У калейдоскопі геополітики
Друга половина 1968 року для Віктора Курочки видалась багатою на події. Не встиг новоспечений офіцер наведення ракет як слід освоїтися в зенітній ракетній бригаді в Підмосков’ї, як його відправили до Чехословаччини. «Експромт» начальства: Віктора раптово зняли з чергування, дали не більше години на збір і прощання з дружиною, яка якраз перебувала на останніх місяцях вагітності. Після цього відвезли на аеродром, де вже чекав транспортник Ан–12. Про кінцевий пункт прибуття спецгрупу з тринадцяти офіцерів протиповітряної оборони, до якої входив і Курочка, поставили до відома вже під час короткої дозаправки «борта» у Львові. Сталось це 19 серпня, тобто за день до офіційного повідомлення ТАРС про введення військ Варшавського договору до охопленої «оксамитовою» революцією Праги.
Завдання спецгрупи зводилось до контролю за дислокованим поблизу кордону з ФРН чехословацьким зенітним дивізіоном, який попередньо блокували радянські десантники. У разі якогось «форс–мажору» група мала вивести пускові установки з ладу, а всі ракети підірвати. Цього не сталось, і через 2,5 місяця Курочка з побратимами благополучно повернувся на московські «зимові квартири». Проте перед новорічними святами комбриг Борис Жайворонок знову «ощасливив»: готуйтеся, хлопці, до польового виходу на «Ашулук» (ракетний полігон в Астраханській області. — Авт.). Пізніше уточнили мету: там мали навчати офіцерів з Об’єднаної Арабської Республіки, тобто єгиптян. Проте за два місяці польової науки манірні араби з дипломами престижних американських і європейських університетів так і «не в’їхали» у премудрості зенітного ракетного комплексу (ЗРК) «Нева». Остаточний вердикт виніс підлеглим сам головком ППО маршал Батицький: «Не підготували, товариші офіцери, арабів, готуйтесь самі!» Кадровики дали зрозуміти Курочці та його товаришам, що слід налаштовуватись на службу у спекотному кліматі. Першими були думки про В’єтнам, де якраз тривала агресія США.
Подвійний «маскарад»
— Коли все остаточно прояснилося?
— Уже після завантаження у твіндеки суховантажу «Чичерін» у Миколаївському морпорту. Перед цим нас повністю переодягли в цивільне вбрання «з голочки», причому імпортне — костюм, білу сорочку, краватку. Солдатам і сержантам дали берети, а нам, офіцерам, — капелюхи. Коли твіндеки зачинились, генерали в напутньому слові сказали, що, мовляв, направляєтесь до Єгипту, де йде війна. А ще зачитали наказ: усі повітряні цілі нижче 2 тисяч метрів збивати без попередження. «Чичерін» причалив у порту Олександрії через три доби — 8 березня 1970 року.
Перше, що кидалося в очі, — все місто було оповите електричними вогнями, жодних слідів війни. За ніч усю техніку, пускові установки розвантажили і пофарбували у піщаний колір. Далі нас завели в ангари і знову переодягнули — цього разу в арабські однострої без знаків розпізнавання. Солдати відрізнялись від офіцерів лише тим, що куртки заправляли в брюки. Ми ж носили їх навипуск. Спершу дивізіон Костянтина Попова, до якого я був відряджений другим офіцером наведення, зайняв вогневі позиції в Абу–Сабері, на околиці Олександрії. Згодом нас перекинули в Аушин, що під Каїром, на прикриття нашого авіаційного полку на МіГ–21. Його пілоти несли чергування вздовж Суецького каналу, тобто баражирували у так званій зоні 306. І в цьому приховувалась найбільша помилка нашого Генштабу.
Ціна однієї помилки
— У чому вона полягала?
— МіГ–21 — це перехоплювач, причому без радіолокації заднього поля. У нього на озброєнні всього дві ракети і гармата, гасу вистачало лише на півгодини льотного часу. Йому ж протистояв «Фантом» військово–повітряних сил Ізраїлю (йдеться про F–4 — американський ударний літак дальнього радіусу дії. — Авт.) з потужним озброєнням, сучасною бортовою РЛС. З повною заправкою «Фантом» міг перебувати у повітрі дві з половиною години. Уявіть ситуацію: у МіГа закінчується «горючка», час повертатися «додому», а тут з усіх боків «Фантоми». У наших льотчиків вибір був невеликий: катапультуватись або ж , як Матросов, майже голіруч кидатися на «амбразуру».
— І ви не могли їм зарадити ракетами ?
— Не дозволяли тактико–технічні характеристики штатного ЗРК–25 «Нєва» — дальність для його ракет недосяжна. У ясний день навіть за 50—60 кілометрів у небі було видно, як палали і падали наші МіГи. Лише після цих втрат авіації в район Суецу для страховки перехоплювачів почали попарно висувати підрозділи нашої бригади. Хитрість полягала в тому, що єгипетський дивізіон слугував своєрідною «підсадною качкою». А ще імітував пуски ракет, підриваючи діжки з соляркою. Натомість радянський дивізіон, надійно замаскувавшись, перебував неподалік у засідці.
