наприкінці служби доля привела Василя Арсентійовича на ще одну війну. У 1972–73 роках його відрядили як військового радника до Сирії. Разом із колегами навчав місцевих танкістів справлятися з технікою (ясна річ, радянською).

Коли почала нагнітатися обстановка і стало ясно, що воєнних дій не уникнути, надійшла вказівка згори: ні в що не втручатись, нехай сирійці воюють самі. Та в останню хвилину, коли вже гриміли залпи, прилетіла нова шифрограма: «Приєднатись до підшефних».

Танки виявились не придатними для використання на Голанських висотах. Всипані валунами схили не тільки не дозволяли маневрувати — на великих каменях рвались гусениці і броньовані машини перетворювались на нерухому мішень для протитанкових ракетних снарядів. Одну танкову бригаду ізраїльтяни знищили повністю — до останньої машини, і приголомшений комбриг, не витримавши нервового напруження, застрелився. В тому бою загинув також радянський військовий радник. Поразка була безсумнівною.

Невдовзі після повернення із Сирії Василь Арсентійович звільнився в запас, переїхав до Вінниці — поближче до малої батьківщини, бо дороги через півпланети тільки зміцнили потяг до неї.

— От кажуть: Куба — райський куточок. Та нічого там райського нема! Однотонна рослинність, важкий клімат — волого, жарко... Знаєте, що було, коли я повертався звідти? Приземлились в аеропорту, я вийшов на трап, глянув — аж сльози виступили. Куди б не їздив, а вдома найкраще!..