Геройство всупереч наказам
— Коли ваша бригада сама «понюхала пороху»?
— Десь наприкінці червня 1970 року. У першому ж бою підрозділ Комягіна збив «Фантом». До цього араби знищували тільки «Міражі» і «Скайхоки». Але пізніше, 18 липня, зазнали перших втрат і ми. Хоча спочатку для дивізіонів Мансурова і Толоконикова все складалося вдало: два пуски — два збиті літаки, у тому числі й один «Фантом». Однак при наступному нальоті четвірка «Фантомів» зайшла на позиції Толоконикова з тилу і обстріляла їх некерованами ракетами, а на завершення — завдала потужного бомбового удару. Загинуло 12 чоловік, згоріла пускова установка, ракети. Дивізіон відвели у тил.
— Свій бій добре пам’ятаєте?
— Ще б пак. У ніч на 1 серпня дивізіон вийшов у засідку. Позицію ми зайняли біля саду і городів феллахів — тамтешніх селян. За ніч стільки мішків з піском переносили для маскування пускових — не порахувати. Для надійності до ракет поприв’язували кукурудзиння, а на вихлопні труби дизельних агрегатів одягли гумові трубки і вивели у кущі до невеличкого арику. Три доби просиділи у режимі радіомовчання — такий був наказ. Зранку 3 серпня на чергування заступила моя зміна. Пам’ятаю, що попросив старшину раніше нагодувати людей обідом, бо щось, мовляв, неспокійно мені на душі. А начштабу Крилову кажу: давайте все ж таки вийдемо в ефір. Він мені: «Який ефір, ти що, не знаєш про наказ!».
Але через деякий час заметушились наші планшетисти–араби і почали кричати «Касура, касура!», тобто смерть. Водночас спостерігачі за повітряним простором доповіли про великі групи цілей. Лише тоді начштабу погодився на мою пропозицію. Отож вмикаю я станцію, а на екрані безліч цілей за якихось 15—17 кілометрів від нас. Захоплюю головний літак, вмикаю сирену тривоги і здійснюю пуск. Не промахнувся. Збитим літаком виявився повітряний КП (командний пункт. — Авт.) «Міраж». Обоє льотчиків встигли катапультуватись, але просто в руки єгиптян. До речі, один із полонених виявився колишнім ленінградцем.
Доповідаємо «нагору»: одну ціль знищено, йде наведення на іншу. Натомість чуємо мат–перемат, хто, мовляв, дозволив? Ми у відповідь — збито другу ціль. То вже був «Фантом». Але раптом сержант кричать нам, що два «Фантоми» заходять з тилу. Командир дивізіону дав мені наказ провести захоплення. Наша ракета врізалася у «черево». Від детонації спалахнув і сусідній «Фантом» — літаки йшли щільними групами. Але нальоти на цьому не припинились. Врятувало те, що в небі з’явились МіГи. Під їхнім прикриттям дивізіон швиденько згорнувся і в сутінках змінив позицію.
Півгодини «дуелі» — і мир
— Скільки загалом тривав той бій ?
— Якихось півгодини. Супротивник втратив відразу п’ять машин, чого в історії ВПС Ізраїлю ще не було. Втрати ж нашого підрозділу — один загиблий і декілька поранених. Саме за цей бій командир мого дивізіону Костянтин Попов отримав звання — Зірку Героя, я ж — орден Червоної Зірки. Щоправда, нагороди нам вручили тільки через рік. Кому в Кремлі, а мені особисто в Харкові, під час навчання в академії.
— Як далі розвивались події?
— На цьому для нас війна фактично закінчилась, бо вже 8 серпня того ж таки 1970 року Ізраїль підписав з ОАР перемир’я. І подальша служба протікала у звичному руслі. Майже як у Союзі, за винятком хіба того, що жили ми весь час у землянках, потерпали від неймовірної 50–градусної спеки, піщаних суховіїв. Нам обіцяли, що відрядження триватиме всього рік. Але коли у березні 1971 року приїхала на заміну ракетна бригада із Усурійська, нас затримали ще на дев’ять місяців — передати бойовий досвід.
— Вікторе Григоровичу, а коли зняли завісу секретності над вашою місією до Єгипту ?
— Десь у середині 80–х. І тільки тому, що ветерани Афганістану почали дружньо вимагати визнати їхні права на державному рівні, встановити пільги. А нашим солдатам і сержантам після повернення з Єгипту не зробили жодних відміток у військовому квитку про службу в ОАР. Їх потім навіть викликали до військкоматів і вимагали документально підтвердити, чим вони займались упродовж 9—12 місяців у 1970—1971 роках. Вважали хлопців ледве не дезертирами.